Ігор Гаврада, Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича
Гарантом стабільного розвитку та якісним показником будь-якого демократичного (чи такого, що прагне ним стати) суспільства є вибори. Оскільки за допомогою саме цього політико-правового інституту забезпечується один із основоположних принципів демократії – принцип виборності органів влади, то системний аналіз виборчих кампаній дає змогу оцінювати рівень демократичності та судити про зрілість громадянського суспільства.
Результати трансформаційних процесів показали, що святе переконання представників національно-демократичних сил початку 90-х років про достатність одного лише факту існування інституту вільних виборів для автоматичної демократизації суспільства не витримало випробування політичною практикою. Чималий досвід проведення виборів (3 парламентські та 3 президентські кампанії) хоча і засвідчив вагомий поступ України на шляху демократії, але, поряд із тим, вказує на серйозні прорахунки, які не пішли на користь ані владі, ані суспільству. Завіряння політиків та вищих посадових осіб держави про те, що певні антидемократичні прояви у ході виборчих кампаній не є системною проблемою, а радше – поодинокими прикладами “хвороби росту” не можуть бути політичною індульгенцією. Спроби маніпулювати виборцями, “брудні технології”, застосування адміністративного ресурсу говорять насамперед про існування серйозних перешкод демократії як у середовищі політичної еліти, так і на державно-бюрократичному рівні.
Одним із методів забезпечення прозорості та чесності виборів, як відомо, є ефективне функціонування системи незалежних мас-медіа. І хоча вони формально не можуть бути суб’єктами виборчого права, фактично ЗМІ є одним із тих основних політичних гравців, які мають можливість суттєво впливати на перебіг виборчої кампанії та бути причетними до формування її результатів. Зважаючи на це, важко переоцінити актуальність дослідження місця та ролі засобів масової інформації під час виборів. В цьому контексті доречним було б звернути увагу на взаємини влади та мас-медіа, проаналізувати особливості та зміни державної політики щодо ЗМІ під час виборчих кампаній. Предметом дослідження в даному випадку виступають механізми взаємодії засобів масової інформації із органами державної влади та місцевого самоврядування, процеси політичного взаємовпливу цих інститутів.
Передусім варто зауважити, що система відносин “ЗМІ – влада” є неврівноваженою, для неї характерна значна динаміка, яка, попри властиві їй внутрішні принципи, багато в чому залежить від політичної кон’юнктури та зумовлюється конкретними обставинами. Звідси, очевидно, постійній зміні підлягає і державна політика щодо ЗМІ.
Останню ми схильні визначати як сукупність підходів, заходів та дій (чи бездіяльності), які характерні для органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і органів місцевого самоврядування по відношенню до забезпечення свободи слова та незалежного функціонування мас-медіа. В цьому контексті спроби формалізованими (законодавчі, судові, владно-інструментальні, процедурні) та неформальними (особистісні контакти та зв’язки) методами прямо/опосередковано справляти вплив на діяльність ЗМІ, журналістів та інших акторів сфери масової комунікації виступає основоположною формою цієї політики, оскільки воно здатне забезпечувати державним структурам контроль над формуванням громадської думки та інформаційним полем країни.
Особливої ваги контроль над мас-медійним полем набирає під час виборів. І якщо в розвинених демократіях втручання держави у процеси висвітлення їх перебігу не просто неможливе, а й немислиме, то українські реалії передбачають використання можливостей державних структур для скеровування засобів масової інформації у “потрібному напрямку”. При цьому рівень, так би мовити “несанкціонованого”, державного втручання у діяльність ЗМІ різниться від рівня виборів (місцеві, парламентські, президентські), регіону, поставлених цілей (дискредитація опозиції, недопущення в інформаційне поле, створення позитивного іміджу провладних сил), специфічних взаємин посадових осіб та керівників мас-медіа.
Так, дослідники зазначають, що на час виборів 1994 р., які завершили “романтичний період” української державності, обличчя інформаційного простору країни визначали: велика кількість державних та комунальних ЗМІ; ті приватні ЗМІ, які змогли самостійно вижити в складних економічних умовах, а також ЗМІ – органи новостворених партій. Особливість ситуації полягала в тому, що лише ЗМІ, засновниками яких були органи державної влади та місцевого самоврядування, могли розраховувати на фіксовані бюджетні дотації, податкові та інші пільги, менше платити за поліграфічні послуги, мати фіксовані квоти на папір тощо, а, отже, потенційно знаходилися в орбіті впливу державних структур. Незалежні ж ЗМІ намагалися не конфліктувати із владними органами, а останні, побоюючись звинувачень у недемократичності всіляко підтримували тезу про незалежність та майже обов’язкову опозиційність ЗМІ до реальної влади [9, с. 23]. Справді, в період з 1991 по 1994 роки вплив державних структур на мас-медіа, з огляду на ряд об’єктивних і суб’єктивних причин, був, як ніколи, мінімальним. Виборчі кампанії 1994 року характеризувалися практичною відсутністю систематичної і продуманої державної політики, спрямованої на встановлення жорсткого контролю над ЗМІ та інформацією, яку вони продукують. В цьому контексті можна, з належною часткою умовності, говорити про “золотий час” українських ЗМІ, коли поняття державного тиску, ідеологічної спрямованості, цензури вживалися журналістами виключно в минулому часі для характеристики “невільного” радянського періоду.
Ситуація почала змінюватися із приходом у велику політику політико-економічних угрупувань та тих осіб, котрих пізніше почали називати олігархами. Ці тіньові суб’єкти політичного процесу чітко усвідомлювали політичні дивіденди, які приносить контроль над ЗМІ та інформаційним простором, і тому зайнялися поширенням свого впливу на мас-медіа. В цьому контексті, деякі науковці схильні вважати, що “українська журналістика не витримала спокуси отримати замість постійної нестабільності й економічних негараздів економічний і політичний “дах”, плата за який – обслуговування потреб тієї чи іншої фінансово-політичної групи” [14, с. 9]. Чимало українських ЗМІ, вирішуючи поточні економічні проблеми, шукаючи можливості додаткового фінансування свідомо чи несвідомо потрапили у пряму фінансово-політичну залежність від різних структур, що мало своїм логічним продовженням або зменшення ступеня незалежності редакційно-інформаційної політики, або створення потенційних умов для цього. З певною долею обережності можна стверджувати, що приблизно станом на кінець 1995 – початок 1996 року дедалі очевидніше намітилася тенденція до зростання контрольованості процесів у сфері вітчизняних ЗМІ. З цього часу простежується поступово зростаюча політизації мас-медіа у функціональному сенсі, тобто медіа-менеджмент, використання засобів масової інформації в значній кількості випадків націлені не на об’єктивне і нейтральне інформування, а на отримання “політичних інвестицій та прибутків” [1, с. 5].
Цим процесам об’єктивно сприяла і політика органів влади, яка змінювалася відповідно до бачення вищого керівництва країни шляхів розвитку політичного режиму, – встановлення і зміцнення контролю над ЗМІ проходило жорсткіше і швидше [2, с. 5]. Так, наприкінці 1994 р. було створено Міністерство у справах преси та інформації, яке займалося реєстрацією друкованих ЗМІ, забезпечувало інформаційну безпеку тощо. Протягом 1994 – 1995 рр. Національна рада з питань телебачення та радіомовлення провела процес обов’язкового ліцензування всіх телерадіокомпаній. В листопаді 1995 р. було створено жорстко ієрархічну вертикаль прес-служб усіх органів виконавчої влади. Обов’язок координувати роботу всіх ланок цієї моделі було покладено на прес-службу президента, з якою слід було узгоджувати підготовку тих матеріалів для ЗМІ, які “містять оцінки внутрішньої та зовнішньої політики держави, які можуть мати важливий суспільний резонанс” [15, с. 20]. За свідченнями журналістів, отримувати інформацію у чиновників, оминаючи прес-служби, стало набагато важче [10, с. 2]. З’явилися прецеденти закриття друкованих видань чи телепрограм, в яких оприлюднювалися опозиційні, неузгоджені із владою чи просто гострі точки зору. У березні 1996 р. було звільнено тележурналіста Харківської обласної телерадіокомпанії В. Соболевського за його непогоджену із керівництвом критику проекту Конституції [12]. 25 квітня 1997 р. Національна рада з питань телебачення та радіомовлення заборонила вихід популярної аналітичної програми “Післямова”. Створення і зміцнення структур впливу на інформаційний простір, а також відпрацювання жорстких механізмів взаємодії із опозиційними ЗМІ стало в нагоді під час президентської кампанії 1999 р. для забезпечення перемоги Л.Кучми.
Гостра політична боротьба на цих виборах, використання командою Л.Кучми антагоністичної виборчої технології зумовили необхідність комплексного та централізованого використання мас-медіа з метою забезпечення інформаційно-пропагандистської кампанії. Тому на перший план вийшло питання підпорядкування діяльності засобів масової інформації загальній стратегії та тактиці тих чи інших виборчих штабів.
Особливістю цих виборів кампанії став чіткий розподіл впливових ЗМІ (особливо телерадіомовних) з точки зору надання переваги висвітленню діяльності того чи іншого кандидата. Звісно, різні способи впливу на ЗМІ обумовили спроможність кандидатів донести до виборців свої погляди. Так, на підтримку діючого Президента Л. Кучми працювали фактично всі державні та комунальні ЗМІ, а опозиційним політикам (О. Морозу, О. Ткаченку, Є. Марчуку) отримати друковану площу чи ефір у них було проблематично (крім випадків передбачених законодавством щодо надання площі в “Голосі України” для публікації програми, виступу на УТ-1) [4, с. 2]. Про диспропорцію у ставленні ЗМІ до кандидатів у Президенти красномовно свідчить моніторинг трьох загальнонаціональних каналів, який провела спеціальна група Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. З 18 серпня по 10 вересня було переглянуто 233 сюжети, в яких містилася інформація про вибори президента та їх учасників. Результати цього моніторингу наведені в Таблиці № 1 (у колонках «+» підраховано кількість позитивних або нейтральних (інформаційних) згадок, а в колонках «–» підраховано критичні сюжети) [4, с. 2].
Такі кандидати як М. Габер, Ю. Кармазін, В. Кононов, В. Онопенко, О. Ржавський мали не більше двох згадок на національних телеканалах кожен. Хоча цей моніторинг охоплює лише невеликий часовий відрізок, але його результати свідчать на користь твердження про вкрай нерівномірний доступ суб’єктів виборчого процесу до засобів масової інформації під час президентських виборів. Особливо показовим став приклад телеканалу УТ-1, який в силу державної форми власності повинен б був збалансовано подавати інформацію про представників різних політичних сил, не допускати виникнення диспропорцій у висвітленні діяльності кандидатів у президенти. Адже у випадку, коли надається безумовна перевага одному із кандидатів, можна говорити про упереджене ставлення до діяльності інших, що є не припустимим для структури, яка, по-суті, представляє державу.
Таблиця 1
|
|
УТ-1 “Ера” |
УТ-2 “1+1” |
УТ-2 “Інтер” |
ВСЬОГО |
|||||
|
Кандидат |
+ |
— |
+ |
— |
+ |
— |
+ |
— |
|
|
1 |
Кучма Л. |
113 |
1 |
36 |
— |
35 |
— |
184 |
1 |
|
2 |
Ткаченко О. |
9 |
11 |
11 |
6 |
6 |
2 |
26 |
19 |
|
3 |
Мороз О. |
12 |
10 |
7 |
6 |
9 |
3 |
21 |
11 |
|
4 |
Марчук Є. |
5 |
7 |
1 |
3 |
4 |
4 |
9 |
5 |
|
5 |
Симоненко П. |
7 |
4 |
5 |
— |
3 |
1 |
15 |
5 |
|
6 |
Олiйник В. |
3 |
5 |
4 |
— |
2 |
2 |
9 |
7 |
|
7 |
Базилюк О. |
— |
2 |
4 |
2 |
— |
1 |
4 |
4 |
|
8 |
Вiтренко Н. |
4 |
3 |
1 |
— |
3 |
— |
5 |
3 |
|
9 |
Костенко Ю. |
— |
1 |
2 |
2 |
3 |
— |
5 |
3 |
|
10 |
Удовенко Г. |
2 |
— |
2 |
— |
3 |
— |
7 |
— |
Влучно висловився про однобічне висвітлення М. Канішевський, котрий на запитання про те, що може сприйматися як диво в діяльності ЗМІ під час виборів відповів: “Дивом було б те, якби під час президентської гонки ЗМІ показували не тільки “претендента №1”, а й інших претендентів. А то складається враження, що деякі наші колеги по телеефіру взагалі не знають про передвиборні баталії і показують лише єдину точку зору” [11, с. 9]. Разом з тим Л. Лук’яненко переконував у тому, що влада фактично створює перешкоди для висвітлення у ЗМІ опозиційних політиків – “до різних засобів масової інформації її представниками (влади – І. Г.) дано вказівку, щоб ім’я та прізвище Марчука не з’являлося ні в пресі, ні на радіо, ні на телебаченні” [13]. У лютому 1999 р. заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Б. Томенчук на зустрічі із редакторами газет, засновниками та співзасновниками яких виступають органи місцевої влади наголосив на тому, що “ми підходимо до тієї межі, де кожен повинен сказати собі, з ким він”, і підсумував: “На свободу слова наступу не буде, але на позицію редактора – буде” [13]. Ці приклади свідчать про те, що органами державної влади, насамперед виконавчої, активно використовувалися методи тиску на ЗМІ під час виборчої кампанії. Слід згадати про те, що ситуація із забезпеченням свободи діяльності ЗМІ, яка склалася протягом 1999 року викликала досить помітний міжнародний резонанс. Якщо до цього владним органам вдавалося зберігати пристойність у стосунках із ЗМІ і не викликати на свою адресу значної критики світової спільноти, то масові порушення свободи слова під час виборів викликали адекватну реакцію різноманітних урядових та неурядових міжнародних організацій.
Таким чином, в ході президентської виборчої кампанії 1999 р. проявилися нехарактерні раніше органам державної влади підходи до відносин із засобами масової інформації. Для забезпечення лояльності мас-медіа використовувалися методи силового впливу, проявилися численні факти адміністративного ресурсу, тобто застосування адміністративно-владних важелів державного апарату з метою впливу на зміст інформаційної політики та формування позитивного іміджу певних політичних лідерів.
Аналогічні тенденції знайшли своє продовження на виборах 2004 р. Моніторинг телевізійних новин основних загальнонаціональних телеканалів, який проводила Академія Української Преси спільно із Інститутом соціології НАН України, засвідчив значний розрив у висвітленні діяльності основних кандидатів. Так, протягом серпня – вересня 2004 р. В. Янукович за рейтингом уваги випереджав В. Ющенка вдвічі (23% vs. 11% – у серпні, 20% vs. 10% – у вересні) [5, с. 6]; синхрон В. Януковича у перший тиждень жовтня був втричі більший, ніж аналогічний показник В. Ющенка (1514 сек. vs. 445 сек.) [6, с. 6]. Експерти відзначали домінування на телеекранах однієї точки зору на політичні події – відсоток однобічних новин протягом серпня – листопада коливався в межах 92 – 86%; рівень уваги до основних кандидатів вирівнявся лише у жовтні – листопаді, однак при цьому кожна четверта оцінка В. Ющенка була негативною чи іронічною, а у В. Януковича така оцінка тільки кожна восьма [7, с. 6]. Диспропорція в доступі до ефірного часу у новинах збереглася і на початку грудня, але відзначалося зростання нейтрального контексту обговорення подій в новинах – 62%, що є найвищим показником за весь період спостережень [8, с. 3].
Схожою була медіа-ситуація і у регіонах, зокрема у Чернівецькій області. Так, протягом лютого – грудня 2004 р. проводився моніторинг новин місцевих телекомпаній, який показав, що загальноукраїнська тенденція висвітлення діяльності політичних лідерів знайшла своє відображення і у Чернівцях: Л. Кучма – 5305 секунд (ЧДТРК – 5060, ТВА – 230, ТРК “Чернівці” – 15); В. Янукович – 7230 секунд (ЧДТРК – 5290, ТВА – 1745, ТРК “Чернівці” – 195); В. Ющенко – 1610 секунд (ЧДТРК – 335, ТРК “Чернівці” – 1275). Як бачимо, особливо багато “загальноукраїнської” інформації простежується в ефірі ЧДТРК, але зазначимо, що цей інформаційний продукт надзвичайно рідко виробляється самою телекомпанією – як правило вона отримує його із Києва. Високий розрив між кандидатами на пост президента співвідноситься із реальним волевиявленням буковинців з точністю до навпаки – переконливу перемогу у трьох турах виборів здобував В. Ющенко. При цьому вже перший тиждень „помаранчевої революції” значно вплинув на інформаційну політику телеканалів – порівняно невелика увага до В. Ющенка різко змінилася широким (але не завжди критичним) висвітленням її перебігу. Лише телекомпанія ТВА, яка асоціюється із впливом СДПУ (О), чітко позиціювала своє критичне, а іноді й негативне ставлення до буремних подій. Суттєвою у цьому відношенні є думка про те, що „зміна політичних орієнтирів не завжди супроводжується поліпшенням якості та повноти картини в нашій державі та регіоні” [3, с. 23].
Варто зазначити, що у місцевих новинах практично відсутнє іронічна чи негативна тональність стосовно діяльності владних органів, політиків, партій. Припускаємо, що причина цього криється у небажанні як журналістів, так і керівництва втягуватись у конфлікти, які можуть мати зовсім нерайдужні перспективи розвитку. ЗМІ Чернівців мають багатий і не завжди позитивний досвід протистояння як із владою взагалі, так і з окремими посадовцями. Так, проти газети “Час”, за п’ятнадцять років її існування було подано понад тридцять п’ять судових позовів. Задоволення одного із них навесні 2003 р. було розцінене у журналістському середовищі краю як намагання розправи над опозиційним до місцевої влади виданням за допомогою органів судової влади.
Таким чином ми можемо зробити висновок, що під час президентських виборчих кампаній 1999 та 2004 років державні структури та особи, котрі мали можливість використовувати державно-владні ресурси брали активну участь у формуванні необхідного інформаційного поля, різними методами впливали на ЗМІ для реалізації окремих політичних цілей. Провладним командам як і у 1999, так і у 2004 роках вдалося, використовуючи прямі та приховані способи впливу, “переконати” значну кількість ЗМІ у необхідності підтримки або, хоча б, лояльності до їхніх кандидатів. Суттєва відмінність полягає у тому, що на останніх виборах опозиційні сили мали можливість використовувати неконтрольований владою “5 канал” і оприлюднювати власну, відмінну від офіційної, точку зору на події, а у 1999р. виборці отримували переважно однополюсну інформацію в умовах інформаційної блокади альтернативних кандидатів. У 2004 р. існувало гостре інформаційне протистояння між деякими загальнонаціональними телеканалами, насамперед між “5 каналом” і ТРК “Україна”, яке, попри певні негативні моменти, в цілому сприяло більш-менш об’єктивному висвітленню виборів. Однак, надзвичайно важливим в контексті процесів демократизації є факт використання ресурсного потенціалу державної влади для підтримки/недопущення різних політичних сил у/до мас-медіа. А оскільки, це є неприпустимим у демократичному суспільстві, то на основі аналізу інформаційного простору ми маємо можливість судити про реальний зміст політичних процесів останніх років, можемо стверджувати, що в Україні під час виборів систематично порушуються базові принципи демократії.
Певною мірою рубіжними і знаковими стануть парламентські вибори 2006 р. Нова “помаранчева” влада однозначно, безапеляційно задекларувала відхід від старих кулуарних принципів і методів державної політики, що, на наш погляд, передбачає і якісну зміну відносин в системі “влада – ЗМІ”. Події останніх місяців показують, що серед багатьох помилок та прорахунків нової команди поки що відсутнє намагання в односторонньому порядку впливати на ЗМІ, втручатися у їхню редакційну політику, здійснювати пряме чи приховане цензурування інформаційних матеріалів. Однак, на наш погляд, ці зміни ще не є остаточно незворотними. Звісно, говорити про повне повернення до державної політики щодо ЗМІ в стилі “епохи Кучми” щонайменше некоректно, однак не можна не припускати можливості відродження частини старих чи створення нових схем управління діяльністю мас-медіа на догоду кон’юнктурним політичним інтересам.
Свідченням того, що владі важко відмовитися від керованих ЗМІ стало гальмування процесу створення на базі УТ – 1 громадського телебачення. Мотивація, мовляв, воно потрібне, але залишимо вирішення цього питання до закінчення парламентських виборів говорить про те, що державні очільники не бажають втрачати напередодні важких виборів потужний інформаційний ресурс. Чимало нарікань викликає закон, за яким будуть проводитися парламентські перегони, у тій його частині, що стосується ЗМІ та передвиборчої агітації. Діяльність мас-медіа у ньому зрегульована настільки жорстко, що журналісти скаржаться на неможливість висвітлення виборів без порушень. Основними гарантіями недопущення повернення до практики минулих років, на наш погляд, є організований журналістський спротив, готовність та реальна здатність ЗМІ відстоювати ті здобутки, яких вони домоглися під час та після “помаранчевої революції”, періодичний моніторинг міжнародних структур (ПАРЕ, ОБСЄ) стану свободи слова в Україні, і, звісно, громадянська зрілість та активність суспільства.
Використана література:
1.Все про медіа регіонів України. – Київ, осінь 2000. – Фонд „Центр „Суспільство” за підтримки МФВ в рамках проекту „Громадська експертиза. Свобода слова”. – 152 с.
2. Захаров Є. Свобода слова по-українськи: хоч якась є... // Свобода висловлювань і приватність. – 2001. – № 3. – С. 4-9.
3. Круглашов А. М. Випробовування на громадянську й політичну зрілість // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2004. – № 1. – С. 20-25.
4. Лемиш А. Президент — лідер у ефірі, лідер у порушеннях закону // День. – 1999. – 21 серпня. – № 173. – С. 2.
5. Моніторинг політичних новин. Основні результати / Академія Української Преси, Інститут соціології НАН України. – К., вересень 2004. – Вип. 11. – 39 с.
6. Моніторинг політичних новин. Основні результати / Академія Української Преси, Інститут соціології НАН України. – К., жовтень 2004. – Вип. 12. – 38 с.
7.Моніторинг політичних новин. Основні результати / Академія Української Преси, Інститут соціології НАН України. – К., листопад 2004. – Вип. 13. – 46 с.
8. Моніторинг політичних новин. Основні результати / Академія Української Преси, Інститут соціології НАН України. – К., грудень 2004. – Вип. 14. – 25 с.
9. Петренко В. Комплекс підпорядкованості, або становлення ЗМІ у незалежній Україні // Віче. – 2001. – № 10. – С. 19-32.
10. Петроченкова В. Это сладкое слово… // Зеркало недели. – 1998. – 8 августа. – № 32. – С. 2.
11. Подачу кисню зменшуватимуть... // День. – 1999. – 18 червня. – № 109. – С. 9.
12. Права людини. – 1997. – № 32. / Свобода слова в Україні (1993 – 1997). // http://www.khpg.org/docs/18/032.zip
13. Права людини. – 1999. – № 47. / Огляд публікацій з прав людини в українській пресі (січень – квітень 1999р.). // http://www.khpg.org/docs/18/047.zip
14. Чекмишев О. Їжачок, який вчиться дихати // День. – 2001. – 28 вересня. – № 175. – С. 9.
15. Чиж І. Перше і головне завдання – невідкладно сформувати і нормативно оформити парадигму розвитку інформаційної сфери // Віче. – 2002. – № 4. – С. 18-22.