КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНА ПАМ'ЯТЬ
Розглянуто феномен культури, що детермінантну умову формування історичного та соціального досвіду, акумулюючи пам'ять попередніх поколінь. Основними характеристиками цього явища є знакова система та символи як її мова, традиції як ознака її сталості та смисл – як причина збереження, відтворення і передавання цінностей.
Ключові слова: культура, соціум, соціальні цінності, цінності, артефакти, соціальна пам'ять.
Перш ніж розпочати аналіз культури як явища суто соціального, пронизаного пам’яттю розглянемо декілька дефініцій культури.
Культура з лат. – обробіток, розвиток, виховання, освіта та шанування, тобто, догляд, поліпшення тілесно – духовних сил, схильностей та здібностей окремої особистості і соціальної спільності, а отже, і ступеня їх розвитку. Відповідно до цього ще стародавні цивілізації розрізняли культуру тіла та культуру душі, або їх невід’ємне поєднання, як у Стародавньому Єгипті, у культурі якого людина не матиме життя після смерті, якщо душа не знайде свого тіла, та духовну культуру. Саме це визначення бере свій початок від Цицерона, який розглядав філософію як культуру духу.
Ще одним означенням поняття культури є розгляд її як сукупності способів та прийомів організації, реалізації та поступу людської життєдіяльності способів людського буття у вимірі соціальному, тобто як людина може себе виявляти у різних царинах.
Що стосується глобальних масштабів, то слід визначати культуру як сукупність матеріальних і духовних надбань, що виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства та окремої людини, втілених у результатах продуктивної діяльності. У цьому контексті варто згадати про національну культуру, як синтез цінностей, традицій та досвіду, які передаються від покоління до покоління, тобто будь–яка соціокультурна трансформація пов’язана зі зверненням до історії.
І ще одне визначення культури, як локалізоване у просторі та часі соціально –історичне утворення, що специфікується або ж за історичними типами, або ж за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства.
За висловом Д. Віко, культура – це те, що творить людина, на відміну від того, що творить природа. Від XVII ст. започатковується як розбіжність між культурою натуралістичною, коли її джерела вбачають у природі та природних процесах та ідеалістичною, коли пріоритет і цінність надається досягненню морального стану, як і протиставлення культури, як осереддя культурних цінностей, зусиль, пов’язаних з внутрішнім удосконаленням особи, цивілізації як чомусь зовнішньому щодо людини, спрямованому на поліпшення соціального устрою, еволюційний континуальний розвиток суспільства на засадах «розуму» в напрямі інтегрального універсалізму.
Від другої половини XIX ст. формується некласичний підхід щодо розуміння культури, утверджується ідея її дисконтинуальності. В наслідок цього планетарний культурно–історичний процес постає вже не як монолітна єдина лінія неухильного сходження, а як поліцентричне та багатолінійне утворення. Культура тут розглядається не лише як певний образ і взірець життя, а передусім як особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різних індивідів історії – осіб, племен, общин, народностей, націй, цивілізацій, суспільства. За такого розуміння культура позбавлена просвітницьких ілюзій, насиченого співпереживання, трагізму та втрат, принципово постає відношення культури та цивілізації.
Поряд з традиційними проблемами культурології, такими як співвідношення природи і культури, її сутність, зв’язок культур між собою та з цивілізаціями, актуальними стають проблеми онтології культури, її безконфліктного діалогу, соціального та культурного поступу, загальнолюдського, національного розвитку культури.
Проаналізувавши основні визначення поняття культури та детермінантних основ її виникнення та розвитку, ми прийшли до висновку, що потрібно розглянути основні явища, які взаємодіють з культурою, роблячи її соціальною пам’яттю, тому недоречно відокремлювати її від історії, символу, традицій, менталітету, мови та цінностей.
Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст., відбувалося через подолання різноманітних уявлень про культуру та побудову її загальної теорії. Розроблення цих теоретичних поглядів відбувалася у двох напрямах: адаптаціонізм та ідеаціонізм.
Адапціонізм – розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з навколишнім середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться діяльності. У цьому напрямі розвивається функціональна концепція культури, що веде свій початок від Б. Малиновського, який розглядав культуру як створену суспільством систему способів задоволення потреб. До цього напряму належить і марксистська теорія культури.
Ідеаціонізм пояснює культуру як галузь ідеального, що містить наслідки духовної творчості людини. Найважливішим тут є лише окрема обмежена сфера людської творчості – передусім наука і мистецтво, цю сферу досить часто називають «високою культурою». Саме тут створюються символи, ідеї, цінності в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.
Позиції адаптаціонізму та ідеаціонізму останнім часом поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно–семіотична концепція культури.
Вихідним моментом інформаційно–семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності. Щоб цілком чітко розуміти поняття, які розглядаються в цьому контексті, слід визначити семіотику як загальну теорію знакових систем, а діяльність – як спосіб існування людини. Специфіка людського способу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язана насамперед з особливостями людської діяльності, проте не усі дії можна вважати розумовою діяльністю. Є дві особливості, які відрізняють розумову діяльність від інших видів діяльності: по–перше, свідома постановка мети; по–друге, ціле покладання.
Отже, людина колись навчилась діяти щоб, жити, тепер вона живе, щоб діяти. Постійне формування все нових завдань та засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються у штучний світ, який самі створюють. У цьому плані культура протистоїть природі. «Культурне» – означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, і було утворене природно. Саме тепер доречно ввести ще один термін, потрібний для розуміння цих відмінностей.
Артефакт – від лат. штучний, продукти та наслідки людської діяльності, це штучно створені людиною предмети і явища, винайдені та використані нею засоби та способи дії, це феномени культури.
Культура – це не тільки те, що поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своєму тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура це світ людської діяльності або світ артефактів, і це її найперша характеристика. Культура – це світ смислів. Людина – творіння природи, і всі її закони зберігають свою силу в її діяльності так само, як і будь–яких природних явищах і процесах, ніхто не може їх скасувати або порушити. Все, що створює людина, виникає відповідно до об’єктивних законів розвитку природи. Виникає запитання, у чому ж різниця між предметами культури та творіннями культури?
Явища природи розглядають у їхньому, незалежному від людини бутті, і мають якусь об’єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї, ніякої іншої визначеності вони не мають. Артефакти – предмети культури, на відміну від явищ природи, мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищах, також є об’єктивною визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама собою, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб’єктивну визначеність, у них втілено те, що називають «смислом», «значенням».
Ця об’єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, ідеали. Отже, предмети культури є наслідком духовно–творчої активності людини. Найбільша здатність особистості наділяти свої творіння смислом виявляється у мові, а сенсозмістовну сутність має також усе, що людина, нація, соціум створює і що творить культурне середовище її буття. Смисл будь–якого предмета відображається у його призначенні, ролі. Окремо взяті предмети стосовно людини, ніякого смислу не мають, наприклад єгипетські піраміди, це лише пам’ятка архітектури, надбання культури, а історія фараонів надає пірамідам величного сенсу. Через культуру суспільство має змогу наділяти смислом не тільки слова і речі, а й поведінку та усе життя загалом. Без культурних знань минулого, неможливо зрозуміти наших нащадків, і передати досвід майбутнім поколінням.
Культура – це світ смислів, які людина вкладає у свої творіння та дії, і такими видами смислів виступає знання, цінності, та регулятиви. Смисли утворюються у голові людини, коли вона відповідно до своїх потреб пізнає, оцінює та регулює явища та процеси, що відбуваються навколо неї, в ній самій. Відповідно знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки), та регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів. Знання (когнітивний смисл) – це інформація про властивості об’єкта. Може здатися, що таке визначення тривіальне, проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання – одне із складних філософських питань, з приводу якого є багато думок:
- Інформація – це завжди інформація про щось, а тому в будь–якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об’єкт). Однак інформація і знання все ж поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що характеризує її об’єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об’єктом, виноситься за дужки;
- знання завжди є деяким твердженням, у вигляді стверджувального, або заперечного вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням наявності, а в іншому – відсутності в об’єкта будь–яких властивостей. Навіть відомий вислів давньогрецького філософа Сократа «я знаю, що нічого не знаю», є ствердженням, об’єктом цього ствердження є його автор, пропонує вибирати нам те, що ближче кожному з нас;
- знання об’єктивне, тобто визначається тільки властивостями об’єкта, а не суб’єктивними особливостями, бо коли ми кажемо «я знаю», вона робить подвійне твердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об’єкта, а інше – що це знання є об’єктивним. Попри це, передбачення (презумпція об’єктивності, яка завжди супроводжує знання), воно досить часто має суб’єктивне, оскільки у ньому завжди є слід людини, яка створює ці знання;
- знання можуть бути істинними і помилковими, оскільки в будь–якому разі це залишається знанням;
- об’єктом знання може бути усе, матеріальне та духовне, явища та дії. Тобто це означає, що до сфери знання входять не тільки обґрунтовані й доведені твердження, але й не підтвердженні судження, вірування та вимисли.
Отже, знання – важлива частина культури, яка творить її зміст. З розвитком культури обсяг знань, якими володіє індивід, соціальна група чи суспільство загалом, постійно зростає.
Ще одним елементом культури є цінності, цінність тісно пов’язана зі знанням. Цінність можна визначити як духовне формоутворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали, критерієм оцінки діяльності людини та джерелами смислоутворюючої основи людського діяння. Цінності бувають матеріальними та духовними, обидва види цінностей – надбання культури та – розвитку людства. Матеріальні та духовні цінності визначаються не стільки залежно від їхньої здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, скільки від їхньої відповідності певним суспільним взірцям, мірам, вимогам, ідеалам, що власне і виступають як дійсні цінності й основа формування людських потреб.
Цінності це ті скрижалі, на які спирається буття людства, та з яких формується поняття культури як соціальної пам’яті. Народжуючись та виховуючись в одному культурному середовищі, людині прищепляють основні цінності, які вона передає наступним поколінням.
Культура – це той чинник, завдяки якому формується, зберігаються та передаються основні цінності, соціальні знання від одного покоління до іншого, шляхом традицій символів та пам’яті.
________________________
1. Андерсен Б. Уявлення спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.: Либідь. – 1993 –200 с.
2. Барт Р. Transformation from symbol into ideology – Лондон: Б.В – 2000 –243 с.
3. Буткевич А. Карл Гюстав Юнг про корені без свідомого: про архетипи колективного без свідомого. – С-П.:Б.В. – 1954 – 45 с.
4. Гелнер Е. Нація та націоналізм. – К: Таксон – 2003 –300 с.
5. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К.: Либідь. – 2001 –334 с.
6. Зинченко Т. Опознание и кодирование. – М.: Б.В – 1981 – 234 с.;
7. Іванишин В., Радевич–Винницький Я. Мова і Нація. – Дрогобич: Відродження. – 1994. –218 с.
8. Історія та психологія природного символу К. Юнг – www.Wanderer.org.ua.
9. Лозинський О. Живі архетипи – Львів: Б.В. – 2005 –84 с.
10. Філософський словник. – К.: Б.В. – 2002– 670 с.
11. Фром Е Втеча від свободи: уособлення індивіда і дуалізм свободи. – М. – 1990–230 с.
12. Щепанська Т. Теорія субкультур. – www.Ji.lviv.ua
13. Юнг К. Архетип и символ – www.Wanderer.org.ua
THE CULTURE LIKE SOCIAL MEMORY
Olga Katzuk
The methodological bases of analysis of human experience are researched and phenomenon of the culture as a condition of historical and society experience. One of the most special places given to the consideration of different conceptual approaches to the essences of determination of human psychological aspects of life and different kind of human activity, to the human relations and human activity, information as a general, freedom and man, together or separators.
Key words: culture, society, social values, values, artifacts, social members.