“Помаранчева революція” крізь призму міждисциплінарних соціальних досліджень
Юрій Мацієвський, Національний університет “Острозька aкадемія”
“Помаранчева революція”
у вітчизняному політичному дискурсі
Різке зростання політичної участі громадян України в останній період президентської виборчої кампанії 2004 року, протистояння влади та опозиції за підтримки сотень тисяч людей з епіцентром на Майдані Незалежності у Києві, визнання Верховним Судом України другого туру президентських виборів недійсними та призначення повторного голосування; перемога опозиційного кандидата В. Ющенка – всі ці події вже стійко утвердились у свідомості пересічного українця як “помаранчева революція”. Сам термін з’явився в останній тиждень листопада 2004 року в ЗМІ як стисла характеристика згаданих вище подій, як символ соціальних очікувань та як візуальне сприйняття домінування, в першу чергу на Майдані Незалежності, помаранчевої символіки прихильників В. Ющенка. Відчуття революційності додало ще й те, що в нерівній боротьбі за владу перемогу отримав опозиційний кандидат. Відтак, термін набув ще одного значення – як символ перемоги опозиції на президентських виборах 2004 року в Україні. “Помаранчева революція” в цьому сенсі не була унікальною. Роком раніше в Грузії опозиція пройшла до влади в результаті “революції троянд”. Першою “революцією з прикметником” напевно слід вважати “оксамитову революцію” 1989 року в Чехії, коли опозиція на чолі з В. Гавелом змогла ненасильницьким шляхом усунути комуністів від влади та вийти з-під впливу Кремля.
Не дивно, що термін “помаранчева революція” має значне символічне навантаження. Тому й так легко ввійшов він до нашого слововжитку і кожен, чуючи чи вимовляючи його, вкладає туди ще й свій зміст.
Поширенню цього словосполучення сприяло й те, що мало які слова мають настільки широкий діапазон значень як слово революція. Телевізійна реклама переповнена повідомленнями про “революційні технології” починаючи від засобів комунікації до транспорту чи особистої гігієни. Зміни у суспільних поглядах чи способі виробництва також широко використовуються з прикметником революційні.
В цій розвідці я не намагатимусь дати відповідь на питання чому трапилась “помаранчева революція” – це тема окремого дослідження. Мене цікавитиме інше: чи події листопада-грудня 2004 року що отримали назву “помаранчева революція” були дійсно революцією у значенні в якому прийнято використовувати у соціальних, зокрема політичних дослідженнях. Якщо ні, то як можна визначити суть цих подій з політологічної точки зору?
Я розпочну зі стислого огляду публікацій, що з’явилися останнім часом в українських та закордонних виданнях щодо подій “помаранчевої революції”. Оскільки сам термін “помаранчева революція” з’явився з легкої руки журналістів, переважна частина публікацій у вітчизняних друкованих та електронних ЗМІ висвітлює події листопада-грудня 2004р. саме як революцію, не вдаючись при цьому до глибшого аналізу. Це не дивно, адже завдання журналіста полягає у приверненні уваги до матеріалу та висловлювання свого ставлення до подій.
Спроби глибшого аналізу “помаранчевої революції” були здійснені кількома авторами. Микола Колодяжний використовуючи дещо еклектичний перелік складових революції, таких як передумови, цілі, рушійні сили, революційна ситуація, поштовх до революції, її хід, результати та характер вважає, що “помаранчеву революцію” можна вважати революцією. За типом, чи характером, у термінології М. Колодяжного, революція була буржуазною на тій підставі, що “вона розчищає суспільство від тих пережитків і залишків, які заважають нормально розвиватись ринковій економіці”[1]. Заступник голови редактора журналу “Сучасність” С. Грабовський у короткій публікації в “Українській Правді” стверджує, що “помаранчева революція” 2004р. як і “революція на граніті” у 1990 році, як і акції “Україна без Кучми” чи “Повстань, Україно!” як і ухвалення Конституції України 1996 року є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес і слід було назвати новітньою українською революцією”[2].
Близьку до цієї думку, в сенсі ширшого, історіософського розуміння змін, висловлює Т. Возняк, наголошуючи на потребі “другої хвилі української революції”. Першою хвилею, він вважає, була “оксамитова революція” 1991р.[3].
Соціолог Ю. Саєнко, аналізуючи події, що відбулися у період між двома турами виборів обережно наголошує на тому, що “...прямо зараз достатньо повно оцінити і пояснити те, що відбулося, принципово неможливо”, проте стверджує, що “справді, відбулася революція у суспільній свідомості – але ще тільки у намірах до змін. До революції у соціальній структурі ще далеко”[4].
Подібну думку висловлює канадський політолог Т.Кузьо, який твердить, що “Помаранчева революція” є другою і останньою фазою української революції, яка почалась наприкінці радянської епохи. “У 1991 р. в Україні відбулась національна революція, а у 2004 р. країна пережила демократичну революцію. Тому революція 1991 р. була незакінченою до 2004 р.” [5]. Крім того Т.Кузьо вважає, що помаранчева революція поєднала три революції в одній: національну, демократичну і анти-корупційну.
Як бачимо Т.Кузьо використовує поняття “революція” в дуже широкому сенсі, як ознаку змін у важливих галузях життя соціуму.
Історик С. Кульчицький у газеті “День” опублікував дві розлогі статті присвячені аналізу подій, що передували “помаранчевій революції” 2004 р. Предметом аналізу першої публікації є спроба оцінки передумов листопадових подій 2004 р. За глибиною змін та швидкістю з якою вони відбулися, автор називає їх революцією [6].
У другій публікації, що присвячена реконструкції планів Л. Кучми залишитися при владі, С. Кульчицький відзначає, що “Помаранчева революція – це тільки епізод, хай навіть найважливіший у двохсотденному марафоні президентських виборів 2004 р. Погляд на революцію повинен формуватися в ході аналізу цих виборів” [7].
На шпальтах “Дня” своїм баченням драматичних подій кінця 2004 р. поділився політолог А. Гальчинський. Відштовхуючись від праці П. Сорокіна “Революція і соціологія” у якій метр соціології виділяє три фази революції – емоційну, деструктивну та конструктивну, А. Гальчинський наголошує на тому, що “Дуже важливо, щоб “ватаги” помаранчевої революції усвідомили специфіку відповідної логіки, щоб період виходу із революційного стану та входження суспільства у конструктивну фазу настав якомога швидше” [8].
Свою тезу про те, що Україна дійсно пережила революцію А.Гальчинський розвинув у нещодавно виданій книзі “Помаранчева революція і нова влада”. Використовуючи запозичений з радянського суспільствознавства поділ революцій на політичні та соціальні, вчений вважає, що листопадові події 2004 р. в Україні були початком соціальної революції і за своїм змістом становлять другий, демократичний етап суспільних перетворень [9]. Перший етап, слід вважати, тривав з 1991р. до 2004р. і полягав у демонтажі основних атрибутів адміністративно-командної системи та формування інституційних основ нового політичного устрою держави. Таке твердження породжує запитання: чи коректно говорити про революцію, як етап чи фазу трансформаційних перетворень? Іншими словами, з якими процесами ми маємо справу в Україні- еволюційними чи революційними?
Єдиний критичний погляд щодо оцінок сутності подій листопада-грудня 2004 р. я знайшов у Владіміра Малінковіча. Цей автор вважає, що єдиною метою опозиції був реванш - прихід до влади, а не системні зміни у суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити не можна [10].
Цей стислий огляд публікацій не вичерпує всього, що було написано про “помаранчеву революцію”. Тут я намагався подати думки представників різних суспільних дисциплін щодо подій листопада-грудня 2004 р. Як бачимо, кожен з названих авторів тією чи іншою мірою визнає, що події листопада-грудня 2004 р. дають підстави визнати їх революцією.
Я погоджуюсь з багатьма тезами висловленими авторитетними вітчизняними інтелектуалами. Проте, я як політолог, не можу погодитися з головно, їхньою тезою про те, що листопадові полії 2004р. були революцією.
На мій погляд, більшість вітчизняних вчених, що намагалися визначити суть подій кінця 2004 р. шляхом співставлення та порівняння з “класичними” революціями, чи навіть з новітніми “революціями” 80-х рр. ХХ ст. пішли хибним шляхом. Справа в тому, що немає “ідеального типу” революції, до якого можна було б прирівнювати всі інші. Немає також прикладу того, що революція відбувається під час виборів. З цим, на мій погляд, пов’язані труднощі більшості вітчизняних авторів, які визначають драматичні події кінця 2004 р. в Україні через категорію революції. Для того, щоб заповнити цю прогалину, нижче я пропоную визначення революції, взяті з авторитетних видань.
“Політична революція – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства” [11].
“Политическая революция – насильственный способ принципиального, качественного изменения политической системы общества в результате прихода к власти новых социально-политических сил и коренного изменения курса социально-политического развития страны в их интересах”[12].
“Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду”[13].
Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції. Проте всі вони вказують на такі характерні риси:
1. насильницький характер;
2. глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства;
3. радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи.
Авторитетний американський дослідник проблематики революції Джек Голдстоун визначає три ключові аспекти революції - розвал держави, боротьбу між претендентами на центральну владу і заснування нових інституцій [14].
Якщо додати до цього, що революції – це переважно тривалі процеси – від кількох місяців до кількох років, тобто макроподії, що активізують всі верстви суспільства особливо найменш заможних, зокрема селян, то стає зрозуміло, що визнати події кінця 2004 р. в Україні революцією є надто проблематично.
Деякі читачі можуть заперечити цьому на підставі того, що запропоновані визначення не враховують таких ознак революції як масова політична мобілізація, зміна правлячої еліти чи зміна політичного режиму, що на їх погляд були присутні в українській революції.
Інші можуть розширювати саме поняття революції, так як це робить Брюс Акерман, називаючи революцією “... увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя ”[15]. Таке гнучке визначення дає можливість цьому автору назвати революціями події 1989р. у Східній Європі. Цей тип революцій він називає “ліберальними” на тій підставі, що вони відбулись без насилля і не мали на меті тотальної зміни всіх ділянок життя.
Близькі до Б. Акермана ідеї висловлювали деякі вітчизняні коментатори, визначаючи події кінця 80-х рр. в країнах Східної Європи, а також події в Україні та Грузії “постмодерними революціями”. Ці інтелектуальні вправи безумовно є цікавим способом інтерпретації важливих подій, проте у мене є значні сумніви з приводу того чи додадуть вони більшого розуміння суті подій, що мали місце в Україні та інших пострадянських республіках у 2004р.
Для того, щоб уважніше поглянути на сутність революції як аналітичної категорії, пропоную стислий огляд найбільш впливових теорій революції, що були запропоновані переважно західними дослідниками протягом ХХ ст.
Теоретичні пояснення революції
Як вказує Дж.Голдстоун, вивченням феномена революції у ХХ ст. займались три генерації дослідників. Умовно їх можна розділити на покоління представників “природної історії революції”, що у 20–30 рр. сформулювати досить вичерпний перелік ознак революції. Аналізуючи ці ознаки, перші дослідники феномена революції змогли досить вдало реконструювати типову послідовність революційних подій[16].
До цих ознак вони відносили наступні:
- зростання ролі “інтелектуалів”, що відмовляються підтримувати існуючий режим;
- перед революцією уряд намагається здійснити глибокі реформи;
- падіння режиму починається з гострої політичної кризи, викликаної нездатністю уряду справлятися на стільки з діями опозиції, скільки з політичними, військовими, економічними чи іншими внутрішніми проблемами;
- виникнення конфліктів в середовищі революціонерів після перемоги революції. З’являються радикали, консерватори та помірковані.
- Першими, кому вдається прийти до влади після перемоги революції, - це помірковані революціонери;
- Шляхом поміркованих реформ вони намагаються відновити владу, тим часом радикали організовують масову мобілізацію;
- Зміни суспільного устрою та пануючої ідеології наступають не тоді, коли старий режим падає, а тоді, коли радикали залучаються підтримкою мас і змінюють “поміркованих”;
- Наведення порядку відбувається силовими методами. Це, як правило, початок революційного “терору”;
- Боротьба між “радикалами” та “поміркованими”, а також між захисниками революції та зовнішніми ворогами сприяє приходу до влади військових (Дж. Вашингтон, О.Кромвель, Наполеон, К.Ататюрк, Мао Цзедун , Й. Б.Тіто);
- Радикальна фаза революції змінюється з новим приходом до влади прагматичних “поміркованих”, що сприяють встановленню порядку в нових умовах (увага концентрується на економічних проблемах а не політичних).
Наступними двома генераціями можна вважати представників загальних теорій політичного насилля, що написали свої праці у 60-х та 70-х рр. ХХ ст. та представників новітніх “плюралістичних” інтерпретацій революції, чиї роботи з’явилися в кінці 70-х та у 80-х рр. ХХ ст.[17].
Найбільш помітною у 60-х-70-х рр.. ХХ ст. була психологічна теорія насильницьких форм соціальної активності запропонована американським дослідником Джеймсом Девісом [18]. Для пояснення насильницьких дій Дж. Девіс використовував два поняття – революція і бунт, хоча стислого визначення цих понять не запропонував. Єдиною відмінністю революції від бунту є те, що революція “охоплює більший сегмент населення ніж бунт” (rebellion).
Аналізуючи декілька класичних революцій, прихід до влади фашистів в Німеччині у 1933 р., а також негритянські та студентські бунти 60-х рр. у США Д. Девіс запропонував цікаву гіпотезу пояснення революції. За Д. Девісом революція найбільш ймовірна тоді, коли тривалий період зростання очікувань та реального задоволення потреб змінюється коротким періодом різкого розчарування, протягом якого розрив між сподіваннями та реальними можливостями задоволення потреб поглиблюється і стає нетерпимий. Якщо незадоволення (фрустрація) викликане діями уряду то воно може проявитися у насильницьких діях у формі бунту, якщо незадоволення набуває крайньої форми і поширюється на все суспільство то воно набуває ознак революції.
Розрив між очікуваним задоволенням і реальними можливостями задовольняти свої потреби має вигляд перевернутої англійської літери J. За характерним вигином цієї літери, гіпотеза Д. Девіса стала відома як “крива-J”. Пояснення Д. Девіса, стало емпірично обґрунтованою альтернативою ”природнім” поясненням революцій. Д. Девіс наголошував на тому, що імовірність соціального вибуху не є найбільшою тоді, коли ситуація широких мас населення постійно погіршується (що ми могли довгий час спостерігати в Україні), а лише тоді, коли довший час їх ситуація покращувалась та раптом зазнала різкого погіршення. Це спостереження свідчить про те, що вимоги населення зменшується в міру погіршення ситуації.
Гіпотеза Дж. Девіса добре пояснює той факт, що в Україні протягом всього періоду незалежності не було значних акцій протесту, але вона не дає можливості пояснити масову, ненасильницьку мобілізацію значної частини населення України в кінці 2004 р.
Інше пояснення політичного насилля було запропоновано соціологами. Н.Смелзер твердив, що замість вивчення масового незадоволення вчені повинні досліджувати соціальні інститути. Смелзер наголошував, що коли різні підсистеми суспільства змінюються з однаковою швидкістю, управління залишається стабільним. Проте, коли одна з підсистем починає змінюватися незалежно, утворюється дисбаланс, що підштовхує населення до зміни системи цінностей. Коли дисбаланс між змінами окремих підсистем стає гострим, відбувається поширення радикальних ідеологій, що підривають легітимність існуючого устрою. Протягом таких періодів війна, урядова криза чи голод можуть призвести до падіння уряду [18].
Спробу поєднати психологічне та соціологічне пояснення революції здійснив С. Хантінгтон, відштовхуючись від поширеної в 70-тих рр. ХХ ст. теорії модернізації.
С. Хантінгтон стверджував, що ключовим аспектом модернізації є вимога збільшення політичної участі. Революції, з точки зору Хангтінтона не трапляються у традиційних суспільствах. Вони не трапляються також і в розвинутих модерних суспільствах. Революції мають найбільшу можливість виникнення у суспільствах, що пройшли певний соціальний і економічний розвиток, але в яких політичний розвиток і модернізація відстає від процесу соціальних і економічних змін. Політичною суттю революції є швидке зростання політичної свідомості і швидка мобілізація нових груп до політичної участі зі швидкістю, що не дозволяє існуючим інститутам задовольнити їхні вимоги. Хантінгтон виділяє дві умови революції. Перша, політичні інститути нездатні забезпечити участь нових соціальних груп у політиці і нових політичних еліт у владі. Друга, бажання соціальних груп, виключених з політики, брати в ній участь з метою здобуття певних матеріальних чи інших переваг. Одна група, що відчуває себе відчуженою від влади може спричинити переворот, бунт чи повстання, але лише поєднання незадоволених груп може призвести до революції. Можливість революції в країні, що модернізується, залежить від : а) рівня відчуження міського середнього класу – інтелектуалів, професіоналів, буржуазії; б) рівня відчуження селян від політичного життя; і в) рівня поєднання міського середнього класу і селян не лише у боротьбі проти спільного ворога, але й за перемогу націоналізму [20].
Психологічні і системні пояснення революції намагались дати відповідь на питання чому виникає незадоволення і за яких умов воно може призвести до насильницького падіння режиму. З критикою такого підходу виступив британський соціолог Чарльз Тіллі.
Ч. Тіллі відкинув пояснення революції з точки зору модернізації, запропонувавши теорію мобілізації ресурсів. Ч.Тіллі звернув увагу на те, що саме незадоволення не може привести до революції, якщо незадоволене населення залишається неорганізованим та без достатніх ресурсів. Стверджуючи, що незадоволення і конфлікт є невід’ємними явищами політики він наголошував на тому, що політичне насилля можливе лише тоді, коли незадоволені групи мають достатні ресурси та організацію для здійснення своїх намірів. З тієї точки зору модернізація може породити незадоволення, проте вона необов’язково веде до революції.
Загальні теорії революції відштовхувались від психологічних пояснень відносної депривації та фрустрації, враховували нерівномірність інституційних змін та мобілізацію ресурсів контрелітами. В працях вище названих авторів мало місце не лише вивчення індивідуального незадоволення, але й змін в існуючих інститутах та діяльності опозиційних груп.
Проте, як відзначає Д. Голдстоун, всі загальні теорії революції мали певні проблеми пояснюючи як і де трапляються революції [21].
По-перше, загальні теорії розглядали революцію як спрямований рух опозиції задля здобуття влади в державі. Вони пояснювали революції вивчаючи виникнення опозиції та її ресурси для колективних дій. Проте, як показала практика, часто революції починались не з діяльності потужної опозиції, а з внутрішнього колапсу органів державного управління, що були нездатні виконувати властиві їм функції. Загальні теорії не давали відповіді чому трапляється розпад держави і як він пов’язаний з виникненням революцій.
По-друге, дискутуючи про проблеми модернізації, західні вчені згодом зрозуміли, що модернізація не є загальним процесом. Вона має свої особливості в кожній окремій країні. Чи модернізація веде до революції і який тип революції може трапитися в результаті модернізації, залежить від взаємовідносин між землевласниками та селянами, між міськими та сільськими мешканцями і навіть від швидкості зростання населення.
Ці проблеми підштовхнули дослідників до вивчення особливостей політичної, економічної та соціальної структури держав та з’ясуванню впливу різних чинників на стабільність держав.
Так з’явилась структурна теорія революції, запропонована Тедою Скокпол та Елен Трімбергер [22].
Структурна теорія революції виходить з того, що держави мають різну структуру і тому піддані різним впливам, що можуть призвести до розпаду держави. Ця теорія наголошує на тому, що революції починаються з поєднанням різних чинників, в першу чергу конфлікту між державою та елітами, виявом громадського невдоволення і змагання між державами на міжнародній арені. Т. Скокпол звернула увагу на те, що держави з відсталою економікою відчувають значний тиск міжнародного середовища, що виявляється у розпаді державних інститутів і революції. Яскравим прикладом є Росія під час Першої світової війни, Франція 18 ст., що поступилась економічно могутній Англії, а також Японія, Китай та Туреччина, що боролись з потужними Західними державами у ХІХ та ХХ ст.
Держави можуть розпадатися і без поразки у війні. Можливість внутрішнього розпаду залежить від взаємозв’язку держави та пануючих політичних еліт. Якщо держава, намагаючись зменшити зовнішній тиск іде на обмеження традиційних джерел прибутків еліт чи їх політичної ваги, неминучий конфлікт між державою та впливовими політичними силами. Якщо ж останні мають достатньо ресурсів, щоб паралізувати діяльність держави, її розпад стає більш імовірний. Якщо політичні еліти вирішують не підтримувати державу перед загрозою зростаючого зовнішнього тиску, вони можуть прийти до влади в результаті “елітарної революції”, як це називає Е. Трімбергер, або простіше кажучи державного перевороту. З приходом до влади нова адміністрація може піти на впровадження радикальних заходів з тим, щоб витягти країну з стану кризи. Приклади таких дій дає революція Мейджі 1886 р. в Японії, прихід до влади К. Ататюрка у 1923 р. в Туреччині і державний переворот 1952 р. у Єгипті, здійснений А. Насером.
Певні держави, які прийнято називати нео-патримоніальними, функціонують на основі патронажно-клієнтельських стосунків. У таких державах глава виконавчої влади може тримати бюрократію і військових роз’єднано, взаємно їх послаблювати і заохочувати корупцію, щоб узалежнити від своєї волі державних службовців. Такі держави, як відзначає Т. Скокпол, особливо відчувають зовнішній економічний і військовий вплив. Періоди економічної стабільності дають можливість вибудувати мережу патронажних стосунків, проте часи економічного занепаду можуть позбавити главу виконавчої влади можливостей контролювати своє оточення. Якщо в цей період виникає навіть незначний соціальний спротив, внутрішнє роз’єднання, корупція серед військових та держслужбовців може зменшити можливості влади для швидкого наведення порядку. До влади може прийти контреліта, метою якої є усунення попередньої еліти, а не зміни системи управління. Т. Скокпол відносить такі події до особливого типу революції, прикладами яких називає мексиканську, кубинську та нікарагуанську революції, проте, потрібно відзначити, що в літературі такі події прийнято називати переворотами.
Так чи інакше, параліч держави є лише одним компонентом революції. Повномасштабна революція трапляється лише тоді, коли поєднуються невдоволення еліт з масовими виступами міських робітників та селян.
Події листопада-грудня 2004 р. в Україні мали деякі ознаки революційності (політична криза, що тривала від оголошення результатів другого туру до рішення Верховного суду про визнання результатів другого туру недійсними та призначення його переголосування, політична мобілізація значної кількості громадян, протистояння влади і опозиції, політична поляризація в суспільстві), але це не дає підстав визнати їх революцією. Ці події не були також і путчем, заколотом чи переворотом. Виникає питання - як їх визначити ?
Я пропоную погляд на ці події крізь призму “транзитології”. У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому як відбувається процес трансформації політичних режимів.
У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція - це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.
На мою думку в Україні мав місце перехід, який, проте, не був подібний на інші відомі приклади демократичної зміни режимів. В Україні відбулася ненасильницька зміна правлячої еліти за масової участі населення в період президентської виборчої кампанії. Паралельно зі зміною правлячої еліти відбувається зміна політичного режиму. Політичний режим, що склався в Україні з 1994 року по 2004 р. поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму та панування кланової олігархії. Політичний цикл, що тривав в Україні 13 років закінчився. На початку 2005 р. ми повернулися до вихідної точки 1991 року, щоправда на якісно іншому рівні.
В Україні політичний процес не вийшов за межі правового поля, хоча був дуже близько до цього. Вибори закінчились, хоча і екстраординарно, проте легітимно. Політична криза, що була викликана порушеннями виборчого законодавства і масовими акціями протесту, також була вирішена конституційним шляхом.
З початку 2005 р. в Україні відбувається зміна інститутів. До таких змін можна віднести: масштабну кампанію боротьби з корупцією, яка в Україні набула системного характеру і вважається інститутом характерним для авторитарного та перехідного суспільств;[23] здійснення політичної реформи, що передбачає зміну у повноваженнях головних гілок влади; підготовка адміністративно-територіальної реформи. Ці реформи разом вплинуть на зміну всієї політичної системи.
Отже, президентські вибори, що супроводжувалися масовою участю громадян у акціях політичного протесту, дали початок такому типу політичної трансформації як “перехід”.
Тут варто звернути увагу на певні застереження стосовно того, що з початку 2005 р. в Україні демократичні зміни мають незворотній характер. Оскільки розгляд наслідків президентських виборів 2004 р. не входить до завдань цієї публікації тут обмежуся лише переліком авторів, що обґрунтовують такі застереження більш детально[24].
Особливості українського варіанту “переходу”
Падіння комуністичних режимів у Східній Європі в кінці 80-тих рр. ХХ ст. відбулось шляхом наростання масових політичних страйків та акцій протесту внаслідок системної кризи комуністичних режимів. Ознаками кризи були – нездатність урядів ефективно взаємодіяти з опозицією, економічні негаразди та втрата легітимності комуністичних режимів.
Падіння авторитарних режимів у Польщі, Чехословаччині та Угорщині, хоч і відбувалося в кожній країні по-своєму, проте за відсутності внутрішніх та зовнішніх каталізаторів, таких як зовнішнє втручання, різкий економічний занепад, виборчий процес тощо.
Натомість в Україні, як і в Грузії та Киргизстані, вибори, а точніше спотворені результати виборів, стали каталізатором масових акцій протесту.
В пострадянських країнах перехід відбувається не від комуністичних режимів до демократичних, як це було у Східноєвропейських країнах, а від авторитарно- олігархічних режимів до, хочеться сподіватись, демократичних.
У Східноєвропейських країнах влада використовувала різні способи – від вибіркових репресій проти опозиції (арешт В. Гавела в Чехословаччині, З. Буяка та інших лідерів опозиції в Польщі), до співпраці з опозицією (проведення “круглих столів” у Польщі та проведення переговорів про умови передачі влади в Угорщині).
В Грузії та Україні влада не наважилась на використання сили проти демонстрантів, хоча в Киргизстані міліція намагалася їх розігнати, проте безрезультатно.
В транзитології розрізняють два типи переходу – радикальний та поміркований. Радикальним шляхом перехід відбувався в тих країнах, де стара еліта повністю втратила легітимність. Зміна режиму відбулась або шляхом абдикації (відречення від влади), так як це трапилось у 1989 р. в Чехословаччині та НДР, та у 1993 р. в Грузії, або насильницьким шляхом, так як це трапилось у 1989 р. в Румунії та в 2005 р. в Киргизстані.
Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка, або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів та методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур. Останній шлях найтриваліший та найважчий. Саме цим шляхом розвивалися події в Україні після 1991 р. та більшості пострадянських країнах загалом.
Драматичні події 1989-1991 рр. багато авторів схильні розглядати як “революцію”, хоча ні за ознаками, ні за швидкістю подій революцією вони не були. Внаслідок остаточного розпаду СРСР викликаного невдалою спробою державного перевороту в серпні 1991 р., були проголошені незалежні держави. Влада в цих державах опинилася в руках колишньої радянської номенклатури, яка під впливом демократичних перетворень зуміла змінити політичний “макіяж”.
Здатність старої партійно-комсомольської номенклатури залишатись при владі змінюючи імідж – це приклад пострадянської політичної мімікрії. Саме завдяки збереженню позицій старої номенклатури в Україні стало можливим формування складного симбіозу сімейної влади та кланової олігархії в період десятилітнього президентства Л. Кучми.
З розпадом СРСР в Україні почав формуватися псевдодемократичний режим. Процеси демократизації почали згортатися починаючи з середини 90-тих рр.
Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні не слід розглядати у лінійній площині. На мій погляд тут коректніше було б говорити принаймні про два різновекторні процеси. Перший пов’язаний зі змінами політичних інститутів в напрямку демократизації. Другий – пов’язаний з рухом у зворотному напрямку – збереженням і розвитком інститутів авторитарного режиму. З цієї точки зору, еволюцію політичного режиму в Україні з 1991-2004 рр. слід розглядати крізь призму процесів демократизації та олігархізації. Схематично це матиме вигляд зигзагоподібних коливань між умовними полюсами “демократія”, “авторитаризм”. Див. Рис.1, на якому використана модифікована схема трансформації політичних режимів Р.Дала. Зі схеми видно, що в міру збільшення політичної конкуренції та зростання політичної участі політичний режим в Україні наближався до демократії. Коли ж ці процеси гальмувалися, то й політичний режим повертався до авторитарних зразків і практик.
Отже, в Україні з 1991 до 2004 р. ми були свідками особливого варіанту суспільних трансформацій – формування новітнього пострадянського різновиду авторитаризму, що виріс за фасадом слабко виражених демократичних інститутів. Перехід в пострадянських країнах, що почався у 1991р. не був завершений з точки зору традиційної моделі трансформації. Тому модель переходу повинна бути доповнена досвідом пострадянських країн. Поряд з двома існуючими критеріями – інституційним зламом та правовою неперервністю, що були наявні в Україні, для збільшення експланаційного потенціалу моделі необхідно додати принаймні ще один. Цей критерій пов’язаний зі зміною еліт. В Україні, як і в інших пострадянських державах, за винятком Прибалтійських республік, зміни еліт не відбулося. Проникнення колишньої радянської номенклатури до владних структур було тим фактором, що зумовив формування новітніх пострадянських авторитарних режимів в колишніх радянських республіках.
Рис.1
Авторитаризм олігархічний Демократія
Висока конкуренція Висока конкуренція
Низька участь Висока участь
 |
Низька участь Політична
участь Висока участь Низька конкуренція Низька
конкуренція
Тоталітаризм Авторитаризм
етатистський (комунізм)
Перший та особливо другий тур виборів відбулися з масовими фальсифікаціями результатів на користь провладного кандидата. Такі дії влади в політичних дослідженнях мають назву “вкрадені вибори” [25].
В Україні перемога опозиційного кандидата стала можливою завдяки масовій участі громадян у політичному страйку, підтримці західних держав, міжнародний організацій та незалежній позиції Верховної Ради і Конституційного Суду. Вирішальним чинником перемоги опозиції слід вважати пряму участь громадян у ненасильницьких акціях протесту. Без співпраці різних верств українського суспільства та демонстрації громадянської мужності, перемога опозиції була б неможливою, навіть якби всі знали, що результати виборів були сфальсифіковані.
Використана література:
1. М. Колодяжний. Чи була революція революцією? // www.pravda.com.ua від 12.01.2005
2. С. Грабовський. Так, революція // www.pravda.com.ua від 24.01.2005
3. Т. Возняк Між двох революцій // “Ї” №34, 2004 р.
4. Ю. Саєнко Україна: динаміка змін у суспільній свідомості// Універсум. №10-12, 2004.
5. T.Kuzio From Kuchma to Yushchenko. Ukraine’s Presidential Election and the Orange Revolution.// Problems of Post-Communism, vol.52, no 2, March-April 2005, p.15
6. С. Кульчицький. Визрівання помаранчевої революції. // День.– №54-–56,58.–2005.
7.С. Кульчицький. Помаранчева революція: розщеплення “адміністративного ресурсу”. // День.–№88.–20 травня 2005 р.
8. А. Гальчинський. Фази революції // День.–№7.–19 січня 2005 р.
9. А. Гальчинський. Помаранчева революція і нова влада. – Київ, Либідь, 2005. –с.6-11
10. В. Маленкович О причинах «Оранжевой революции» в Украине. // Оранжевая революция. Украинская версия. М., Европа, 2005.
11. Політологічний енциклопедичний словник. – Київ, Генеза. 1997. –С.293.
12. Политическая Энциклопедия. Т.2.-М.,2002. –С.330.
13. S. Hantington Revolution and Political Order// Revolutions. Theoretical, Comparative and Historical Studies. ed. By Jack Goldstone. HBS publishers. 1986.p.39. Переклад мій.
14. Дж. Голдстоун Революції теорії //Енциклопедія політичної думки. – Київ, Дух і Літера.2000. –С.326.
15. Б. Акерман. Майбутнє ліберальної революції. // “Ї”.–№34
16. Детальніше про це дивіться Revolutions. Theoretical, Comparative and Historical Studies. Edited by Jack A. Goldstone. HBJ Publishers, 1986 .pp 2-17.
17. Ibid, p.5.
18. J.C. Davies Toward a Theory of Revolution // American Sociological Review, 1962.№27, pp.5-19. Див. також Davies J.C. The J-Curve of Rising and Declining Satisfactions as a Cause of Some Grate Revolutions and a Contained Rebellion // H. D. Graaham and T. R. Gurr (eds.), Violence in America: Historical and Comparative Perspectives, Vol. I, June 1969, pp. 547-575.
19. N.J. Smelser Theory of Collective Behavior. New York: Free Press, 1963.
20. S. Huntington Revolution and Political Order// Revolutions: Theoretical, Comparative and Historical Studies. ed. by J. Goldstone. HBJ Publishers. pp.39-47.
21. Revolutions. Theoretical, Comparative and Historical Studies, р.6.
22. Theda Scocpol, Ellen Kay Trimberger. Revolution: A Structural Analysis// Revolutions. Theoretical, Comparative and Historical Studies. pp. 59-65.
23. Див. М. Філп Політична корупція, демократизація і реформа// Політична корупція перехідної доби. – К., 2004. – С.51-72.
24. Див. наприклад The Future is Orange // The Economist, 2005, 1 January, pp.10-11.; М. Мартинович Уже не “осанна”, але ще не “розпни”.// Д.Т. №31, 2005.С-3.; Robert K. Christensen, Edward R. Rachimbulov, Charles R. Wise The Ukrainian Orange Revolution Brought More Than a New President: What Kind of Democracy Will the Institutional Change Bring? // Communist and Post – Communist Studies, 38 (2005), pp.207-230. ;
25 Див. Thompson Marc R., Philipp Kuntz, Stolen Election: The Case of the Serbian October // Journal of Democracy. Vol. 15. № 4, October 2004. Вони визначають поняття наступним чином: “Вибори вважаються вкраденими, коли існуючий режим перешкоджає перемозі опозиції через відверті маніпуляції з підрахунками голосів або через анулювання результатів виборів.” Переклад мій. Цитовано за Muzaffar Suleymanov. The Orange Revolution http:// www. monitor. upeace. org.
return_links(); ?>