Політична еліта, механізми народовладдя: проблема відповідальності
Галина Матвеєва, Луцький державний технічний університет
Демократія як система народоправства передбачає певні механізми реалізації, де суб’єкти політичного процесу пов’язані не тільки правовими, конституційними нормами, але й несуть повну юридичну, моральну, політичну відповідальність за наслідки власної політичної діяльності.
Проблема відповідальності набуває особливого значення в період визначення стратегічних цілей розвитку суспільства, зміни конституційного ладу, внесення визначальних змін до Конституції, а також у період парламентських та президентських виборів, коли виникає можливість заміни правлячих політичних еліт при владі. Майже всі ці фактори є наявні в політичному житті сучасної України, що надає політичному процесу надзвичайної гостроти та уможливлює виникнення деяких фарс-мажорних обставин, що можуть підірвати ще не зовсім стійкі демократичні традиції українського суспільства.
Для політичного майбутнього України, її інтеграції в європейські політичні та економічні інститути нинішні президентські вибори стали “моментом істини”, іспитом на політичну зрілість громадянських структур суспільства, відданість демократичним цінностям, здатність політичних еліт та контр-еліт знаходити необхідний компроміс, поступатися власними егоїстичними інтересами в ім’я збереження громадянського миру, цілісності і стабільності держави.
З іншого боку, жорсткий варіант політичного змагання за посаду президента в Україні, велика кількість суб’єктів-учасників цих перегонів прискорили процес політичної структуризації суспільства, формування основних засад та інституцій громадянського суспільства, посприяли перевтіленню індиферентних співвітчизників у громадян, здатних робити свій свідомий політичний вибір і вчитись його захищати демократичними механізмами та засобами.
Про необхідність перетворення з нації етнографічної в націю політичну писали майже всі провідні українські мислителі на рубежі ХІХ-ХХ ст. (М.Міхновський, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Донцов...), вказуючи на основні причини нашої бездержавності – схильність до анархії та невміння контролювати власну еліту. Можливо саме в наш час ця проблема отримає своє логічне завершення. Створивши власну суверенну державу і поступово опановуючи цивілізовані демократичні традиції, через слабкість громадянських структур та брак демократичних інституцій українське суспільство не знайшло адекватних засобів впливу на прийняття рішень і діяльність правлячої політичної еліти. Це, у свою чергу, призвело до повної узурпації влади із боку останньої та відчуження переважної більшості населення від власності.
Помаранчева революція стала грандіозною спробою українського народу взяти під громадянський контроль власну політичну еліту, зробити її відповідальною перед суспільством. Відкритість і публічність, чесність і прозорість нової влади були проголошені як головні принципи діяльності новообраної еліти. Стрімкий розвиток подій в постреволюційній Україні породив великі надії, очікування, старі-нові ілюзії та міфологеми. Колізії, що виникли між колишніми соратниками по Майдану, відсутність чіткої програми дій із боку різних гілок влади, взаємні звинувачування у корупції і посадових зловживаннях та особливо метаморфози нових політичних союзів викликають глибоке занепокоєння і розчарування у суспільстві та бажання віднайти відповіді на питання.
Чи насправді нинішня політична еліта відображає інтереси тих громадян, що привели її до влади і в якій мірі? Наскільки власні інтереси сьогодні правлячої еліти співпадають із проголошеними ж нею принципами влади і програмою дій? Чому суспільство, яке змогло здолати попередній політичний режим так і не спромоглося взяти під демократичний контроль ним же возвеличену еліту? Наскільки відповідальне саме суспільство і чи готове воно постійно нести цю відповідальність за свій вибір сьогоднішній і майбутній, що незабаром зробить вже на парламентських виборах? Чого насправді чекало суспільство від помаранчевої революції і що таке революція?
Як відомо із класичної політичної історії головним питанням усіх революцій є питання влади і власності, тобто можна говорити про завершення революції у тому разі, коли відбувається зміна суб’єкта влади і суб’єкта власності в країні. В цьому сенсі українська помаранчева революція не є класичною. Скоріше вона стоїть в ряду так званих оксамитових революцій і її пріоритети лежать в духовно-емоційній сфері суспільства, ціннісно-нормативних аспектах людського буття. В нашому випадку суб’єктом влади стало просто інше крило політико-бізнесової еліти, багато членів якої вже неодноразово перебували при владі і були витіснені із неї у різний час і з різних причин. Прийнятий Верховною Радою і підписаний Президентом закон про надання депутатського імунітету депутатам усіх рівнів рад тільки закріплює панування старої еліти. Знову ж таки обговорення питання про необхідність термінового прийняття закону про недоторканість приватної власності свідчить про можливість в близькому майбутньому закріплення нинішньої олігархічно-фінансової власності в її нинішніх господарів.
Але чи обмежували себе більшість активних учасників помаранчевих подій саме нормативно-ціннісним та духовним баченням задач і цілей помаранчевої революції? Чи суспільні очікування не виходять за межі духовно-інтелектуального очищення нації? Чи можливий другий етап вже класичної революції? Питання риторичні. Все буде залежати від вміння команди президента знаходити розумний баланс між суспільними очікуваннями, потребами і можливостями, досягати належного рівня соціального партнерства у суспільстві, знаходити рівновагу між інтересами бажано всіх соціальних верств і груп населення.
Як добре відомо, демократія – це не стан, даний з вище, а процес, в якому політично обізнані та компетентні громадяни з тривким інтересом до політики постійно проявляють здатність реально впливати на політичне життя в країні. Якщо Україна сьогодні може похвалитися аж ста двадцяти сімома партіями, які у своїй більшості є політичним прихистком для бізнес-еліт, то більшість громадських організацій, які могли би стати повноважними і ефективними представниками громадянського суспільства, перебувають в аморфному стані. За невеликим винятком (“Комітет виборців України”, “Громадський контроль”, “Пора”...) більшість громадських організацій перебувають на периферії політичного розвитку, або ж зіп’явшись на ноги, поспішають поповнити ряди політичних партій і потрапити до парламенту, знову ж таки перейти у стан політичної (і не тільки) еліти.
По своїй природі мета будь-якої політичної партії – прийти до влади, тобто кооптуватися в нову еліту, головне ж призначення громадських організацій – контролювати владу, державні інституції і структури. Диспропорція між першими і другими є дуже значною і характерною для нашого суспільства та вказує на незрілість громадянських структур. Це, в першу чергу, пов’язано з жорстким процесом соціальної трансформації, некерованістю динамікою соціальних процесів, дисгармонією нинішньої соціальної структури, зростанням поляризації між “новими бідними” та “новими багатими” і маргіналізації соціуму в цілому. Більшість соціальних груп залишаються не суб’єктами політичних відносин, а лише елементами соціального життя. Неадаптованість значної частини суспільства до так званих економічних реформ в державі примусили вже давно декілька мільйонів найбільш активних і працелюбних українців шукати засоби для виживання за межами власної країни. Громадські фундації “четвертої хвилі” трудової еміграції поки що не мають значного впливу на формування громадянських структур в Україні.
З іншого боку, амбівалентність нової-старої політичної еліти в Україні, конфліктність політичних цінностей і самої помаранчевої команди в значній мірі дезорієнтують суспільство, знижують прагнення громадян впливати на політику, що може негативно позначитися на активності електорату на наступних парламентських виборах та розвитку демократії як такої.
Демократичні вибори є одним із найважливіших механізмів контролю громадянського суспільства за політичною елітою. Від того, якою країна підійде до березня 2006 року, буде у великій мірі залежати наш поступ до європейської спільноти. Для політичної еліти так і залишається нерозв’язаною проблема інтеграції українського суспільства, пошуку консолідуючих засад, орієнтації суспільства на конструктивну, соціозначиму, а не вузько егоїстичну діяльність. Позитивні ідеали та віра у власні можливості не витримують конкуренції із прагматично приземленими реаліями буденності. Мовні, етнічні, конфесійні, регіональні та ін. відмінності у суспільстві знову активізуються спритними ділками від політики для отримання особистих політичних дивідендів. Залишається вірити, що на цей раз суспільство не наступить на одні й ті ж українські граблі і виявиться мудрішим від політичних поводирів, що почуття відповідальності сприятиме толерантному ставленню до політичних опонентів, а політична ідентифікація себе як громадян України переважить мовно-культурне, релігійне чи ідеологічне позиціювання.
Позитивним моментом є вже те, що нам вдалося уникнути надмірної ідеологічної поляризації, яка мала місце на початку 90-х років минулого століття. Недовіра до влади (яка за інших обставин є могутнім деструктивним фактором) в нашій ситуації стає на заваді міфотворчим тенденціям з її, влади, боку, сприяє самостійно критичному, більш адекватному сприйняттю політичної дійсності, підвищує рівень відповідальності за власні кроки. Відповідальності взагалі, відповідальності перед собою, перед суспільством, позаяк політична свобода це є свобода вибору та відповідальності у рівній мірі.
Забезпечення реальної рівності прав виборців, альтернативності вибору, справді вільного голосування, висока соціальна активність на наступних парламентських виборах дозволять прийти до більшої відкритості влади, симетричності відносин держава – суспільство. Третьою силою, про яку так багато говорять, нарешті зможе стати український народ як нація політична оскільки гарантом демократії є не президент, не парламент, не політичні партії, а саме громадянське суспільство і правова держава, які будуть поступово набирати своїх чинних ознак.
В іншому разі відсутність взаємної відповідальності громадян та держави, незрілість і оманливість демократії змусять все частіше сумніватися в її ефективності і доцільності значну частину українського суспільства. В кінцевому рахунку саме ефективність державного управління є одним із провідних критеріїв легітимності влади як такої. Демократична риторика і ритуалізм не можуть замінити професійних здібностей, ділових якостей, інтелектуального наповнення політичних програм. Оптимісти та песимісти однаково затамували подих. Україна знову на роздоріжжі, на зламі епох, на межі вибору, вибору політичного, морального, цивілізаційного, вибору власного і державного.