Гендерна політика в процесі демократизації українського суспільства
Ірина Кіянка, Львівський інститут менеджменту
Сучасне українське суспільство переживає значні зміни у різних сферах своєї діяльності, в тому числі і становленню громадянського суспільства. Якщо враховувати той момент, що громадянське суспільство є суспільством високорозвинутих індивідів в моральному відношенні, то питання паритетності гендерних ролей взагалі не повинно мати місце. Однак в умовах НТР та глобалізаційних процесів, спостерігаємо не тільки позитивні зміни у гендерній політиці: зняття гендерних стереотипів, ламання "скляної скелі" та підвищення соціального статусу жінки, але й бачимо підмінність суті "фемінності-маскулінності", і саме тому проблема є актуальною. Особливо цікавою і своєрідною дана тематика стала популярною після президентських виборів-2004, коли відбувся новий етап переосмилення цінностей демократії та ролі громадянського суспільства.
Реалізовуючи місію і принципи гендерного паритету в українському суспільстві, ми маємо унікальну можливість досліджувати й навіть брати активну участь у гендерній політиці. І коли мова йде про втілення демократичних засад розбудови цивілізованої держави, ми сподіваємось на дотримання усіх норм і принципів, що задекларовані у Конституції України. Проте виникає кілька питань: Чи українське суспільство вирішило проблему, яка пов’язана з гендерною нерівністю? Чи досягнуто гендерного паритету в українській політиці? Чи гендерні питання насправді є важливими для українського суспільства?
Перед тим, як відповісти на поставлені запитання, слід розібратись, що ми розуміємо під гендерним паритетом і чому такий паритет необхідний в українській політиці. Як вже прийнятно вважати, що паритетна демократія - це форма суспільних відносин у політико-правовій сфері, за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками статус на підставі фактичного представництва на всіх рівнях і в усіх владних структурах [1, 6]. Проте виникає питання, чи слід робити декорації для паритетної презентації у всіх органах владних структур чи це має бути конкурентоспроможна сила, яка гідно представлятиме інтереси усіх верств українських громадян. Якщо в "Національній стратегії поліпшення становища жінок в Україні" за 1996 рік було закладено принцип гендерної рівноваги і під егідою даного гасла проведено всеукраїнські конференції, семінари та міжнародні школи, які виклались на всі 100 відсотків, але практичного результату ми поки що не відчули, і це залишається лише вкрапленням незначної кількості жінок-представниць на різних рівнях влади. Слід врахувати й той момент, що кількість жіночих організацій щороку зростає і кожна з них популяризує гендерну політику, як модель справедливого демократичного суспільства. Важливим фактом є той момент, що дієве громадянське суспільство повинне забезпечувати не тільки правовий статус громадських організацій, але дбати про гендерний паритет.
Доповнюючи визначенням Т. Василевської, під гендерним паритетом: “слід розуміти визнання рівності, однакових можливостей, рівноправності та рівного представництва як вихідних, неодмінних умов функціонування двостатевого суспільства” [2, 39]. Але факти, показують нам цілком іншу, навіть протилежну картину. Якщо взяти до уваги вибори 2002 року, які мали б докорінно змінити ситуацію в новому тисячолітті, але натомість ми отримали реальний спектр подій, які були й прогнозованими: “жінки мало цікавляться політикою!?” Таке твердження скажуть більшість чоловіків з консервативним вихованням і пристрасним поглядом на життя. Хоча дане трактування можна було б продовжити “якщо жінки не цікавляться політикою, то політика неодмінно поцікавиться жінками”. Лише три політичні партії та блоки висунули жінку на першу позицію свого списку, і в усіх цих випадках жінка була лідером партії чи блоку партій:
· Юлія Тимошенко, яка очолила виборчий блок, сформований чотирма партіями та названий її ім’ям.
· Наталія Вітренко, лідер блоку партій лівого спрямування, названий її ім’ям.
· Валентина Довженко, лідер Всеукраїнського політичного об’єднання «Жінки за майбутнє».
Розглядаючи дану тематику жіночих партій, варто згадати такі партії, як "Жінки України", Всеукраїнська партія жіночих ініціатив (ВПЖІ), "Солідарність жінок України" (СЖУ), Жіночої народної партії (об'єднаної) ЖНП(о), які в своїх програмах відстоювали жіночі питання, хоча вони були непослідовними і непереконливими і тому населення з недовірою ставилась до цих партій.
Проте як результат, ми маємо яскравий результат представництва жінок-депутаток у Верховній Раді України IV скликання 23 представниць (5,1%) із загальної кількості 447 депутатів, враховуючи й той момент, що 11 депутаток – були вибрані вперше і 12 депутаток вибрані повторно [3]. У попередньому III скликанні Верховної Ради України було 35 жінок (8%), які активно залучались до побудови гендерного паритету в Україні. Зниження представництва жінок в органах влади неминуче призводить до зниження їх впливу на прийняття важливих загальнодержавних рішень на національному, регіональному т алокальному рівнях. А це є одним з очевидних аспектів втрати позитивного впливу на підвищення соціального статусу жінки. Адже, з ширшою участю компетентних, освічених та професіоналів-жінок у владних структурах стає можливим не лише ставити життєво важливі для жінок питання (проблеми насильства в сім’ї, торгівлі жінками і дітьми, вимушеної проституції).
Головними цілями даної статті є не тільки проаналізувати можливості гендерного паритету в українській політиці, що закріплено в Законі Україні “Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей їх реалізації” від 15 січня 2005 року, що взято за основу, але й надати стратегічні моделі реалізації такого паритету. Хоча на мій розсуд, вже доречніше буде говорити про гендерний компроміс, який ми хотіли б бачити в українській політиці сьогодення.
Якщо характеризувати жінок-лідерок з позиції 2005 року і досвіду “Помаранчевої революції-2004 року”, то можна зауважити, що головною постатю “буремного періоду” виступала і надалі є Юлія Тимошенко. Вона змогла не тільки стати рушійною силою змін, але цілої низки інновацій в різних сферах суспільства. Юлія Тимошенко стала харизматичною постаттю в українській політиці, її політичні жести як прем'єр-міністра України визначили новий шлях розвитку і динаміку економічної ситуації в Україні. Це перша постать активної жінки-політика не тільки в сучасній історії української державності, але й на політичній арені загалом, якщо не брати до уваги княгині Ольги періоду Київської Русі. Можна стверджувати, що постать прем'єр-міністра стала взірцем для багатьох "бізнес-леді" та жінок-активісток в українському суспільстві. Але зараз важко сформувати сучасний типаж ділової жінки чи політичної леді, що набагато легше для чоловічої статті.
Можливо й заслугою даного уряду або просто збігом обставин, став й той факт, що було підготовлено законопроект народними депутатами – К. Самойленком та В. Надрагою про гендерну рівність. Як зауважили й самі автори: “цей закон спрямований на правове забезпечення рівних прав, свобод жінок і чоловіків на створення умов для їх реалізації в усіх сферах життя суспільства, ліквідацію всіх форм дискримінації за ознакою статі, а також утвердження державних гарантій щодо формування паритетних відносин між жінками і чоловіками як умови сталого розвитку громадянського суспільства” [4]. Можливо даний проект є даниною часові або законопроектом, який прагне не тільки створити формальні умови гендерної рівності, але й правовим механізмом закріпити їх. І тому не дивно, свідченням є той факт, що в ст. 2 йде мова про визначення термінів: “рівність прав і чоловіків”, “рівність можливостей жінок і чоловіків”, “дискримінація жінок і чоловіків”, “гендерна рівність”, “гендерно-правова експертиза”, але не зустрічаємо визначення “паритетної політики” чи “гендерної політики” [5].
Проте в другому розділі, ми зустрічаємо вже механізм забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. А саме створення консультативно-дорадчого органу – Рада рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що бере на себе цілу низку функцій від розробки державних стратегій в сфері рівності прав жінок та чоловіків, і до співпраці з міжнародними організаціями, які вже пройшли шлях утвердження гендерної рівності в політиці, економіці та інших сферах життя. Виникає питання, чи Рада зможе координувати на всіх рівнях реалізацію даного закону або це перетвориться в бюрократичний офіс з документацією. Незважаючи на критичні зауваження даного проекту, слід таки вітати українське суспільство, що його було прийнято у вересні 2005 року. Хоча ми ще не чули коментарів наших політичних діячів з приводу цього "толерантного закону" і платформи реалізації даних статей.
Дослідження, проведене Тамарою Мельник, свідчить, що розподіл кандидатів у народні депутати України за посадою та родом заняття розкриває загалом реальну гендерну ситуацію і гендерний паритет в різних сферах суспільного життя. Жінки, які балотувались у народні депутати займались в основному підприємницькою діяльністю. І тому участь жінок у політиці може дати низку переваг особам, які займаються бізнесом. Однією з таких переваг є юридична недоторканність депутатів [6, 10-11]. Звичайно, право юридичної недоторканості є вагомим внеском ліберальної демократії, але чому не всі смертні люди мають це право, а лише окремі і навіть вибрані прошарки?! Проте, для жінки-кандидата у народні депутати не основною метою є володінням цим правом, а багато іншим переваг і обов’язків у суспільному житті. Навіть цей факт, що не кожна жінка мріє будувати свою кар’єру “politicus women”, а вибирає свої важливі життєві пріоритети, які найчастіше складають таке коло: чоловік – сім’я – діти – родина – друзі –робота. Але згодом виникає питання, що вона зробила корисного перед суспільством і як вона змогла його змінити? Звичайно боляче, коли жінку трактують, як “female sex”, що робить кроки до влади, і свою чергу споріднюється з прагненням “male sex”.
Перед тим як перейти до аналізу моделей реалізації гендерної рівності, слід зауважити, що в демократичному суспільству де є можливості вільного розвитку особистості, кожна жінка вибирає для себе варіанти: освіта-сім’я-кар’єра, освіта-сім’я, освіта-кар’єра-політика або іде на інші можливі компроміси. Причиною гендерної нерівності чи дискримінації, по-перше, слід шукати у слабкості суспільства або точніше громадянського суспільства. Адже радянський період в українській історії залишив свій баласт непорозумінь прав жінки і чоловіка. Жінка могла бути передовою в колгоспі, шахті, харчовій промисловості, але в жодному випадку не в політиці. Це залишило спогад про «тендітну слабкість» жіночої статті, яка може виконувати роль домашньої берегині, коханої подруги але не жінки-політика.
І тому важливими критеріями забезпечення рівних прав і можливостей має виступати: професіоналізм, лідерство, комунікаційні навички, культурний аспект і вміння володіти своїм часом. Головною місією громадських організацій є не тільки плекання культу сильної і стильної ділової жінки, а виховання жінок по-новому. Це включає синтез і виховання в національному дусі, та й в часовому просторі з досвідом цивілізованих країн, які вже пройшли шлях демократизації.
Можливі моделі втілення гендерної політики в Україні:
1 модель –досягнення гендерного паритету на ринку праці, що пов’язане в першу чергу із ліквідацією гендерних стереотипів в даній сфері. Основна проблема полягає в тому, що слід подолати бар’єр в оцінці можливостей жінки і чоловіка. Звичайно чоловіки і жінки відрізняються один від одного, але вони не гірші і не кращі один одного - вони різні. Психологічні і соціальні розбіжності не перешкоджають рівності у виборі професії та робочого місця. Адже рівність означає свободу вибору, а розходження ведуть до того, що чоловіки і жінки можуть надавати перевагу різним сферам діяльності. І, навіть, якщо їхні інтереси належать до однієї і тієї ж сфери, то шлях досягнення успіху бувають зовсім різними. І в жодному випадку не можна принижувати гідність жінки, задумуючись над дилемою чи зробить вона кар’єру чи піде в декрет. Це в свою чергу тягне і відповідальність працедавця, який може опиратись на стереотипи і боятись гендерної рівності.
2 модель – зміна декоративної паритетної політики на реальні кроки взаємодії гендеру. Для даної програми слід застосувати комплексний підхід, що включає формування стратегій і тактичних кроків щодо втілення гендерної рівності, а не дисбалансу і змін індексу людського розвитку з урахуванням гендерних відмінностей. Навіть якщо враховувати квоти на представництво жінок в органах влади з досвідом у різних країнах, то можна помітити таку картину, що в українському суспільстві жінці-політику не довіряють, до неї мають особливе ставлення і навіть іноді співчувають з її "жіночим щастям". І тому, перед нами стоїть завдання не тільки серією семінарів, тренігів та конференцій з гендерного лідерства виховати жінку-лідера, а впершу чергу дати можливість її бути яскравою особистістю, творчою натурою, яка зможе реалізувати свій потенціал у будь-якій сфері.
3 модель - реалізація національного плану дій з програми гендерної рівності. Важливим моментом даної моделі є те, що написання плану і його втілення завжди в країнах пост-комуністичного простору мають двоякий і суперечливий характер. Важливим моментом є тільки діагноз проблематики, а механізм вирішення такої ситуації починаючи з національного рівня і закінчуючи локальним. І тому тематика гендерного паритету в українському суспільстві має ілюзорний характер, який базується на міфах та стереотипах минулого століття. Саме так, як у Середньовіччі трактували призначення жінки у трьохвимірному просторі: Kuchen, Kirche, Kinder (перекладаючи з німецької мови кухня – церква – дитина). Безумовно таке трактування жіночого призначення безнадійно постаріло і стало нереальним.
Аналізуючи проблему гендерної нерівності, ми приходимо до висновку, що дана проблема не є штучно створеною і короткочасною, а наболілою і важливою. Громадські організації ще кілька років не тільки проводитимуть тренінги, семінари чи літні школи з проблем рівних прав і можливостей, але й пропагуватимуть нові стратегії щодо втілення даного закону. І тому, гендерні проблеми не є суто проблемами країн Західної чи Центарально-Східної Європи з розвинутим громадянським суспільством і цінностями демократії. Також не можна стверджувати, що обговорення закону України «Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей їх реалізації» - це данина часові і представницям жіночої статті. Це своєрідний правовий механізм, який повинен не тільки аргументувати, а мати правову силу і компетенцію, що і відбулось 8 вересня 2005 року, коли Верховна Рада України прийняла закон про рівні права жінок і чоловіків.
Варто й зауважити, що дані моделі не є абсолютними чи певною панацеєю, їх слід корегувати, доопрацювати та й взагалі висувати нові цікавіші та життєдайно важливі. Зараз ми можемо експериментувати над самим собою, а враз в нас вийде не тільки запровадити гендерну квоту в парламенті, партійних списках та взагалі на всіх рівнях влади. Адже політика – це не тільки вияв джентльменського характеру і довершеності, що змінюється з часом новими поглядами і підходами, а ще прийняттям гендерних законів.
Використана література:
1.Перспективи паритетної демократаії у політико-правовому полі України.-Х., 1997.- С.6
2. Василевська Т.Е. Маскулінність під тиском сучасних реалій // Формування тендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень. – К., 2002.-С.39
3. http//:www.partaktiv.info. ua
4. Проект № 6074-1, прийнятий за основу 15.01.2005 року
5. Там же, стаття 2.
6. Гендерний розвиток в Україні. Реалії і перспективи. Київ 2003. – SIDA