ТЕОРІЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЇ Ю. ГАБЕРМАСА: ТЕОРЕТИЧНА СПОРІДНЕНІСТЬ З ІДЕЯМИ ДЕМОКРАТІЇ
Проаналізовано теоретичний і практичний рівень комунікативної дії Ю. Габермаса. Визначено теоретичну спорідненість цієї теорії з ідеями демократії. Обґрунтовано їх взаємозалежність у розв’язанні загальносуспільних проблем.
Основним предметом розгляду Габермаса є комунікативна дія. Вільна та відкрита комунікація – основа його поглядів та політична мета. Ми спочатку розглянемо суть теорії комунікативної дії та проаналізуємо її актуальність в межах сучасної теорії демократії.
Методологічною особливістю побудови теорії комунікативної дії є те, що автор поєднує емпіричні та трансцендентально-філософські засади. Габермас виходить з того, що соціально значущі норми піддаються емпіричному описові, однак, з іншого боку, їх не можна тлумачити як форму чистих максим стратегічних дій, з яких дедуктивно виводяться рішення. Оскільки емпірична взаємодія норм виражається через суб'єктивно мислимий сенс орієнтованих на норми індивідів, то соціальна теорія потребує емпіричного аналізу в трансцендентальній установці.
У такий спосіб Габермас “здійснює парадигмальний поворот у соціальній філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії” [1, с. 90]. Між цілераціональною і комунікативною дією є кардинальна відмінність. Суб’єкт, що цілераціонально діє, зорієнтований на досягнення успіху, намагаючись змінити ситуацію в об'єктивному чи соціальному світі. Це досягається “шляхом перетворення об'єктів впливу (предметів чи людей) на засоби, які підкоряють (перетворюють) або якими маніпулюють (суб'єктами) в інтересах актора” [1, с. 90-91]. На цій підставі цілераціональну дію, локалізовану межами об’єктивного світу, Габермас називає інструментальною, а локалізовану соціальним світом – стратегічною. На противагу цьому, комунікативна дія спрямовується на досягнення порозуміння між суб’єктами в ситуації їхньої взаємодії. Порозуміння стає невід'ємним атрибутом мовлення. Отже, якщо цілераціональна дія виражає монологічну інтенцію, то комунікативна дія – інтерсуб’єктну.
Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну дії. Втіленням інструментальної дії для Габермаса є сфера праці, оскільки тут дія грунтується на правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під комунікативною дією Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, яка упорядковується відповідно до норм, які прийняли за основу всі сторони. Якщо інструментальна дія направлена на успіх, то комунікативна дія на взаємопорозуміння діючих індивідів, їх консенсус.
Слід відзначити, що у працях 1960-х років головними поняттями для Габермаса були інструментальна та комунікативна дія, тоді як в пізніший період діяльності Габермас виокремив такі чотири типи: стратегічна, нормо-регулювальна, експресивна та комунікативна дія. Стратегічна дія містить у собі інструментальну та стратегічну дію. Орієнтація на успіх, на використання засобів, які відповідають за досягнення цілей, залишилися її характеристиками, однак, на думку Габермаса, суто інструментальна дія відповідає підходу до людської діяльності, коли предметні, інструментальні та прагматичні критерії виходять на перший план, а соціальний контекст виноситься за його межі. Стратегічна дія в своєму вузькому значенні висуває в центр соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті ефективності дії, тоді як у комунікативній дії акцент робиться на спрямованості суб’єктів на пошук взаємопорозуміння, компромісу.
Ці типи дії Габермас вважає за доцільне розглядати в контексті раціональності:
- інструментальна раціональність – це рівень раціонального розв’язання технічних завдань залежний від емпіричного знання;
- стратегічна раціональність – поступове розв’язання на користь тих чи тих можливостей вибору;
- нормативна раціональність – раціональне розв’язання практичних завдань в рамках моралі та визначених “правил гри”;
- раціональність “експресивної дії” – поняття раціональності визначається відповідно до типології дії.
На основі цієї типології можна сформулювати висновок, що характеристикою концепції раціональності Габермаса є включення та синтез ставлення особи до світу та до інших людей одночасно. А звідси Габермас робить висновок, що поняття комунікативної дії потребує, щоб дійових осіб розглядали як суб’єктів, що “говорять і слухають”одночасно. Тому ставлення окремих суб’єктів до світу завжди опосередковане через можливість комунікації з іншими людьми.
Сумуючи основні підходи теорії комунікативної раціональності Габермаса, можна виокремити низку положень:
1) опираючись на концепцію раціоналізації, Габермас здійснює десубстанціалізацію та деміфологізацію розуму;
2) подолання суб’єктивістської тенденції трансцедентальної філософії;
3) свою мету Габермас бачить у переплетенні «діяльнісного» підходу, в дослідженні розуму як конкретної раціональності дії, у вивченні інтерсуб’єктивних, комунікативних вимірах дії.
Комунікативна дія як символічно опосередкована інтеракція, по-перше, задає систему відліку для описання і розуміння дійсності, для конституювання її як предмета пізнання, по-друге, комунікативна дія – це конкретно-історичний процес виробництва соціальної реальності. “Критична рефлексія, включена в комунікативну дію, звільняє герменевтику від блокування з боку деформованої онтології, орієнтує науковця на звільнення особистості і соціуму від перешкод комунікації” [2]. Цей рефлективний досвід можна схарактеризувати як емансиповану практику. Вона орієнтує не тільки на усвідомлення передумов розуміння, а й на усвідомлення систематичних розривів комунікації.
Найефективніше комунікативна дія виявляється в дискурсі. Сьогодні чи не найуживанішим терміном є «дискурс» (від лат. discursus – міркування, аргумент, фр. Discors – мовлення). Етимологічно він пов’язаний зі сферою лінгвістики. Під дискурсом сьогодні розуміють в лінгвістиці зв’язний текст у контексті багатьох конституюючи та екстралінгвістичних чинників – соціокультурних, прагматичних, психологічних, тощо. Коротко кажучи, дискурс – це «занурений в життя текст» [1, с. 120].
Під дискурсом більшість теоретиків розуміють аргументативну комунікацію, що здійснюється за конкретними правилами. Причому трансцендентально-прагматичний інтерес до дискурсу відрізняється від герменевтичного. «Хоча там і там у центрі уваги знаходяться символічні структури комунікації, проте трансцендентальна прагматика, на відміну від герменевтики, зосереджується не на тлумаченні (експлікації) мовлення (дискурсу), а на виявленні глибинних символічних структур, тобто правил дискурсивного (комунікативного) процесу» [1, с. 121].
Якщо говорити про емансипуючу роль дискурсу, то, по-перше, він виступає засобом соціалізації, навчання та виховання, завдяки йому відбувається підвищення компетентності та інтерсуб’єктивності. По-друге, дискурс, як форма комунікації, втягує людей в дискусію, у рамках якої відбувається розуміння позиції інших, взаємна критика, прийняття чи неприйняття позиції іншого. По-третє, дискурс сприяє залученню суб’єктів до відтворення власної позиції, яка проходить не меншу перевірку, ніж ідеї прийняті в загальній дискусії. По-четверте, дискурс сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості. Причому Габермас розуміє відкритість як «вияв звичних і тому часто анонімних очікувань, які визначають наші запитання та відповіді» [2]. Загалом дискурс у Габермаса набуває оригінального звучання – він означає здатність вільної спільноти обговорювати, критикувати соціальне буття.
Роль дискурсу як чинника емансипації, вважає Б. Марков, можна розкрити кількома стадіями, які проходять в процесі формування суспільних думок: 1) мова, як символічно опосередкована інтеракція, що забезпечує можливість формування свідомості Іншого; 2) пропозиціональна промова, основана на позиції спостерігача; 3) аргументований дискурс, в якому з’являється місце для реалізації етичного визнання Іншого як формальної умови комунікації. Перші дві стадії треба пов’язувати із розвитком рольових відносин.
Отже, соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні критерії, Габермас протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під час яких відбувається виявлення та подолання застарілих основ соціального буття. Він вважає, що якщо комунікація спрямована на тотожність, на інтерсуб’єктність, то вона потребує вдосконалення на основі діалектики цілого та окремого, індивідуального та позаіндивідуального.
Треба відзначити й те, що Габермас протиставляє комунікацію та ідеологію, яку він кваліфікує «не тільки як ілюзорну, але і як деформовану форму інтеграції» [2]. Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона передбачає процедуру рефлексії як засіб подолання деформації, та реконструкцію, яка повинна відкрити реальні причини примусу в діалозі.
Комунікація у Габермаса наділена моральним аспектом, відповідно виникає потреба наповнити цілераціональну дію мораллю. Як наслідок Габермас формулює етику дискурсу, яка «виправдовує зміст моралі одинакової поваги до кожного та солідарної відповідальності за кожного. Звичайно, передовсім вона виконує цю свою функцію, ідучи шляхом розумного реконструювання змістів моральної традиції, пригніченої в релігійних засадах своєї значущості» [3, с. 59].Отже, етика дискурсу має загальноетичний характер у рамках суспільства, що передбачає десакралізацію моралі та встановлення її в плюралістичні рамки, що повинно забезпечити залучення усіх громадян до комунікації – «етика дискурсу бачить моральний погляд утілений в інтерсуб’єктивній процедурі аргументації, яка спонукає учасників до ідеалізаційного подолання обмеженості своїх перспектив тлумачення» [3, с. 90–91].
Для підтвердження та розвитку етики дискурсу Габермас використовує поняття «коструктивне навчання», розроблене Піаже та Кольбергом. В результаті він формулює ключовий принцип етики дискурсу: «кожна норма повинна відповідати тій умові, щоб прямі та побічні дії, які працюватимуть для задоволення інтересів кожного окремого індивіда, могли без якого-небудь примусу бути прийняті всіма, кого вони стосуються» [2]. Сформований принцип містить три компоненти:
а) когнітивізм – передбачає розв’язання морально-етичних проблем через раціональне обговорення та аргументацію;
б) універсалізм – кожен учасник дискусії принципово здатний прийти до однакового з іншими судження щодо норм дії;
в) формалізм – елімінує ціннісні орієнтири, але залишає нормативні питання щодо справедливості, які можуть бути розв’язані в процесі дискусії.
Однак на цьому етапі дослідження надалі відкрите питання про переведення моральних обов’язків на соціальну дійсність. Тут Габермас стикається з проблемою тлумачення принципу універсальності. Для її розв’язання він використовує логічну реконструкцію правил дискурсу, виконану Р. Алексі: 1.1 – жоден учасник дискурсу не має права суперечити самому собі; 1.2 – кожен, хто приписує предикат F суб’єкта А повинен вживати F до іншого суб’єкта, який подібний до А у всіх відношеннях; 1.3 – різні особи, що беруть участь у дискурсі, не мають права застосовувати один і той самий вираз у різних значеннях.
Існують також певні процедурні правила досягнення взаєморозуміння, які водночас логічні та етичні: 2.1 – кожен учасник дискурсу має право говорити лише те, що він сам думає з того чи того питання; 2.2 – той, хто ставить на обговорення якесь висловлювання чи норму, які не є предметом дискусії, повинен навести для цього вагомі причини.
Щоб досягнути згоди комунікативний процес має відповідати таким умовам: 3.1 – кожен суб’єкт, який здатен здійснювати конкретну дію, має право на участь в дискурсі; 3.2 – а) кожен учасник аргументації має право проблематизувати будь-яке твердження; б) кожен має право висловлювати свої думки, побажання, потреби; в) кожен має право вводити в дискурс будь-яке твердження; 3.3 – не можна перешкоджати реалізації цих прав.
Ці норми незаперечні, якщо можна виявити їх трансцедентальний статус. Він доводиться тим, що кожний, хто вважає їх неправильними, потрапляє в «перформативну суперечність», тобто їх неможливо опротестувати не ввійшовши в дискусію.
Як загальні передумови Габермас виводить основне положення етики дискурсу: тільки ті норми мають право бути значимими, які мають схвалення у всіх особистостей, до яких вони мають стосунок як до учасників практичного дискурсу.
Габермас ідеалізував прагнення кожногоіндивіда до консенсусу, до аргументованого розв’язання проблем і, що на нашу думку найважливіше, прагнення кожного до такої дискусії, оскільки очевидна тенденція до інфантильності серед громадян через різноманітні причини. Однак Габермас не заперечує того, що він (подібно до Вебера) досліджує «чисті», ідеальні типи дії і перш за все комунікативну дію. Водночас він вважає, що комунікативній дії та комунікативній раціональності відповідають цілком реальні особливості, виміри взаємодії людей, оскільки взаєморозуміння, аргументація, консенсус – це не лише теоретичні поняття, це також невід’ємні елементи взаємодії людей.
У рамках представницької демократії шляхом виборів відбувається встановлення тотожності між органами влади та суспільством, яке їх обирає, відповідно втрата тотожності призводить до нових виборів. Однак спрямування на розв’язання актуальних проблем лише органів влади може призвести до конфліктів, оскільки кожен представник влади має за собою певний електорат, а комроміс завжди ґрунтується на певному відході від власних поглядів, відповідно представники влади прагнутимуть уникати діалогу і прагнути до утвердження власної позиції. За такої ситуації залучення суспільства до дискурсу – найрозумніша позиція, оскільки лише так можна провадити демократичну політику. Саме тому, на наш погляд, можна говорити про спорідненість демократичних ідей та комунікативної теорії Габермаса.
Отже, теорія комунікативної дії Ю. Габермаса дає змогу забезпечити розв’язання проблем загальносуспільного характеру через залучення громадян до дискурсу, у рамках якого створюються умови для вільного, неупередженого діалогу, що спрямований на досягнення консенсусу. Такий дискурс уможливлює плюралістичний підхід до проблем завдяки виокремленню морально-нормативних правил на загальноетичному, десакралізованому та деідеологізованому рівенях. Саме завдяки останньому твердженню можна говорити про можливість такої комунікації лише в країнах з високою політичною культурою та стабільною демократичною традицією, що в свою чергу свідчить про потребу демократичної традиції, яка є чинником забезпечення рівного доступу громадян до дискурсу на рівних умовах. Відповідно самоочевидним стає факт взаємозалежності демократії та вільного дискурсу, та їх спільної мети – ухвалення рішень із залученням думки Іншого. Це дає нам змогу говорити про їх теоретичну спорідненість. Однак і для країн, що перебувають на шляху становлення демократії зразка країн Заходу, зокрема і Україні, потрібно звернути увагу на цю концепцію, оскільки на її основі можна забезпечити розв’язання найактуальніших проблем на основі діалогу та компромісу. Лише в такому разі можна говорити про набуття певними рішеннями легітимного характеру.
________________________
1. Тур М. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів. – К., 2006.
2. Марков Б. Мораль и Разум. Послесловие // Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – С-Пб., 2000.
3. Габермас Ю. Залучення Іншого. Студії з політичної теорії. – Львів, 2006.
THEORY OF COMMUNICATIVE ACTION OF Y. HABERMAS. A THEORETICAL COGNATION IS WITH THE IDEAS OF DEMOCRACY
Andriy Garbadin
The theoretical and practical level of communicative action of Y. Habermas is analyzed. Сertainly theoretical cognation of this theory with the ideas of democracy. Grounded their interdependence in working out problems of whole society character.
Key words: communicative action, discourse democracy.
Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали
всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.