Діяльність суб’єктів політичної комунікації: регіональний аспект
Ольга Анісімович-Шевчук, Львівський національний університет імені Івана Франка
Політична
комунікація – важлива складова побудови будь-якого суспільства, спільноти. Вона
передбачає формування і функціонування у сфері публічної влади різних
ідеологій, почуттів, цінностей, символів, доктрин, офіційних норм і опозиційних
оцінок, думок, що становлять особливий політичний процес, який передбачає
наявність комунікаційного процесу. А самому безпосередньо процесу властиві не
лише власні джерела інформаційних контактів та особливий тип організації взаємодії,
а й специфічні функціональні навантаження в межах суспільства, своя морфологія,
багаторазово опосередкований стиль спілкування макросоціальних груп та інші
властивості. Слід зазначити, що політична комунікація є специфічним видом
політичних відносин, засобами якого домінуючі у політиці суб’єкти регулюють
виробництво і поширення суспільно-політичних ідей свого часу.
У політологічній літературі можна знайти різне формулювання суб’єктів (учасники, актори, агенти/контрагенти) політичної комунікації, що дає можливість уточнити їх характер. Різноманітність поглядів, на нашу думку, можна пояснити й тим, що властивості комунікацій виходять за межі політики.
Наприклад, у західній літературі замість терміну “суб’єкт” вживають термін “дійова особа” (actor) політики. Ці два поняття можна вважати синонімами, хоч у слові “суб’єкт” дещо більше уваги акцентується на моменті свідомого включення у політичну діяльність. Адже, суб’єктом політики (індивідуальним чи груповим) є та особистість, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, викликає своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі. Суб’єкти політики, впливаючи на інших людей, які стають для них об’єктами політики, здатні до само творення, самоорганізації, самовдосконалення. До суб’єктів політичної комунікації, наприклад, можна віднести: громадянина і громадянське суспільство, державу і державні інститути, громадянські організації, групи інтересів, групи тиску, політичні партії, лідери і т.д. Як зазначає видатний французький соціолог П’єр Бурд’є, “якщо політична практика суб’єкта регулюється його свідомістю, то політична стратегія агента являє собою реалізацію необхідності, що присутня політичній ситуації”[1]. Агентом, чи як зазначено у літературі “агентом впливу” є громадський діяч, який проводить політику будь-якої партії або організації в середовищі, що не належить до цих структур[2].
Актором (лат.
actor – діяч) є не просто суб’єкт конкретного політичного процесу, а діяч, який
“прагне максимізувати власну вигоду й водночас мінімізувати власні зусилля,
ресурси, необхідні для досягнення мети. … Кожен політичний актор намагається
досягнути бажаних цілей через використання найновітнішої інформації із
залученням мінімальних, але достатніх ресурсів (затрат)”[3]. Відповідно це є суб’єкти, які беруть
участь у “грі” (наприклад, здобутті перемоги в передвиборчих кампаніях,
лобіюванні чиїхось інтересів).
При цьому слід пам’ятати, що в основу процесу політичної комунікації покладено формулу Гарольда Лассуела (1948 р.), у яку включено джерело інформації, повідомлення, засіб зв’язку, адресат і результат комунікації. Технічне застосування канонічної моделі Г.Лассуела зводиться до такої схеми: комунікатор – повідомлення – певний канал або засіб передачі – реципієнт (утримувач)4.
Процес
політичної комунікації складається із: комунікатора (органи державного
керівництва різних гілок та рівнів влади), повідомлення (офіційна і неофіційна
інформація, усна або письмова, вербальна і невербальна), одержувача
(суспільство в цілому, різні інститути громадянського суспільства,
індивідуальний реципієнт); каналів поширення інформації (міжособистісні,
інституційні і масові); каналів зворотного зв’язку (прохання, звернення
громадян, різні форми політичної участі і т.д.); процесу кодування –
декодування інформації (підготовка інформаційних повідомлень, їх адекватна
інтерпретація аудиторією і т.д.); різних перешкод (шуми) (технічні, семантичні,
психологічні). У даному процесі можна виділити також рівні функціонування,
скерованості (вертикальна, горизонтальна), кожний із яких має не лише особливу
специфіку функціонування, але і набір технологій і прийомів взаємодії, що
використовуються.
Отже,
політична комунікація є смисловим аспектом взаємодії суб’єктів шляхом обміну
інформацією у процесі боротьби за владу або її реалізацію. І ця боротьба
відбувається у певній площині (“полі політики”). А саме на “ринку в якому існує
виробництво, попит і пропозиція продукту особливого виду – політичних партій,
програм, позицій”5.
А саме, політичне поле є “місцем конкурентної боротьби за владу, яка
здійснюється за допомогою конкуренції … за монополію на право говорити і діяти
від імені будь-якої частини або всієї сукупності необізнаних”6. Це є “місце, де в конкурентній боротьбі
між агентами, які стають у неї втягнутими, народжується політична продукція,
програми, аналізи, коментарі, концепції, події, із яких і повинні вибирати
звичайні громадяни, які доведені до становища “споживачів”, і які тим більше
ризикують бути обманутими, чим далі вони віддалені від місця виробництва”7. При цьому дослідник зазначає, що
“все в полі політики … може бути зрозумілим винятково через співвідношення,
порівняння і протиставлення, через аналіз боротьби за перерозподіл правил
внутрішнього поділу поля”8.
Політична
комунікація є “безперервний процес обміну інформацією, що здійснюється як між
індивідами, так і між керівниками та керованими з метою досягнення згоди”9. Дійсно, будь-який керівник прагне
досягнути згоди із його рішеннями, а кожен керований (підлеглий) прагне
виразити свої потреби. Згода між цими двома сторонами може створитися лише за
допомогою комунікації, обміну. З’єднуючою ланкою між керівниками і керованими
часто служать політичні партії, групи інтересів, які опосередковують
взаємовідносини між політичною системою та середовищем. Адже, за рахунок
передачі й обміну повідомленнями політичні суб’єкти сигналізують про своє
існування різним контрагентам і встановлюють з ними необхідні зв’язки, що
дозволяють їм відігравати різні політичні ролі. У свою чергу цілеспрямовані
контакти між людьми, що обмінюються даними, знаннями, повідомленнями і
споживають їх, з’єднують різні рівні політичної системи, дають можливість
інститутам влади виконувати специфічні функції по управлінню державою і
суспільством.
Переконливою є погляд Б.Макнайра, який відносить до кола структурно важливих суб’єктів громадян, медіа-структури та різноманітні політичні організації (партії, групи тиску, терористичні організації та інше)10. Разом з тим, під час виділення учасників комунікативних процесів, потрібен більш диференційований підхід як до політичних (у першу чергу, державних) інститутів, так і структур суспільства, що різним чином включені в дискусії влади. У цьому розумінні правомірно говорити про наступних учасників (агентів) інформаційного поля політики:
— інформаційні структури держави (відділи і служби зв’язків із громадськістю різних відомств, прес-секретарі і т.д.);
— різноманітні корпоративні структури (інформаційні відділи партій, суспільно-політичних рухів, оформлених груп інтересів);
— спеціалізовані інформаційні структури (консалтингові та рекламні агенства);
— ЗМІ у їх політичному призначенні (незалежно від того, є вони самостійними учасниками інформаційного ринку чи виражають інтереси акторів);
— терористичні та інші організації, що займають в інформаційному просторі не визнані легально позиції;
— спонсори, медіамагнати та рекламодавці, що мають специфічні засоби та відповідні впливи на інформаційний ринок;
— різноманітні (із погляду участі в політичній дискусії) сегменти соціума: «аудиторія», або політично активні громадяни, що постійно знаходяться в інформаційному контакті із владою; «громадськість», яка вступає у контакти із владою лише у періоди гострого розвитку політичного процесу, і “суспільство”, тобто сукупність громадян, які практично не вступають у політичні контакти з владою.
Важливим аспектом політичної комунікації є смисловий (змістовний) аспект взаємодії між суб’єктами політики, під час якого передаються різні типи політичних повідомлень: спонукальні (накази, переконання), інформативні (реальні або видумані факти), фактичні (відомості, пов’язані із встановленням та підтриманням контакту між суб’єктами політики).
Крім типів політичних повідомлень у системі політичної комунікації можна виділити також рівні інформаційних потоків. Перший рівень обслуговує органи влади та управління (циркулює в основному службова інформація). Другий – утворює інформаційне середовище діяльності партій, профспілок, громадських рухів (циркулюють програми, статути та інша інформація). Третій звертається безпосередньо до громадської думки, до масової свідомості, політичної поведінки11.
Цікавими, на нашу думку, є ідеї канадського вченого Дж.Томсона, який пропонуючи
розрізняти семантичний, технічний та інфлуентний рівні
інформаційно-комунікативних зв’язків, виокремлює найбільш суттєві та відмінні
компоненти інформаційно-комунікативних процесів. З одного боку це забезпечує
їхнє існування, а з іншого – визначає умови ефективної взаємодії політичних
суб’єктів (акторів, учасників) з їх інформаційними партнерами.
Наприклад,
семантичний рівень розкриває залежність поширення передачі інформації і
виникнення комунікації між суб’єктами від уживаних знаково-мовних форм. Іншими
словами, з цього погляду до уваги береться здатність використовувати людьми
мовні засоби (знаки, символи, зображення) зберігати або перешкоджати збереженню
змісту і значення переданих сигналів і повідомлень, забезпечувати їхню
адекватну інтерпретацію реципієнтами. При цьому розуміються як вербальні (словесні),
так і невербальні (жести, міміка, рухи тіла, діапазон мови, сміх, мова етикету
та інше) засоби передачі інформації, що використовуються різноманітними
політичними (офіційними та неофіційними, формальними і неформальними)
суб’єктами.
Отже, виділення семантичних структур показує значення тих мовних форм, за допомогою яких може або відбутися, або не відбутися комунікація при взаємному обміні інформацією.
Інфлуентний
рівень інформаційно-комунікативної діяльності розкриває ступінь впливу
інформації на людську свідомість. Саме компоненти даного рівня
інформаційно-комунікативних зв’язків і відносин характеризують ті умови, від
яких залежить сила духовного впливу на громадян пропонованих державою або
партіями цілей, цінностей та ідей. Тобто на цьому структурному рівні
визначаються джерела, передумови і фактори ефективності тиражування на
інформаційному ринку ідей і уявлень. Наприклад, президент Міжнародного центру з
дослідження Центральної та Східної Європи висловив думку, що “Україна – дуже
цікава і непроста країна. Західна України без сумніву належить до Європи.
Східна повинна належати до Євросоюзу, але лише в тому разі, коли вона цього
захоче. Якщо мешканці Східної України співвідносять себе більше з Росією, то це
не можна залишати без уваги”12.
“Ідею європейської інтеграції можна здійснювати тільки в конкретних незалежних
державах, нації яких змогли реалізувати в себе права, щоб потім, на основі
спільних правил гри, створити об’єднану Європу”13, зазначає вже український вчений. А
одним із важливих наслідків Помаранчевої революції, на думку ряду науковців, є
згуртування нації (“відбулася комунікативна інтеграція всієї нації”, адже до
цього “цілі регіони України штучно вилучалися із загальнонаціональної
комунікації”14),
а штучний поділ є неприпустимий для держави, незалежно із якого боку ці ідеї не
висувалися б.
Для
підвищення ефективності своєї діяльності в цьому напрямку політичні суб’єкти
повинні керуватися міркуваннями адресності подачі інформації, враховувати
особливості аудиторії, що має справу з тими або іншими повідомленнями.
Формульовані гасла і заклики повинні відповідати умовам соціального середовища,
що домінують. Але не бути надміру радикальним, адже це може призвести до
непередбачуваних наслідків. Винятково важливого значення набуває забезпечення
єдності значеннєвого і тимчасового параметрів інформаційних повідомлень. Така
єдність припускає, що сприйняття будь-яких ідей повинне співвідноситися з
фізичним часом їхнього існування.
Можна
розглядати комунікаційну діяльність, виходячи з технічного рівня. При цьому
діяльність політичних суб’єктів висвітлюються через функціонування спеціальних
організаційних структур, кадрових центрів, банків даних, мереж і технологій
збереження і передачі інформації. Значення і роль цих технічних інструментів
комунікації визначається тим, наскільки вони здатні без будь-яких змін, вчасно
й у потрібне місце передати те чи інше повідомлення. Виділення такого організаційно-технологічного,
несоціального рівня інформаційно-комунікативних процесів допомагає акцентувати
увагу на усуненні різних “шумів”, що перешкоджають своєчасності й
безперебійності інформації в політичній системі. До подібних перешкод можуть
відноситися розходження в носіях інформації (паперових і електронних), дефіцит
часу на одержання суб’єктом потрібної інформації, малопотужність і
перевантаження провідних каналів, низька кваліфікація кадрів, що збирають
інформацію тощо.
Політична
комунікація завжди спрямована на аудиторію, як правило на велику, неоднорідну
та анонімну. Прийнято вважати, що у системі масової комунікації «аудиторія має
бути такою великою і масовою, щоб складатися з такої кількості членів, яку не
зможе охопити комунікатор при безпосередньому спілкуванні»15. Ця обставина означає, що у людей, які
складають масову аудиторію є загальні потреби. Саме це побуджує їх звертатися
до послуг мас-медіа, а пізніше – інших технологій інформаційного спілкування,
складаючи тим самим сукупність споживачів повідомлень преси, радіо,
телебачення, інформаційної сітки Інтернет. Аудиторія масової політичної
комунікації стає таким чином, специфічним утворенням, що не співпадає із
соціальними групами, людськими спільнотами, що стійко відтворюються у межах тої
чи іншої соціальної групи. Мається на увазі, що аудиторія бере участь у процесі
спілкування протягом незначного періоду часу, протягом якого передаються
повідомлення. Під неоднорідністю аудиторії розуміється те, що вона складається
з сукупності індивідів різної статі, віку, рівня освіти, становища у
суспільстві, які живуть у різних населених пунктах. Анонімність аудиторії
означає, що її окремі члени невідомі комунікатору.
Проблема аудиторії й на сьогоднішній день залишається актуальною у сучасній комунікології. Такою ж злободенною є й проблема сприйняття аудиторією повідомлення, на яку прямий і потужний вплив мають мас-медіа. Із цього приводу можна зазначити, що певна інформація, яка передається за допомогою засобів масової комунікації, не завжди сприймається аудиторією безпосередньо (П.Лазарсфельд). Вплив тут відбувається через посередників – “лідерів думки”, які більше підготовлені до сприйняття інформації, більш інформовані, краще оточуючих орієнтуються в потоці повідомлень і завжди можуть висловити свою думку. Таким чином, повідомлення засобів масової інформації спочатку надходять до “лідерів думки”, а пізніше за допомогою міжособистісного спілкування до масової аудиторії.
Крім цього кожна людина по-різному реагує на повідомлення мас-медіа (люди більше уваги надають тим новинам, які підсилюють їхні політичні переконання, і менше тим, що їм суперечать). Що й показали події осені 2004 р. в Україні. Функція мас-медіа полягає у структуризації мислення, ментальній організації навколишнього середовища. Наприклад, сьогодні потрібно зважати, що “не менше 80% громадян України називають телебачення своїм головним джерелом інформації. Але значна частина населення країни не тільки існує в інформаційному полі Росії, а, більше того, надає саме йому перевагу. Ці тенденції донедавна були притаманні багатьом державам СНД. Внаслідок цього російські електронні ЗМІ не тільки одноосібно формують уявлення про Україну на величезних просторах Співдружності, а й досить часто стають активними учасниками внутрішньополітичних процесів у самій Україні”16. А найкращим запобіжником перед будь-якою маніпуляцією є культура. Тому “свідченням здоров’я суспільства є пошана до інтелектуалів, до тих, хто живе культурою і творить її”. І, як висловлюється український прозаїк Євген Пашковський: “Націю не можуть і не повинні озвучувати тільки політики”17.
Отже,
політична комунікація є однією із важливих характеристик всіх видів політичних
процесів. Підтримання базових для політики комунікацій (в сфері прийняття
рішення, проведення виборів, розвитку міжпартійних відносин і т.д.) сприяє
формуванню відповідних інформаційно-комунікаційних систем, що здійснюються в
полі політики із більш рухомими типами контактних зв’язків, які обслуговують
нестійкі інформаційні потоки суб’єктів. Скерованість політико-комунікативних
процесів, їх орієнтація на діалог та досягнення взаєморозуміння, домінуючі
цінності, що передаються каналами інформації, визначають рівень стабільності та
ефективності політичної системи.
[1] Бурдьє Пьер. Социология политики: Пер. с фр. Сост., общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко. – М.: SocioLogos, 1993. - 336 c.
[2] Политология: Словарь-справочник/ М.А.Василик, М.С.Вершинин и др. – М.: Гардарик, 2000. – С.10.
[3] Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни/ За ред Б.Кухти. – Львів: Кальварія, 2003. – С. 342-343.
4 Lasswell
H. The Structure and Function of Communication is Society/ H.Lasswell. – N.Y.,
1948. – P. 28.
5 Бурдьє Пьер. Социология политики: Пер. с фр. Сост., общ. ред. и предисл. Н.А.Шматко. – М.: SocioLogos, 1993. – С. 22.
6 Тут само. – С. 205.
7 Тут само. – С. 182.
8 Тут само. – С. 25.
9 Шварценберг Р.-Ж. Политическая социология. – М., 1992. – С. 174.
10 McNair B. 1995. An Introduction to Political Communication. N.Y. – P. 7.
11 Политический процесс: основные аспекты и способы анализа: Сборник учеб. Материалов/ Под ред. Мелешкиной Е.Ю. – М.: Изд. Дом «ИНФРА-М», Изд-во «Весь Мир», 2001. – С. 216-217.
12 Україна на Всесвітньому конгресі з питань Східної Європи. – (Інститут Євро-Антлантичного співробітництва). – http://www.ideac.org.ua
13 Квіт С. Помаранчева революція як комунікативна проблема. www. mediakrytyka.info
14 Тут само. – www. mediakrytyka.info
15
Іванов В.Ф. Масова комунікація як соціальне явище// Наукові записки Інституту
журналістики. Т.6. – С. 130. (С. 129-139).
16 Леонов О.
Імідж України у дзеркалі російських електронних ЗМІ. – www. mediakrytyka.info
17 Квіт С.
Помаранчева революція як комунікативна проблема. – www. mediakrytyka.info