ОСОБЛИВОСТІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ
Василь Кобильник
Проблема демократизації посткомуністичних суспільств потребує детального вивчення. Фактично досі не існує єдиної (універсальної) наукової концепції, яку можна було б використати для аналізу демократичного транзиту в будь-якій посткомуністичній країні. Можливо, саме визначення особливих аспектів демократизації в цих країнах допоможе у створенні такої концепції.
Ключові слова: демократизація, посткомуністичні суспільства, демократичний транзит.
Проблемі демократизації присвячена значна історіографія, створена різними шкілами західної і вітчизняної аналітичної традиції. У політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники), виходять із того, що демократичні режими утворюються під упливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Наприклад, С. Гантінгтон, поєднуючи процеси модернізації та демократизації, вважає, що запорукою успіху останньої є тривалі реформи, що ведуть до підвищення складності, адаптивності політичної системи в цілому, секуляризації суспільного життя, раціоналізації структур влади, досягненню національної єдності тощо [1, с. 151–152]. Концептуальна основа праць прихильників цього підходу є своєрідною рефлексією досвіду країн „традиційної демократії”, яка виводить „чистий тип” процесу демократизації, а тому має скоріш фундаментально світоглядне, ніж прикладне значення для інших соціально-політичних організмів ойкумени.
Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер панівних еліт, їхні політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які вони використовують. Успіх проекту „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їхньої здатності і можливостей мобілізувати всі (також й людські) ресурси для досягнення поставленої мети [2, с. 52].
Під поняттям демократичний перехід (транзит) розуміють низку соціальних та інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів правління демократичними. Однак, такий підхід звужує розуміння переходу як усіляких форм перехідних процесів (еволюційних чи революційних, безупинних чи дискретних), що супроводжували людство протягом усієї його історії: від традиційного суспільства до класового, від класового до індустріального і таке інше. Демократичний транзит – це процес, що в широкому сенсі починається від того моменту, коли авторитарна система, що існувала раніше, демонтується і потім, через фазу конституювання нової демократії, розвивається до встановлення і повноцінного функціонування останньої [3].
Ця категорія поєднує різноманітні за своїм характером, моделями і результатами суспільно-політичні трансформації, що відбуваються на сучасному етапі демократизаційної хвилі. На погляд російського політолога А. Мельвіля, це поняття, дає змогу відобразити різноманітні форми й обставини, багатоваріантність кінцевих форм суспільних трансформацій. Одночасно воно містить у собі конотацію, що нема гарантованості переходу до демократії та її консолідації. Цим поняттям позначають поліморфні процеси переходу від одного суспільного та політичного стану до іншого.
Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер вважають, що перехід – це зміни в напрямі від невизначених авторитарних режимів до невизначеного “чогось іншого”. Це “щось” може бути пов’язане і з установленням політичної демократії, і з реставрацією нової, можливо ще більш жорстокої, форми авторитарного правління [4, р. 3].
Демократичний транзит зовсім не означає неминучість перемоги демократії. Закономірності перехідного періоду варто розуміти не в детерміністському плані (як набір об’єктивно зумовлених і неминучих подій і факторів), а у вірогідному (як можливі наслідки, імовірність яких зростає, якщо дійові особи обирають ту чи ту стратегію, чинять ті чи ті дії). Адже перехід – це й деяка точка біфуркації, зумовлена виникненням різних флуктацій у суспільстві, що підвищує ризики і невизначеності. Вибір політичними акторами стратегії (передусім, ухвалення рішень щодо реформ у країні) багато в чому може залежати від кон’юнктурних чи навіть зовсім випадкових обставин [5, с. 82].
У літературі, присвяченій перехідним суспільствам існують деякі розбіжності у назвах етапів та у проведенні часових меж між ними. Проте загальний зміст той самий, що й дає змогу подати їхні типи та стадії в узагальненому вигляді, покладаючись здебільшого на класифікації Д. Растоу та А. Пшеворського [6]. За загальним правилом, процес переходу проходить чотири послідовні стадії: (1) лібералізації недемократичного режиму; (2) переговорів і укладання угод; (3) ухвалення рішень; (4) консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.
Як і будь-якому іншому переходові до демократії, посткомуністичній трансформації властиве визначення мети лібералізації та демократизації і певний рух в їхньому напрямі, проте нема гарантії досягнення цієї мети. Ймовірність успішного переходу залежить і від особливостей посткомуністичного переходу як такого, і від специфічних умов окремих суспільств.
Аналізуючи проблему посткомуністичних трансформаційних перетворень, ми зауважили, що політична теорія переходу розроблена, зазвичай, на досвіді латиноамериканських та інших країн третьої хвилі демократизації, де перехід відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням трансформаційних процесів у цих країнах було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Після подій 1989 року основні положення теорії переходу були підтверджені та розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи. Однак, потрібно зазначити, що в цей регіон комуністичні режими були принесені ззовні і не надто вкоренились тут. До того ж, в останній період свого існування вони мали більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.
Окремий випадок – пострадянські суспільства. Хоча перехідні процеси в них мають багато спільного із зазначеними вище групами країн, вони тут складніші. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не були ніколи, або були викорінені не лише з практики, але й зі свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, а й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру [7, с. 106-107].
Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами і в політичному устрої, і в економіці та стосунками із розвиненими демократіями. З. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.
На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.
Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана “шокова терапія”, яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є об’єктивні і суб’єктивні передумов. В іншому разі вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.
На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція – нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.
Розв’язання завдань другої фази дає змогу перейти до третьої, завершальної фази, якій властива політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотного характеру, утворюється стабільна партійна система, формується демократична культура і підприємницька традиція, відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури, здійснюється велика приватизація. На основі великих іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва [8].
Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими. Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:
1) розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;
2) перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою [7, с. 102-103].
Той чи той тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він визначений глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.
Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту насильницьким способом.
Другий, “компромісний” тип переходу більше поширений. Він також відбувається двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їхні наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі кадри.
Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації. І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових еліт та їх виникнення пов’язані з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов’язково має бути пов’язана з заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування “тих самих людей при владі” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заангажованості старих еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від рівня їх цивілізованості й культури, розуміння ними завдань, за виконання яких вони взялися, та їх історичного значення.
Пострадянський розвиток за своїми напрямами та цілями є посттоталітарний та постімперський. Він розв’язує одночасно чотири важливих проблеми, з якими жодна країна розвинутої (зрілої) демократії ще не стикалася: створює державу, націю, демократизує політичну систему і маркетизує економіку, тобто в одній темпоральності зустрічаються проблеми модернізації та демократизації [9, с. 26]. Демократичний розвиток посткомуністичного типу не відбувається за логікою класичних транзитів першої та другої хвиль демократизації. За класичною моделлю розвитку демократії Д. Растоу, нація і держава з’являються раніше, ніж починається демократизація [10, с. 7]. У більшості пострадянських країн ці процеси відбуваються одночасно, що, звісно, впливає на процес демократизації (переважно гальмує його).
Н. Степанова, вважає, що країни пострадянського простору, зазвичай, використовують технології імітації, запозичення результату або форм політичної модернізації (коли декларуються деякі принципи, проте фактично відбувається їх симуляція)” [11]. Саме віртуальність демократичних перетворень у посткомуністичних суспільствах створює проблеми з успішного закінченню побудови демократії. Адже в цей віртуальний процес на певному етапі вірять самі політичні актори, що не дозволяє їм побачити реальних проблем на шляху розбудови демократії та вчасно їх розв’язати.
Розкриваючи сутність демократичних перетворень в посткомуністичних країнах, О. Романюк виокремлює ще одну особливість – посткомуністичні революції. Він стверджує, що демократичний перехід у більшості країн колишнього соцтабору на певному етапі супроводжується мирними революціями, що дозволяє більш прогресивній демократичній частині політичної еліти прийти до влади та розпочати новий етап впровадження демократичних цінностей [12].
Отже демократизація у посткомуністичних суспільствах має відмінні риси від демократичного переходу в країнах Латинської Америки та Західної Європи. Вони зумовлені насамперед тим, що відбуваються із іншої відправної точки – не з авторитаризму, а із тоталітаризму. Це, звичайно, впливає на характер та глибину трансформаційних перетворень. Перетворення мають подвійний, а подекуди й потрійний характер – поряд із розбудовою демократії потрібно розбудовувати державу та створювати політичну націю. Однак, виокремлюючи особливості посткомуністичних трансформаційних перетворень, треба пам’ятати, що ці суспільства різняться між собою. Це зумовлено, насамперед, часом перебування та характером тоталітарного політичного режиму в цих країнах.
________________________
1. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. – М.: Прогресс-Традиция, 2004. – 432 с.
2. Хорошилов О. Український варіант демократизації // Політичний менеджмент. – 2005. – №1 (10). – С. 52–57.
3. Encouraging Democracy: The International Context of Regime Transition in Southern Europe / Ed. by G. Pridham. – N. Y: St. Martin Press. – 1991.
4. O’Donnell G. Shmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. – Baltimore; London: John Hopkins University Press, 1986.
5. Шаповаленко М. Транзитологічні концепції та українські реалії // Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001. – С. 78–88.
6. Przeworski A. Democracy and the Market: Political and Economic Reforms in Eastern Europe and Latin America. – Cambridge: Cambridge University Press, 1991; Ростоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. – 1996. – № 5. – С. 5–15.
7. Політичні режими сучасності та перехід до демократії. Колективна монографія (С. Давимука, А. Колоій та ін.) – Львів: Національна Академія наук України, 1999. – 168 с.
8. Бжезінський З. Великі перетворення // Політична думка. – 1994. – № 3. – С. 4–5.
9. Шаповаленко М. Точка вибору: консолідація чи деконсолідація демократії в Україні // Сучасна Україна (конференція українських випускників освітніх програм США). – Одеса, 2000. – С.26–32.
10. Ростоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. – 1996. – № 5. – С. 5–15.
11. Степанова Н. Традиції та інновації у політичному розвитку сучасної України // Вісник ОНУ. – 2003. – Т.8. – Вип. 9. – С. 600–605.
12. Романюк О. Посткомуністичні революції // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4 (13). – С. 16–28.
THE PICULARATIES OF THE DEMOCRATIZATION OF THE POSTCOMUNISM SOCIETIES
The problem of the democratization postcomunism societies meds to be well researched. In general (Ih facts) today these is no one (universal) scientific conception wich would be used for analysis of democratic transfer at any aftercomunizm country. Perhaps such defining specific aspects of democratization at this countries will help in making such conception.
Key words: democratization, postcomunism societies, and democratic transfer.
Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали
всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.