Олександр Романюк, Харківська державна академія культури

Сучасне українське суспільство належить до типу перехідних, тобто таких, які, здійснюючи системну трансформацію, намагаються перейти від однієї якості суспільного організму до іншої. Провідною тенденцією політичного розвитку сучасного світу є перехід до демократії. На 2004 рік зі 192 суверенних держав 117 (61%) формували урядову владу через вільні, конкурентні та загальні вибори, а отже вважалися електоральними демократіями¹. Проте зі запровадженням електорального механізму спадкування урядової влади перехід до демократії не закінчується. Кінцевим пунктом демократичного транзиту є ліберальна демократія – така якість політичної системи, коли демократичний режим функціонує на власному соціальному ґрунті, забезпечуючи дотримання та надійний захист широкого кола політичних прав та громадянських свобод². У 1994 році, внаслідок перших після загибелі комуністичного режиму та здобуття державної незалежності виборів, статус електоральної демократії набула Україна. Але подальший розвиток українського суспільства став відбуватися у зворотному напрямі, про що свідчить моніторинг, якій за спеціальною програмою “Nations in Transit” здійснює у 27 посткомуністичних країнах міжнародна правозахисна організація “Freedom House” (табл. 1).

Таблиця 1

Емпіричні показники політичного процесу в Україні (1997-2004 роки)

	1997	1998	1999	2001	2002	2003	2004
Виборчий процес	3,25	3,50	3,50	4,00	4,50	4,00	4,25
Громадянське суспільство	4,00	4,25	4,00	3,75	3,75	3,50	3,75
Незалежність засобів масової інформації	4,50	4,75	5,00	5,25	5,50	5,50	5,50
Урядування	4,50	4,75	4,75	4,75	5,00	5,00	5,25
Конституційне, законодавче та судове поле	4,50	4,00	4,50	4,50	4,75	4,50	4,75
Корупція	н/а	н/а	6,00	6,00	6,00	5,75	5,75
Шкала демократії	4,00	4,25	4,63	4,71	4,92	4,71	4,88

Джерело: Nations in Transit 2004. – P.624.

Методологія зазначеного моніторингу виходить із того, що за 1 приймається повна відповідність стандартам демократичного урядування. Відхилення від 1 характеризує рівень невідповідності їм. Політичний режим країни, середній рейтинг сумарних показників за шістьма позиціями якого (шкала демократії) перебуває у межах 1-2, визначається як “консолідована демократія” (Consolidated Democracy); на рівні 3 – “напівконсолідована демократія” (Semiconsolidated Democracy ); 4 – “перехідне урядування або гібридний режим” (Transitional Government or Hybrid Regime); 5 – “напівконсолідований авторитарний режим” (Semiconsolidated Authoritarian Regime); у межах 6-7 – “консолідований авторитарний режим” (Consolidated Authoritarian Regime)³. Як бачимо, за сумарними показниками Україна все більше віддалялася від демократичних стандартів й напередодні Помаранчевої революції опинилися біля межі, яка відокремлює гібридний режим від напівконсолідованого авторитаризму ( – 0,12).

Основною причиною Помаранчевої революції була неспроможність попереднього режиму вирішити нагальні проблеми суспільного розвитку. В суспільстві зростало незадоволення чинною владою, все більше громадян вимагало змін. Безпосереднім приводом революції стала брутальна фальсифікація результатів президентських виборів, що означало позбавлення народу конституційного права змінити владу електоральним шляхом. Перемога Помаранчевої революції вселяла надію, що українське суспільство ввійде у колію послідовного демократичного розвитку. На жаль, недавні події поставили під великий сумнів такі сподівання.

Скандал, який виник після оприлюднення колишнім Державним секретарем України Олександром Зінченком звинувачень ряду осіб з найближчого оточення Президента України у корупційних діях, засвідчив, що рівень корупції істотно не зменшився; постреволюційній владі не вдалося відокремити політику від бізнесу; посадовці нової хвилі також використають своє посадове становище для вирішення власних проблем. Варто відмітити, що у феномені корупційного скандалу нічого антидемократичного немає (на відміну від феномену корупції). Навпаки, корупційні скандали є однією з ознак демократичного режиму, бо вони свідчать, що у суспільстві створені умови для викриття цього потворного явища. Позитивні наслідки таких скандалів полягають в очищені владного механізму. Проте це відбувається тоді, коли робляться правильні висновки і чиняться адекватні дії. На жаль, дії, які зчинив Президент України, були неадекватними ситуації, внаслідок чого виникла політична криза. Президент не тільки позбавив посад секретаря РНБО України Петра Порошенка, першого свого помічника Олександра Третякова, голову митного комітету Володимира Скомаровського та деяких інших посадовців, проти яких були висунуті звинувачення у корупційних діях, але й відправив у відставку Уряд, проти членів якого таких звинувачень не малося. Парадоксальність ситуації посилюються тим, що два тижні тому Президент казав: “Молодий, енергійний. впевнений у собі Уряд продемонстрував і макроекономічну культуру, і зростання соціальних стандартів”⁴.

За що ж уряд Тимошенко було відправлено у відставку? Заднім числом йому були пред’явлені звинувачення у популізмі і ... некомпетентності. Дивно, як некомпетентний уряд міг демонструвати макроекономічну культуру. Що стосується популізму, то хіба Уряд не повинен був діяти у річищі передвиборчої програми Віктора Ющенка (яка мала популістській характер), виконувати “соціальний бюджет” 2005 року, ухвалений у розпал президентських перегонів? Імовірно основною причиною відставки Уряду був великий рейтинг популярності Тимошенко (майже такий же як і у Ющенка) та недовіра до неї як до політичного союзника напередодні майбутніх парламентських виборів. Відставка Уряду Тимошенко потягнула за собою наступні наслідки.

По-перше, дезінтеграцію “помаранчевого блоку”, який являв собою політичну опору нової влади. Перед прибічниками нової влади постало питання: кого у даній ситуації підтримувати – Ющенко чи Тимошенко? Ця дилема викликала зростання внутрішньої напруги всередині провладних партій, що несе у собі загрозу їх розколу. Ситуацію погіршило те, що між оточеннями Ющенка та Тимошенко почалася війна компроматів, внаслідок чого була деморалізована значна частина симпатиків нової влади.

По-друге, дестабілізацію усієї виконавчої вертикалі. У ході кризи істотні зміни відбулися у складі Кабінету міністрів, РНБО, секретаріату Президента. Політична криза не могла не відбитися на регіональному рівні, першим проявом чого є відставка Анатолія Матвієнка з посади голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

По-третє, активізацію супротивників нової влади. Після Помаранчевої революції сили, що виступали за збереження старого режиму шляхом обрання Президентом України Віктора Януковича, були деморалізовані. Зараз вони отямилися. У них з’явився аргумент, який активно використовується для відновлення позицій, про те, що нова влада не краще старої, а отже Помаранчева революція не принесла народу позитивних наслідків.

По-четверте, зміну політичного дизайну Верховної Ради. До відставки Уряду Тимошенко політичні сили українського парламенту поділялися на три групи: “помаранчевий блок” (фракції “Наша Україна”, БЮТ, УНП, ПППУ та СПУ); “проміжні сили” (НПУ, НДП, Трудова Україна, Єдина Україна); “опозиційний альянс” (ПРУ, СДПУ(о) та КПУ). Оскільки “помаранчевий блок” не мав абсолютної більшості голосів, то парламентські рішення ухвалювалися ситуаційною більшістю, головним чином за рахунок домовленостей “помаранчевих” з “проміжними”. Відставка уряду Тимошенко зруйнувала такий дизайн. “Помаранчеві” розкололися. З фракції “Наша Україна” вийшла ПРП, більшість членів якої негативно сприйняли відставку уряду Тимошенко. БЮТ фактично встав у опозицію до Президента. Проміжні сили вдалися до власної гри. Провал першої спроби затвердження Прем’єр-міністром України технократа Юрія Єханурова засвідчив вразливість позиції Президента.

У такій ситуації, Президент мав два шляхи розв’язання урядової кризи. Перший – замиритися з Юлію Тимошенко, тим більше, що вона сама заявила, що “протягує Президентові свою руку”. Позитивним наслідком такого кроку стало би відновлення відносної єдності “помаранчевого блоку”. Але замирення могло відбутися тільки за умови повернення Тимошенко на посаду прем’єра. Для Ющенка це виявилося неможливим, бо фактично б означало визнання помилковості попереднього рішення. Другий – знайти підтримку у таборі супротивників. Президент вибрав другий шлях. Щоб одержати можливість затвердження своєї креатури на посаді прем’єра та, відповідно, формування нового уряду, Президент підписав “Меморандум порозуміння між владою та опозицією” з лідером ПРУ Віктором Януковичем.

Само по собі намагання влади порозумітися з опозицією не несе у собі нічого негативного, але у даному випадку виникає ряд запитань. Хто дав повноваження Януковичу виступати від імені всієї опозиції? Чи означає положення меморандуму щодо “недопущення політичних репресій проти опозиції” констатування факту, що такі репресії мали місце? Тим більше, що після підписання меморандуму у своєму інтерв’ю ЗМІ Віктор Янукович заявив, що також була досягнута домовленість “про відновлення на роботі близько 20 тисяч незаконно звільнених фахівців”⁵. Чи означає домовленість щодо внесення проекту Закону України “Про амністію” те, що будуть амністовані особи, засуджені за фальсифікацію виборів та припинені справи за фактами фальсифікації? Якщо таке станеться, то це може дуже негативне відбитися на трансформаційному процесі. Фальсифікації під час виборів спостерігалися в Україні і раніш (хоч і не у такому масштабі), але прецеденту покарання створено не було. Якщо фальсифікатори зазнають зараз тільки переляку, то це робить імовірним те, що спроби фальсифікації виборів будуть відбуватися й надалі, що несе у собі загрозу виникнення в Україні режиму “керованої демократії”, за якого формально демократичні інститути будуть формуватися на ґрунті нечесних виборів.

Велике значення для подальшого розвитку трансформаційного процесу в Україні має впровадження у життя політичної реформи. Після вересневої кризи скасування політичної реформи здається малоймовірним, бо абсолютна більшість політичних сил (включаючи значну частину “помаранчевих”) усвідомило яку небезпеку демократичному процесу несе у собі надмірна концентрація влади в руках однієї особи. Перерозподіл, відповідно змін до Конституції України, повноважень між Президентом і Урядом на користь останнього та формування урядової влади на основі парламентської більшості⁶, посилює вплив на перебіг суспільно-політичної трансформації парламентських виборів 2006-го. В умовах незакінченості процесу формування демократичних партій та партійної системи; запровадження нової, пропорційної виборчої системи; нестабільності чинників, що зумовлюють електоральну поведінку передбачити наслідки виборів дуже важко. Проте беззаперечним здається наступне.

Перше – жодна партія або виборчий блок не зможуть одержати абсолютної більшості місць у новому складі Верховної Ради. А отже парламентська більшість буде мати коаліційний характер. Від того, які політичні сили утворять урядову коаліцію, залежатиме поступ демократизації українського суспільства, а можливо і траєкторія трансформаційного процесу.

Друге – основна кількість депутатських мандатів буде розподілена між пропрезидентським блоком на чолі з НСНУ та БЮТ і ПРУ. Можливо до цієї трійки додасться блок партій “проміжної сили”, якщо вони зможуть об’єднатися навколо НПУ Володимира Литвина (останнє є досить проблематичним). Міноритарні фракції у Верховній Раді створять КПУ та СПУ, які за певних обставин також зможуть відіграти вагому роль при формуванні уряду.

За таким розкладом можливі два крайні (з точки зору впливу на трансформаційний процес) варіанти формування урядової коаліції.

Перший – “коаліція переможців Помаранчевої революції”: БЮТ, НСНУ та СПУ. Цей варіант буде найбільш сприятливий для розвитку трансформаційного процесу. Проте стан відносин між Ющенко та Тимошенко ставлять таку можливість під великий сумнів. Для того, щоб цей варіант став більш-менш реальним треба, щоб лідером виборчих перегонів став БЮТ (25-30% мандатів), а НСНУ зазнав відносної поразки (близько 10%).

Другий – “коаліція колишніх супротивників”: НСНУ та ПРУ, з приєднанням до неї когось з “проміжних”. Такий варіант здатний найбільш негативно відбитися на перебігу трансформації, бо він призведе до олігархізації влади, оскільки буде можливим тільки за умови узгодження інтересів великих бізнесменів з оточення Ющенка зі старими олігархами. Крім того, така коаліція може призвести до перенесення акценту у зовнішній політиці зі орієнтації на західні демократії на співробітництво з Росією та іншими пострадянськими автократіями, що не може не здійснити зворотній вплив на внутрішньополітичний розвиток України.

Використана література:

1 Freedom in the World: The Annual Survey of Political Rights and Civil Liberties 2004 / Ed. by A. Piano, A. Puddington – N.Y.: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2004. – P.725-726.

2 Більш докладно: Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств // Людина і політика. – 2004. – №2 – С.24-26.

3 Більш докладно: Nations in Transit 2004. Democratization in East Central Europe and Eurasia / Ed. by A.Motyl, A.Schnetzer. – N.Y.: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2004. – P. IX-XVII.

4 Ющенко В. Україну будує кожен з нас. Виступ Президента України на Майдані Незалежності 24 серпня 2005 року // Урядовий кур’єр. – 2005. – 26 серпня. – С.3.

5 http://www.ya2006.com.ua/press-center/news/433294a557896/

6 Див.: Конституція України. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” №2222-ІV від 8.12.2004 р. – Харків: Фоліо, 2005. – С.38-46.

Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень

return_links(); ?>