РОЛЬ СТРУКТУРНОГО КОНФЛІКТУ В ТРАНСФОРМАЦІЇ
НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНОГО ТА ФАШИСТСЬКОГО ПРОТЕСТНИХ РУХІВ В ІТАЛІЇ ТА НІМЕЧЧИНІ
Юрій Михальчишин
Розглянуто роль і місце структурного конфлікту в процесі трансформації масового соціально-політичного руху в антисистемну партію нового типу на прикладі німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму в період 1919–1925 років. Здійснено класифікацію структурних конфліктів з точки зору розподілу за ролями, групами, секторами та статусом суб’єктів конфлікту, визначено об’єкт та предмет конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах. Охарактеризовано модель транзиту від протестного руху до антисистемної партії в процесі інституалізації структурних конфліктів.
Ключові слова: структурний конфлікт, протестний рух, антисистемна партія, фашизм, націонал-соціалізм.
Проблема інституалізації політичних партій є традиційним об’єктом досліджень політичної науки, визначаючи істотні характеристики об’єктивного виникнення партії як інституції та соціального визнання її легітимності. Проте недостатньою вивченістю характеризується питання інституалізації антисистемних політичних партій, які виникають на базі протестних соціально-політичних рухів як комплексна альтернатива існуючому політичному режиму та системі владних відносин. Характерною рисою, що відрізняє політичний рух від усіх інших суспільних течій і об’єднань є те, що такий рух використовує для досягнення мети політичні засоби для впливу на владу, домагаючись вирішення соціально-політичних проблем. Як далекосяжна мета може позиціонуватись прихід до влади в тій чи іншій формі для здійснення програмових завдань, що суперечать цінностям існуючого політичного режиму [1, c. 585]. Як ідеальні типи, політичний рух і політична партія є дивергентними соціально-політичними інститутами [2, c. 232], однак в практичному політичному процесі часто відбувається трансформація руху в партію на певному етапі організаійної, ідеологічної та структурної еволюції. Німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм в процесі організаційної та ідейної еволюції сформували інноваційну в історичному контексті пост-революційних змін антисистемну партію нового типу, що поєднувала ознаки масового протестного руху та політичної партії. Типологічна приналежність такої партії може бути визначена через запровадження поняття “партія-рух”.
На нашу думку, модель транзиту протестного руху в антисистемну політичну партію може бути побудована за допомогою методологічних засобів структурної конфліктології. Суспільні науки описують конфлікт в найзагальніших термінах як тип відносин, який характеризується зіткненням інтересів окремих індивідів, соціальних груп і спільнот, соціальних інститутів, при якому дії сторін спрямовані на досягнення несумісних цілей. На противагу функціоналізму, що розглядає конфлікт виключно як деструктивний феномен, в конфліктології сформувалася традиція, витоки якої пов’язують з працями Г. Зіммеля, представлена іменами Л. Козера, Р. Дарендорфа, М.Дойча та інших, що концептуалізували позитивні функції конфлікту. Конфлікт є не аномалією, а природною та часто необхідною, формою існування та розвитку соціальних систем, різновидом яких є й політичні системи.
Об’єктом політичного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському русі в 1919 – 1925 роках виступає право на абсолютне лідерство вождистського типу в трансформованому й оновленому інституційному та ідеологічному вимірах. Предметом конфлікту є конкуренція харизматичних протолідерів, суперечності в питаннях вироблення політичної тактики й стратегії, боротьба за пріоритет між різними групами та організаційно-управлінськими ланками керівних структур, протистояння антагоністичних парламентсько-легалістичної та парамілітарно-повстанської парадигм потенційного приходу до влади, вибір між догматизацією програмно-ідеологічних засад і їх перманентно-креативною адаптацією, ідейно-світоглядові розбіжності та структурно-територіальні протиріччя в процесі нарощення членсько-активістської бази. Причиною структурного внутрішньосистемного конфлікту є принципові світоглядно-методологічні розбіжності між прагматиками та радикалами, що в комплексі складають пасіонарну та дієву частку керівництва та активу будь-якого політичного руху, особливо протестного.
Окрім характеристик суб’єктів, конфлікт суттєво залежить від зовнішнього контексту, в якому він виникає та розвивається [3, c. 70], зокрема від соціально-політичного та соціально-психологічного середовища, представленого політичною системою та різними соціальними групами з їх специфічною структурою, динамікою, нормами, цінностями тощо. Націонал-соціалістичний та фашистський рухи розвивалися в контексті протестного опору існуючій ліберально-демократичній парламентській системі, культивуючи месіанську метафізику, яка поляризувала їх відносини з іншими політичними рухами, що стояли на націонал-патріотичних і антикапіталістично-егалітаристських позиціях [5, c. 11]. Відтак зовнішні умови протікання конфлікту в цих рухах характеризувалися неструктурованим протистоянням із системою державної влади та правлячими елітами з одного боку, та активною конкуренцією і боротьбою за поглинання сегментів альтернативних рухів аналогічного спрямування з іншого на фоні боротьби з антисистемними політичними силами лівого спрямування. Такий зовнішній контекст сприяв посиленню внутрішньогрупової ідентифікації учасників націонал-соціалістичного та фашистського рухів і загостренню антагоністичного ставлення до опонентів всередині рухів, які сприймалися як агенти зовнішніх впливів.
За рівнем політичного поля, на якому розгортається конфлікт, виділяють конфлікти на вищому рівні організації влади та управління, на регіональному, місцевому; а також – в центрі політичної системи та на її периферії. Специфічним параметром досліджуваного конфлікту в рамках націонал-соціалістичного та фашистського політичних рухів є те, що ці конфлікти, як і самі рухи, виникали на периферії політичної системи як маргінальні та несуттєві феномени. Проте в процесі організаційної та ідейної еволюції, що супроводжувала розвиток цих конфліктів від місцевого рівня через регіональний до загальнонаціонального, рухи спромоглися вийти на рівень конфлікту з існуючою системою державної влади в цілому. Кінцевою метою цього цілеспрямованого конфлікту могла бути лише зміна демоліберальної політичної системи та політична ліквідація правлячих еліт як носіїв цінностей, що не відповідають інтересам носіїв національного суверенітету.
Виходячи з тези Р.Дарендорфа, що специфіка конфлікту обумовлена соціальною структурою, зокрема – структурою соціальних позицій і ролей у рамках певної соціальної єдності – доцільно класифікувати конфлікти всередині досліджуваних політичних рухів за двома критеріями. По-перше, за діапазоном соціальної єдності, в рамках якої розвивається конфлікт, і, по-друге, за співвідношенням рангів елементів, які беруть участь в конфлікті. За понятійно-класифікаційною схемою Дарендорфа [4, c. 90-120] конфлікти всередині націонал-соціалістичного та фашистського рухів з точки зору соціальної структури можуть бути систематизовані у наступному вигляді. Враховуючи структурування конфліктів за ролями, групами та секторами з одного боку, і статусом суб’єктів конфлікту (супротивники одного рангу, супротивники у відносинах підпорядкування, супротивники в статусі цілого й частини), суперечності в досліджуваних рухах поділяються на конфлікт протестних опортуністів і антисистемних революціонерів, конфлікт лідера руху та місцевих лідерів, конфлікт активістів з бюрократією руху, конфлікт центрального апарату та парламентської фракції, конфлікт політичного керівництва руху та керівництва воєнізованого крила, конфлікт засновників руху з новим регіональним лідером, конфлікт між регіональними організаціями, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій, конфлікт політичного крила руху та воєнізованого крила.
В процесі врегулювання та розв’язання вищеперелічених конфліктів, зокрема на етапі їх інституалізації в ході евристичного компромісного пошуку суб’єктами конфлікту, мотивованих зберегти місію політичного руху при зміні зовнішніх параметрів, формується нова загальносистемна якість. Її виникнення інтерпретується в рамках холістичного принципу, суть якого полягає в пріоритетному розгляді цілого з точки зору виникнення при взаємодії елементів в системі нових якостей і цілісних властивостей, відсутніх у компонентів, що складають систему. Сума інституалізованих конфліктів, що складають структурний конфлікт в рамках націонал-соціалістичного та фашистського рухів, обумовлює виникнення тенденції не до механічної ліквідації конфлікту, а до повної його ліквідації шляхом примирення на новій основі. Такою основою виступає усвідомлення основними суб’єктами вичерпання політичними рухами структурно-організаційних і теоретико-ідеологічних ресурсів у даному форматі для реалізації місії масштабного опонування існуючому політичному режиму. Це усвідомлення є базовим параметром формування компромісного бачення виходу з конфлікту, при якому розбіжності навіть ідейно-ціннісного характеру поступаються в пріоритетності колективній місії успішного завоювання політичної влади. У процесі дискусій кристалізувалась теза про необхідність створення політичної організації нового типу з чіткою формалізацією прав та обов’язків, здатної виступити альтернативою системним політичним силам та чинником формування потужної контреліти. Теоретико-евристичні пошуки учасників конфлікту, а також досвід практичного організаційного будівництва доводили, що в існуючих формах рухи не лише досягли межі мобілізації в даному історичному контексті, а й генерували приводи для постійних нових конфліктів. Механічне нарощення членської бази в суто протестному форматі руху не нарощувало організаційного потенціалу, а створювало надмірне навантаження на недостатньо розвинуті керівні органи, нездатні здійснювати управлінські функції. Відтак актуальною поставала проблема вичерпаності перпективи розвитку націонал-соціалістичного та фашистського рухів з наступною дезінтеграцією [6, c. 111-135] в напрямку повної ентропії шляхом масової переорієнтації членства на конкуруючі радикально-народницькі та антикапіталістично-солідаристські течії. Усвідомлення загрози подібного масштабу в умовах посилення ліберально-демократичних політичних партій чи можливості формування стійких коаліцій прагматичних центристських партій з окремими радикальними протестними рухами стало чинником врегулювання структурних конфліктів. Інституалізація конфліктів, ініційована лідерами та угрупованнями, не лише створила передумови до вичерпання конфлікту, але й стала стимулом трансформації фашистського та націонал-соціалістчиного рухів у масові політичні партії. Таким чином, існують підстави припускати існування безпосередньої кореляції між інституалізацією структурних конфліктів у досліджуваних рухах та інституалізацією політичних партій, що виникли на їх основі.
Під час трансформації протестних націонал-соціалістичного та фашистського рухів у масові антисистемні партії нового типу шляхом інституалізації багаторівневих внутрішніх конфліктів було закладено основу для нового масштабнішого часткового конфлікту. Цей конфлікт став предметом поступової об’єктивації після приходу NSDAP і PNF до влади; його суб’єктами виступали інститути й організації, що здійснювали управління та державне керівництво в рамках оновленої політичної системи, займаючи при цьому різні статуси та позиції.
__________________________________
1. Гидденс Э. Социология. – Москва: Эдиториал УРСС, 1999. – 632 с.
2. Smelser N. Theory of Collective Behaviour. – London: Routledge and Paul, 1962. – 436 p.
3. Зеркин Д. Основы конфликтологии.: Курс лекций. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 469 с.
4. Dahrendorf R. The Modern Social Conflict: an Essay on the Politics of Liberty. – Berkeley: University of California Press, 1990. – 220 p.
5. Бройнингер В. Противники Гитлера в НСДАП, 1921–1945. – Москва: АСТ–Астрель, 2006. – 397 c.
6. Нольте Э. Фашизм в его эпохе. – Новосибирск: Сибирский Хронограф, 2001. – 586 с.
THE ROLE OF STRUCTURAL CONFLICT IN THE TRANSFORMATION OF NATIONAL-SOCIALIST AND FASCIST PROTEST MOVEMENTS IN GERMANY AND ITALY
Yurij MYKHALCHYSHYN
The role of structural conflict has been analized in the process of transformation from mass socio-political movement into anti-system new-type political party, employing the case-studies of German national-socialism and Italian fascism. The classification of the structural conflicts has been carried out, in the context of distribution between roles, groups, sectors and subject status of the conflicting sides, as well as defining the object and causal area. General model of transition from protest movement into anti-system party in the context of structural conflict institualization has been suggested.
Keywords: structural conflict, protest movement, anti-system party, fascism, national-socialism.