РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ

РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

Анатолій Романюк

Розглянуто умови перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки. Проаналізовано особливості третього етапу, який бере початок з середини 70 – их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.

Ключові слова: порівняльна політологія, етапи розвитку порівняльної політології.

Спільним для всіх дослідників порівняльної політології є погляд, що початок п’ятдесятих років був визначальним у формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи термінологію Д.Аптера, – “нової” порівняльної політики. Цей висновок пов’язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США), головою та ініціатором якого був Р. Макрідіс [1]. Семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Активному розвиткові порівняльної політології з початку 50-их років сприяло багато чинників. Передусім розвиток порівняльного методу був пов’язаний із необхідністю оволодіти коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті “Пропонована стратегія дослідження західноєвропейського урядування і політики” Г.А.Алмонд, Т. Коль та Р.К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи навіть європейські, були невідомим полем [2, с. 53].

По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США напередодні Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила свою хибність у світлі нових викликів у міжвоєнний період, під час Другої світової війни та після неї. Події, які відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу взаємозалежність держав, а й відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на події в інших. Уроки тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після закінчення Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у різних державах світу.

По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності в 50-их – на початку 60-х років призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для “провідних” держав світу, а й мало своїм наслідком – створення Руху неприєднання, зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час голосувань. Д. А. Рустов у 1957 р. констатував: “...обсяг нових націй збільшується в переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в Об’єднаних Націях. ...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його” [3, с. 58].

По-четверте, відчутну роль відіграв також суб’єктивний чинник, який полягав у впливі значної частини суспільствознавців, які виїхали напередодні та під час Другої світової війни до США, на розвиток порівняльної політології [1]. Серед емігрантів були вчені зі світовим ім’ям: Ханна Аренд, Карл Дойч, Люіс Козер, Пол Лазарсфельд, Лео Лоуенталь, Ганс Моргентау, Герберт Маркузе, Франц Нойман, Лео Стросс, Йозеф Шумпетер та ін. Вони, безумовно, сприяли залученню до наукового аналізу в США політичної проблематики європейських країн, звідки приїхали самі особисто.

По-п’яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка розвитку науки. Розширення географічної та історичної емпіричної бази давало змогу перевіряти теоретико-методологічні конструкції, напрацьовані вченими компаративістами, що стимулювало наступні зміни теоретичних парадигм і подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на широкому емпіричному матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало відповідне вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних конструкцій і парадигм.

По-шосте, після Другої світової війни в сферу порівняльної політології прийшло багато молодих спеціалістів, які мали базовою освітою-політичну науку, що було принциповою відмінністю від вчених, які займалися політичною наукою на попередньому етапі, оскільки більшість з них здобули юридичну освіту. Одразу після Другої світової війни Американська асоціація політичних наук налічувала близько 3 тис. членів, а в середині 60-их років їх будо вже 10 тис. Нове покоління політологів стало головними ентузіастами розвитку порівняльної політології.

На думку багатьох компаративістів [5, 4], які досліджують історію розвитку порівняльної політології, поворотним пунктом у становленні компаративістики як наукової дисципліни була публікація у 1955 р. праці Р.Макрідіса “Вивчення порівняльного управління» (“The Study of Comparative Government”). Він звинуватив попередній етап розвитку порівняльної політології у винятковій концентарації на вивченні країн Західної Європи, описовості, а не аналітичності, формалістичності та легалістичності, замість концентрації на динамічних політичних процесах. Відповідно він окреслив нові перспективи розвитку порівняльної політології.

Активному розвиткові порівняльного методу та порівняльних досліджень сприяли активний розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у реальній практиці обидвох підходів щодо порівняльних досліджень сприяло відкриттю нових методологічних можливостей порівняльної політології. Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з державою та класичними політичними інститутами, предметом дослідження стали усі можливі варіанти політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на політику як: групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод стимулював активне вивчення проблем процесуального характеру політики та поліваріатності політичної поведінки у різних країнах світу.

Суттєво на розвиток компаративістики на цьому етапі вплинула теорія модернізації. Активний розвиток національно-визвольних процесів у колишніх колоніальних країнах Африки та Азії, пошуки шляхів розвитку, відмінних від авторитаризму, більшістю країн Латинської Америки та Центральної Америки сприяли появі потреби в окресленні моделей демократичного розвитку цих країн. Відсутність досвіду та інструментарію дослідження нових країн одночасно відкривала широке поле для нових досліджень, відповідно залученню цих країн в сферу наукового аналізу, що мало сприяти подальшому розвитку порівняльної політології загалом. Базою для теорій розвитку слугували праці М. Вебера та Т. Парсонса. Поряд з працями В.Ростоу відчутний внесок в формування політичної теорії розвитку/модернізації мали публікації К.Дойча [6], С.М.Ліпсета [7]. Вони обгрунтували висновок, що демократичний розвиток передбачає наявність певних передумов. До цих передумов вони зараховували економічний і соціальний розвиток, певний рівень освіченості, розвиток комунікації в суспільствах. Принциповою працею щодо модернізаційних процесів у країнах Третього світу була книга Г.Алмонда та Д.Колемана “Політика просторів, що розвиваються”, яка сформулювала новий напрям у дослідженнях означених країн протягом наступного десятиріччя [8]. В цій праці зроблено наголос на переході від дослідження формально-юридичних інститутів до більш динамічних факторів та від фокусування на країнах Європи до країн Третього світу. Також обгрунтовано необхідність функціонального підходу до політики замість традиційного інституціоналізму. Зокрема, Г.Алмонд підкреслив важливість політичних систем, незалежно від того чи вони є розвинутими, чи такими, що розвиваються, вони мали виконувати тотожні функції у суспільстві ( сім функцій “входу” і “виходу” – А.Р.). Фактично теорія модернізації стала методологічною базою дослідження нових країн, а також моделлю для їхнього розвитку. Як зазначив Г. Віарда, теорія модернізації була не лише нейтральною політологічною концепцією, а й мала зрозуміле зовнішньо-політичне значення, особливо важливе в період Холодної війни, будучи “американською альтернативою марксизму-ленінізму радянського типу” [9, 8]. С. Верба так охарактеризував якісні зміни у компаративістиці на цьому етапі: “Революція у порівняльній політології розпочалась з проголошення багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки” [10, с. 111].

Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший розвиток порівняльної політології, були дослідження Г.Алмонда і Д. Пауелла [11], С. Роккана [12; 24], Р. Даля [14; 15] та В.Райкера [16]. У їхніх працях ми знаходимо систематичне порівняння існуючих тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого спектру політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу. Підставою для їхніх досліджень став аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Характеризуючи бурхливий розвиток порівняльної політології в цей час, відомий російський вчений компаративіст М.Ільїн дійшов висновку, що на початок 70-их років “...порівняльна політологія, потіснивши багато інших галузей політичної науки, зайняла провідне місце і певною мірою почала ототожнюватися з цілою дисципліною” [17, с. 169].

Розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-их років, збігся з кризою біхевіоризму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних дослідженнях. Цьому передувала своєрідна криза в порівняльній політології. Її сутність полягала в тому, що попри суттєве нагромадження матеріалу, інформації про країни світу, розуміння політичних процесів, здатність використовувати отримані знання для покращення передбачення політичного розвитку не відбувалося. Патрік О’Нейл стосовно цього рубіжного етапу виділив дві найбільш проблемні/критичні площини порівняльної політології. По-перше, значна увага до біхевіорального методу призвела до зміни акцентів, коли головним було дотримання вимог методу, що робилося досить часто за рахунок розуміння явищ і процесів, які досліджували. По-друге, гострої критики зазнало застосування теорії модернізації. Критика цієї теорії передбачала, що компаративісти “...були зацікавлені не в розумінні світу, а в поширенні західної моделі модернізації”, що давало підстави “...розглядати їхні праці як звичайне обслуговування зовнішньої політики розвинутих країн” [18, 12].

Перехід до третього етапу характеризувався суттєвими змінами в методологічному плані. Згідно з Г.Віардом до 70-их років порівняльна політологія була досить цілісним утворенням, яке засновувалось на домінуючому дотриманні всіма науковцями певних загальних вимог під час проведення компаративних досліджень: біхевіоризм, функціоналізм, девелопменталізм /модернізація та теорія систем. Гостра критика біхевіоризму та теорії модернізації призвели до того, що в подальшому в розвитку порівняльної політології не простежувалося жодного домінуючого підходу, або парадигми, головною характеристикою третього етапу став плюралізм підходів [19, 11]. На актуальності подібного плюралізму та універсалізмі порівняльних досліджень на сучасному етапі розвитку компаративістики наголошував і Н.Смелзер : “...найкраща методологічна стратегія компаративного аналізу полягає у набутті точки опертя будь-де, де тільки можливо. Тобто в тому, щоб опираючись на всі можливі дані та методи – кількісні та якісні, жорсткі та м’які, об’єктивні та інтуїтивні, – використовувати та зважувати кожен з них для вдосконалення нашого розуміння та пояснень” [20, 6].

У концептуальному плані М. Ільїн виділив у цьому етапі три основні тенденції: перша – можна назвати радикальною і пов’язана з постмодерною та феміністичною політико-теоретичною орієнтацією; друга – асоціюється з відновленням значення історико-порівняльної методології, що пов’язано з сучасним розумінням праць К. Маркса та М. Вебера; третя – трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних досліджень [21]. Поряд із зазначеними напрямами варто виділити активне застосування в порівняльних дослідженнях теорії залежності, неокорпоративізму та неоінституціоналізму. Водночас, на нашу думку, варто виділити домінуючу в методологічному плані тенденцію поступового становлення і наступного широкого використання у порівняльному аналізі теорій раціонального вибору та певною мірою похідного продукту застосування цих теорій – зростання економічної складової в порівняльних дослідженнях. Останній напрям передбачав, що дослідники будуть активно поєднувати формальні та дедуктивні методи з кількісними методами емпіричного аналізу. Справді, дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо аналізу публікацій у провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 2004 рр. свідчать, що абсолютна більшість публікацій 95,6 % були емпірично орієнтованими. Подібне дослідження Дж. Махоуні та Т. Ларкіна стосовно публікацій в “Огляді американської політичної науки” ( American political science review (APSR), “Американському журналі політичної науки” (American journal of political science (AJPS) та “Журналі політики” (Journal of politics (JOP) також підтвердили домінацію в публікаціях результатів кількісних досліджень, які становлять на загал від 88% до 95 % [22, с. 32-38]. Більшість дослідників погоджуються, що не відбулося прогнозованого “економічного повороту” порівняльної політології, оскільки автори поряд з кількісними дослідженнями активно застосовують і якісні дослідження. Від вчених очікують не лише зведених таблиць, а й висновків, узагальнень, прогнозів. Все це у сукупності актуалізує вивчення окремих країн та регіональні дослідження.

Дев’яності роки характеризувалися також своєрідною реіновацією теорії модернізації, яка відбулася значною мірою завдяки краху соціалістичної системи в СРСР і колишніх соціалістичних країнах Центральної та Південної Європи. Застосування алгоритмів процесу демократизації щодо колишніх держав “реального соціалізму”, успішність процесів “лібералізації” та “демократизації” дало своєрідний поштовх новому розвитку цієї теорії. Додатковим матеріалом для компаративістики стали події в багатьох країнах Латинської Америки, які відійшли в цьому часовому проміжку від авторитарного шляху розвитку і заявили про своє прагнення розвивати демократію. Активний економічний розвиток багатьох азіатських країн – Китай, Південна Корея, В’єтнам, трохи раніше – Тайвань, Сингапур, який відбувався в умовах відсутності демократичних перетворень, спонукав політиків і науковців розглянути питання про джерела цього швидкого економічного розвитку, які не вкладалися в формат теорій модернізації.

Додатковим викликом у межах цього етапу можна вважати події 11 вересня 2001 р., коли відбулася найбільш масштабна терористична атака на США, яка знаменувала “реальність терористичної загрози” для країн розвинутого світу. Шок від події зумовив наступний прискіпливий аналіз, спрямований у тім числі і на порівняльну політологію. Першими наслідками ми можемо вважати: інтенсивне звернення уваги вчених компаративістів на арабські країни [23] та країни, що розвиваються в Азії та Африці; відбувається подальше розширення спектра суспільних інститутів та явищ, які потребують порівняльного аналізу [24]. Ми не можемо говорити про розширення географії досліджень, оскільки практично всі існуючі незалежні країни світу, хоча різною мірою, стали предметом аналізу. Водночас простежується тенденція зростання уваги науковців до вивчення країн окремих регіонів, в такому випадку є підстави стверджувати про наявність політичних замовлень щодо окремих країн і конкретних проблем (фундаменталізм, тероризм тощо). Дослідження Д.Манка та Р.Шнайдера щодо публікацій в провідних компаративістських наукових журналах “Порівняльні політичні дослідження”, “Порівняльна політологія”, “Світова політика” протягом 1989 – 2004 років засвідчили, що аналізу країн Західної Європи у цих журналах присвячено 41 % статей, Латинській Америці – 27,2%, Східній Азії – 20,2 %, Північній Америці – 17 %, регіону Сахари Африки – 11,5 %, Радянському Союзу та пострадянським республікам – 11,8 %, Близькому Сходу та Північній Африці – 11,5 %, Східній Європі – 10,8 %, Океанії – 8,2 %, Південно-Східній Азії – 6,9 %, Південній Азії – 5,9 %, країнам басейну Карибського моря – 5,5 % ( сума відсотків перевищує 100 %, оскільки багато статей присвячено одразу аналізу багатьох країн – А.Р.) [25]. Цей аналіз свідчить про комплексне охоплення всіх основних регіонів світу, водночас простежується збереження абсолютної домінації у вивченні політичних процесів та явищ в країнах Західної Європи та Північної Америки ( США, Канада – А.Р.).

Отож, порівняльна політологія почала розвиватися одночасно зі становленням політичної науки. В своєму розвитку вона пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50 – их роках ХХ ст., цей етап характеризується поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70–х років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень.

________________________

1. Report of the Inter-University Summer Seminar on Comparative Politics, Social Science Research Council // The American Political Science Review. – Vol. XLVII, # 3 (September 1953). – P. 641-657.

2. Almond G.A., Cole T., Macridis R.C. A Suggested Research Strategy in Western European Government and Politics // Comparative Politics. A Reader/ Edit. by Eckstein H., Apter D.E. – New York Collier-Macmillan Limited, London, 1967. – Р.53.

3. Rustow D. New Horisonts for Comparative Politics // Comparative Politics. A Reader / Edit. by Eckstein H., Apter D.E. – New York Collier-Macmillan Limited, London, 1967. – P. 58.

4. Loewenberg G. The Influence of European Émigré Scholars on Comparative Politics, 1925 - 1965 // American Political Science Review. – 2006. – # 100 ( 04). – P.597-604.

5. New Directions in Comparative Politics / Edit. by Howard J.Wiarda. Third edition – Westview Press. A Member of the Perseus Books Group, 2002. – P.4.

6. Deutsch K. Social Mobilization and political Development // American Political Science Review. – # 55 ( September 1961). – P.493-514.

7. Lipset S.M. Some Social Requisites of Democracy: Economic Development and Political Legitimacy // American Political Science Review. – # 53 (March 1959). – P.69-105.

8. Almond G.A. & Coleman J.S. (eds.) The Politics of the Developing Areas. – Princeton, New York: Princeton University Press, 1960.

9. New Directions in Comparative Politics / Edit. by Howard J.Wiarda. Third edition – Westview Press. A Member of the Perseus Books Group, 2002. – P.8.

10. Verba S. Some Dilemmas in Comparative Research // World Politics. A Quaterly Journal of International Relations. – 1967. – Vol.20, # 1. – P. 111.

11. Almond G., Powell D. Comparative Politics: A Developmental Approach. – Boston: Litle, Brown and Co. , 1966.

12. Rokkan S. (ed.) Comparative research across cultures and nations. – Paris: Mouton, 1968.

13. Rokkan S. Citizens, Elections, Parties. – New York: McKay, 1970.

14. Dahl R. (ed.) Political Opposition in Western Democracies. – New Haven: Yale University Press, 1966.

15. Dahl R. Poliarchy: Participation and Opposition. – New Haven: Yale University Press,1971.

16. Riker W. The Theory of Political Coalitions. – New Hawen: Yale Uuniversity Press, 1963.

17. Ильин М.В. Сравнительная политология: научная компаративистика в системе политического знания // Полис. – 2001. – № 4. – С.169.

18. O’Neil P. Essentials of Comparative Politics. – New York, London: W.W.Norton & Company, 2004. – P. 12.

19. New Directions in Comparative Politics / Edit. by Howard J.Wiarda. Third edition – Westview Press. A Member of the Perseus Books Group, 2002. – P.11.

20. Смелзер Н.Д. О компаративном анализе, междисциплинарности и интернационализации в социологии // Социологические исследования. – 2004. – № 11. – С.6.

21. Ильин М.В. Сравнительная политология: научная компаративистика в системе политичнского знания // Полис. – 2001. – № 4 – http://www.politstudies.ru/fulltext/2001/4/14.htm

22. Mahoney J. Debating the State of Comparative Politics. Views From Qualitative Research // Comparative Political Studies. – Volume 40, # 1 (January 2007). – P. 32-38.

23. Романюк А., Поліщук Х. Становлення політико-порівняльних близькосхідних досліджень // Грані. – 2007. – № 1. – С.135-138.

24. McAdams, James A. Internet Surveillance after September 11: Is the United States Becoming Great Britain?// Comparative Politics. – 2005. –# 37(4). – P. 479-498.

25. Munck G.L & Snyder R. Debating the Direction of Comparative politics: An Analysis of Leading Journals //Comparative Political Studies. – Volume 40, # 1 (January 2007). – P. 5-31.

COMPARATIVE POLITICAL SCIENCE DEVELOPMENT IN THE SECOND HALF OF XX – BEGINNING OF XXI CENTURIES

Anatolij Romanyuk

Author examines causes that lead to transformation of comparative political science to independent branch of political science. Third stage that started in middle 70^th and characterized with pluralism of methodological approaches and concepts that applies to comparative researches was analyzed in this article.

Key words: comparative political science, comparative politics development stages.

[1] Вплив науковців-емігрантів з країн Європи на становлення порівняльної політології спеціально дослідив Г. Лоевенберг [4].

Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.

return_links(); ?>