Гендерні проблеми політичних відносин в Україні
Українське суспільство у делегуванні владних повноважень орієнтується на чоловіків-лідерів. Тільки громадська та політична активність жінок, їхня робота у Верховній Раді у розв’язанні соціальних проблем, подоланні бідності, збільшенні бюджетних місць в університетах та доступності вищої освіти можуть поліпшити і становище жінок в Україні, і стан держави загалом.
Ключові слова: гендерна політика, гендерна рівність, жінка-депутат.
Гендерна політика є цілеспрямованою діяльністю державних інституцій і громадських об’єднань, щоб забезпечити рівноправність між чоловіками та жінками, а також як сукупність заходів для розвитку та реалізації особистого потенціалу кожної людини, незалежно від статі, для збалансованого розвитку суспільства. Для нашої країни цей шлях перетворюється на великий лабіринт проблем.
Торік ООН сформулювала п’ять глобальних проблем людства, серед яких найважливіша проблема формування гендерної рівноваги в усіх сферах функціонування сучасних суспільств. Суть цієї проблеми не в тому, щоб надати однакових прав особам різної статі, а насамперед у тому, аби створити такі умови суспільного життя, щоб жінка і чоловік справді були спроможні реалізувати себе повноцінно і у громадському, професійному, і в особистому житті. Рівність прав передбачає рівність можливостей біологічної, психологічної, особистісної, соціальної актуалізації сутнісних сил жінки і чоловіка [11, с.1–2]. Для розв’язання гендерних проблем людство повинно працювати у двох напрямках – правовому (інституційному) та світоглядному.
Патріархальний тип політичної культури, який панує в Україні, досі перешкоджає доступові жінок до політики, вважаючи її суто чоловічою справою. Водночас в українському суспільстві сформувалася об’єктивна потреба змінити традиційні функціональні рольові розподіли між представниками чоловічої та жіночої статі, яка вже не може бути знівельована небажанням чи нездатністю суспільства усвідомити її. Історично склалося так, що український чоловік брав на себе роль борця у визвольних змаганнях нації і гинув у розквіті сил, жінка ж залишалась берегинею роду, насамперед його фізичної частини, тому спектр її соціальних ролей пов’язаний із сім’єю. Ситуація принципово не змінилась і в радянські часи, попри задекларовану емансипацію жінки в Радянському Союзі. Саме в радянські часи знищили повагу до власне традиційного способу самореалізації української жінки в сім’ї, не змінивши самого реального становища жіночої статті [4, с. 54].
Останнім часом для пояснення політичного процесу дедалі частіше використовують гендерний підхід. Без його використання, тобто без з’ясування специфічної ролі жінок й чоловіків у сучасному політичному житті, неможливо здійснювати будь-яке серйозне політологічне дослідження. Проблеми формування гендерної рівності, які активно обговорює українське суспільство і яке стосуються всіх сфер його функціонування, активно увійшли до сфери української політичної науки.
Можна виокремити низку перешкод для жінок-політиків у сучасному політичному житті України. Цікаво, що в нашій країні понад 52% виборців – жінки, а в парламенті вони представлені незначною часткою депутатів. У сьогоднішній Верховній Раді з 449 депутатів, 413 – чоловіки, і лише 36 – жінок, що становить 8 % [3, с.1]. Таким чином Україна займає 155 місце у світі за кількістю жінок-депутатів у вищому законодавчому органі країни [13, с. 39].
Подібна ситуація сформувалася і на регіональному рівні. Якщо проаналізувати списки депутатів, обраних до обласних рад України, то і там не високий відсоток жінок-депутатів від будь-якої партії, чи блоку. У цьому випадку навіть не можна вести мову про те, що в Україні існують регіони, в яких хоча б сформувалася тенденція до гендернорівного представництва інтересів в обласних радах (таблиця 1).
Таблиця 1
Кількість обраних депутатів до обласних рад України за результатами останніх парламентських виборів 2006 р.
|
№ |
Область |
Весь обраний депутатський склад області |
Обрані депутати чоловічої статті |
Обрані депутати жіночої статті |
|
1 |
Харківська |
146 |
125 |
21 |
|
2 |
Сумська |
86 |
71 |
15 |
|
3 |
Донецька |
146 |
133 |
13 |
|
4 |
Запоріжжя |
119 |
109 |
11 |
|
5 |
Черкаська |
76 |
66 |
10 |
|
6 |
Тернопільська |
111 |
103 |
8 |
|
7 |
Львівська |
120 |
111 |
9 |
|
8 |
Дніпропетровська |
99 |
84 |
15 |
|
9 |
Вінницька |
97 |
83 |
14 |
|
10 |
Луганська |
114 |
102 |
12 |
|
11 |
Чернівецька |
104 |
91 |
13 |
|
12 |
АРК |
79 |
66 |
13 |
Дані таблиці 1 засвідчують, що навіть вибірковий аналіз дає підстави прогнозувати, що незначна кількість жінок-депутатів обласних рад обмежить можливості розв’язання соціально-економічних проблем, на вирішення яких традиційно зорієнтована жінка-політик.
На державній службі в нашій країні працюють 75 % жінок, але тільки 4 % з них – на керівних посадах. Чоловіки займають у держслужбі 25 %, але 95 % з них – це керівники. Жінок неохоче приймають до лав влади [2, с. 5]. Перешкодою до обрання жінки на високі політичні посади є самі чоловіки, чиє небажання співпраці з жінками-політиками інколи мотивується стереотипним сприйняттям жінки в політиці не як рівного партнера у політичній взаємодії, а як політика, що ніколи не матиме високого політичного статусу. На прес-конференції у Рівенському прес-клубі голова Християнсько-демократичної партії Віталій Журавський, висловив думку з приводу того, що для України вистачає і двох Жанн д’Арк – Ю. Тимошенко і Н. Вітренко, і цим засвідчив, що нині у політиці потрібні поміркованіші жінки-лідери [5, с.1].
Проте, як свідчать результати досліджень, ставлення до жінок, які є політичними лідерами, в українському суспільстві досить упереджене. Серед громадян побутує думка, що жінці не місце у великій політиці. Жінки, які усупереч традиції посіли високі посади, ізольовані та маргіналізовані як політики не тієї статі. Якщо ж подивитись глибше, то вони не представляють й інтересів жінок як соціально-демографічної групи, не мають підтримки жіночих організацій, не беруть участі у формуванні політики стосовно жінок. Ще однією проблемою, яку оголили результати соціологічних досліджень, є проблема відсутності подібності між лідерською діяльністю жінок і чоловіків. У цій поведінці є чимало схожого. І чоловік, і жінка можуть у ролі політичного лідера стверджуватись як людина взагалі (загальнолюдський вектор). Однак вони можуть демонструвати себе ще й у гендерній ролі чоловіка і жінки (вектор іншості). Саме за таких умов вони мають змогу максимального самоствердження і самовиявлення, а отже будуть спроможні ефективно виконувати свої соціальні функції. Результати досліджень, проведених в інших сферах діяльності, підтверджують типологічні особливості жіночого і чоловічого лідерства. Тому, є підстави стверджувати, що й у сфері політичного лідерства існують принципові для сприйняття, але не принципові для сфери політики, відмінності між чоловіками та жінками [11, с. 6–8].
До останніх парламентських виборів в Україні балотувалось понад 40 політичних партій та блоків, членами яких є політично активні жінки-лідери. За результатами соціологічних досліджень, проведених Центром політичних і соціологічних досліджень „Социс”, лідерство у рейтингу жінок-політиків впевнено тримає Ю. Тимошенко (23, 25 % підтримки). За нею Н. Вітренко (18, 2 %), Н. Карпачова (7, 8 %), І. Богословська (6, 7 %) і Л. Супрун (4, 3 %). Водночас, зауважимо, що останнім часом окреслюється тенденція до більш схвального сприйняття громадянами України жінок-політиків. Більшість українців позитивно ставляться до того, що жінки почали активніше займатися політикою: 54, 25 % опитаних респондентів повністю схвалюють політичну активність жінок як політичних лідерів та діячів; скоріше позитивно, ніж негативно – 21 % і тільки 8, 4 % – негативно [12, с. 1].
У ситуації реального політичного вибору український електорат віддає мінімальну кількість голосів. Ця проблема загострюється принципом закритого формування партійних списків, які сьогодні поширені серед політичних партій, парламентських також. Тому українське суспільство стоїть перед потребою формування ефективної гендерної політики, метою якої має стати підвищення статусу жінок через справедливе оцінювання суспільством подібностей та відмінностей між жінками та чоловіками, активізація жінок, забезпечення гідних умов для їхнього розвитку і самореалізації. Реальним шляхом забезпечення гендернорівних відносин для України є виконання угод і рекомендацій Четвертої всесвітньої конференції та спеціальної сесії генеральної Асамблеї ООН “Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у ХХІ столітті”, що сприятиме створенню відповідних механізмів управління на державному та регіональному рівнях [2, с. 3–4].
В Україні відбувається політичне викривлення гендеру, який, по суті, є соціальною ідеєю, відображенням неготовності українського суспільства до реалізації ідеї соціального партнерства (або паритетної демократії) через різні причини, і головне – через катастрофічну бідність більшості верств населення. Це призводить до того, що під час виборів жінки не голосують за жінок, не формуються можливості для сільських жінок, навіть депутатів сільської ради, займатися активною громадсько-політичною діяльністю. Через саму бідність жінка повинна зранку до ночі працювати на власному городі, щоб продати продукцію, заробити гроші (інших засобів заробітку на селі нема), та щоб оплатити навчання своїх дітей у вищих навчальних закладах, українська жінка змушена покидати рідну країну, їхати за кордон і роками працювати далеко від Батьківщини.
Отже, українське суспільство у делегуванні владних повноважень орієнтується на чоловіків-лідерів. Тільки громадська та політична активність жінок, їхня робота у Верховній Раді у розв’язанні соціальних проблем, подоланні бідності, збільшенні бюджетних місць в університетах та доступності вищої освіти можуть поліпшити і становище жінок в Україні, і стан держави загалом.
________________________
1. Апотенко О. Гендерна політика в Україні // Банківська справа. – 2001. – № 4. – С. 13–17.
2. Бахматова Г. Гендер – на село. – http://www.gendercentre.org.ua/htdocs/selo.htm
3. Верховна Рада України. – http://www.rada.gov.ua
4. Грабовська І. Проблеми та перспективи жінки в сучасній український політиці // Сучасність. – 2001. – № 6. – С. 54–59.
5. Дем’янчук Б. Жінок у політиці просто бояться ! – http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=011025
6. Дуда М. Женщины и власть // Правда Украины. – 1994. – № 25. – 10 марта. – С. 3.
7. Кононко А. Жінка в сучасній політиці України. – Харків, 1996.
8. Костицький В. Жінка в політиці: рівність чи рівноправність? // Голос України. – 1996. – 6 червня. – С. 6.
9. Нікітіна В. Жінка в Українській політиці // Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві. – К., 2003. – С. 253–256.
10. Іващенко О. Участь жінок у політиці України. // Слово і час. – 1997. – № 2. – С. 69–72.
11. Скнар О. Гендер у політиці: проблеми та перспективи запровадження. –http://www.galarina@kiev.ldc.net
12. Центр політичних та соціологічних досліджень "Социс" –http://www.byut.com.ua/ukr/news-753
13. Шкуратова О. Власть по женской линии // Коммерсант. – Рейтинг. – 2006. – № 1. – С. 36 – 39.
GENDER PROBLEM OF THE POLITICAL RELATIONS IN UKRAINE
Iryna Dobrzhanska
Ukrainian society continues to make for the male leaders in the process of delegating authoritative credentials. Only female’ social and political activity, their work in Verhovna Rada concerning the solution of social problems, overcoming poverty, guaranteeing of budget places increase at the universities and accessibility of higher education can change for better both the status of the women in Ukraine and the situation of the state in general.
Key words: gender politics, gender equality, woman-deputy.