МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ СУСПІЛЬСТВ, ЩО ТРАНСФОРМУЮТЬСЯ: ТРАНЗИТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД
Генадій Шипунов
Аналіз актуальних суспільно-політичних перетворень на пострадянському просторі, також і в Україні, зумовлює потребу зосередитись на транзитології – напрямі політичної науки, що досліджує перехід типів політичних режимів з одного якісного стану в інший. З уваги на це, у роботі проаналізовано основні віхи становлення транзитологічного підходу до розуміння суспільно-політичних трансформацій, а також розроблений у його рамках методологічний інструментарій.
Ключові слова: транзитологія, транзит, авторитаризм, лібералізація, демократизація, консолідація.
Суспільно-політичні
перетворення в країнах Східної Європи та колишнього СРСР останніх 15-17 років з
новою силою поставили перед політичною наукою наступні питання: що спричинює
падіння автократичних режимів, як відбувається цей процес, наскільки тривалий
шлях поставтократичних суспільств до демократії та
вільного ринку, і чи взагалі коректно говорити про демократичний вектор
трансформаційних процесів як про єдино можливий? Іншими словами, динамічні
соціально-економічні та політичні зміни, що відбулись в цих країнах у
зазначений період, надали таку кількість емпіричного фактажу, яка потребувала
комплексного теоретичного осмислення, встановлення причиново-наслідкових
зв’язків між тими подіями та їхнього логічного обґрунтування. Це досліджує один
із напрямів політичної науки – транзитологія.
Як випливає з
самого перекладу цього слова, транзитологія досліджує
перехід (транзит), під яким ми розуміємо, у загальному сенсі, перехід типу
політичного режиму з одного якісного стану в інший. Саме така спрямованість
наукових пошуків транзитології визначає, на нашу думку,
теоретичну і практичну значущість дослідження, розробленого в її рамках
методологічного інструментарію для аналізу актуальних суспільно-політичних
процесів України, політичний режим якої належить до категорії перехідних.
Транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних процесів виник на початку 1970-х років у контексті критики основних положень популярної на той час теорії модернізації і є, свого роду, другим виданням, оновленою редакцією теорії модернізації з максимально можливим урахуванням усіх її недоліків. Основним елементом такого оновлення стала відмова від розгляду демократизації в контексті глобального процесу, де вона була зумовлена модернізацією в економічній, соціальній, культурній сферах, та її трактування як самодостатнього політичного феномену, який може виникнути та протікати незалежно, наприклад, від соціально-економічного та культурного рівня суспільства.
Засновником транзитології вважають американського науковця Д. Растоу. У своїй статті «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі» 1970 року він вперше сформулював проблему: яким чином (як?) країни переходять від одного устрою до іншого, і в зв’язку з чим (чому?) одні ліберальні демократії розпадаються, а інші залишаються стабільними та розвиваються? Науковець відкинув уявлення про зумовленість переходу до демократії в різні історичні періоди в різноманітних країнах одними і тими самими чинниками або їх сукупністю. Єдиною загальною попередньою умовою демократії, за словами Растоу, є «національна єдність», оскільки тільки вона не допускає ситуації, за якої в суспільстві можливий латентний розкол.
Для створення
ідеальної моделі переходу, яка б була придатна для аналізу кожного конкретного
переходу, Растоу звернувся до двох емпіричних
випадків – переходу Швеції у 1890-1920 роках. та Туреччини після 1945 року. На
цій основі була сформована так звана динамічна модель переходу, головними
елементами якої стали пов’язані між собою компоненти генезису демократії, етапи
(або фази) переходу. Сам перехідний період (транзит) політолог визначає як
особливий етап політичного розвитку – «період часу від безпосередньо перед
переходом до безпосередньо після переходу до демократії» – та поділяє його на
три фази, що послідовно змінюють одна одну: 1) підготовча фаза; 2) фаза
ухвалення рішень; 3) фаза звикання.
За словами Растоу, процес переходу від авторитаризму до демократії (а отже, і перша фаза транзиту. – Г.Ш.) запускається за допомогою тривалої та безрезультатної боротьби, учасники якої представляють інтереси різноманітних соціальних груп, а спірні питання мають першочергове для всіх значення. Важливо зауважити, що на цьому етапі транзиту становлення демократії не є метою, а постає у майбутньому лише як побічний продукт цієї боротьби. Основним результатом підготовчої фази є поляризація суспільства, обмежена національною єдністю.
Під час
другої фази частина політичних лідерів країни ухвалює свідоме рішення визнати
наявність багатоманітність у єдності та інституціоналізувати
з цією метою деякі фундаментальні механізми демократії (загальне виборче право,
вільні вибори тощо). Це є досягненням певного консенсусу щодо правил гри. Як
зауважує Растоу, перший засадничий компроміс, який
досягається на цій фазі переходу, стає ключовим моментом демократизації,
оскільки є доказом ефективності принципу примирення та узгодження, відкриваючи
перспективу розв’язання проблем демократичними за своєю суттю методами.
Нарешті, у фазі звикання відбувається засвоєння політичними силами та суспільством нових демократичних правил, процедур та цінностей [7, с. 337–363].
Така трифазова періодизація перехідного процесу стала своєрідною матрицею для багатьох подальших досліджень суспільно-політичних трансформацій – основою цілої низки інших диференціацій фаз транзитного періоду, які описані в цих дослідженнях.
Серед них, на наш погляд, слід виокремити чотиритомне видання, присвячене комплексному порівняльному дослідженню політичних трансформацій в країнах Латинської Америки та Південної Європи – «Переходи від авторитаризму: перспективи демократії», яке вийшло в світ 1986 року за редакцією Г.О’Доннелла, Ф. Шміттера та Л. Вайтхеда.
У четвертій частині цього дослідження «Переходи від авторитарного правління. Попередні висновки про невизначені демократії» Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер запропонували свій підхід до трактування перехідного процесу та його періодизації. Перехід вони визначають як інтервал між одним політичним режимом та іншим. За їхніми словами, він обмежується, з одного боку, початком процесу розпаду авторитарного режиму, а з іншого – встановленням певної форми демократії, поверненням до авторитарного правління, або появою революційної альтернативи [6, с. 6].
Процес переходу вчені поділяють на три етапи: лібералізацію, демократизацію та соціалізацію [6, с. 7–14].
Загальну логіку перехідного періоду, згідно з їхнім підходом, на наш погляд, можна відобразити так: перші два етапи загального транзиту – лібералізація та демократизація – становлять так званий «перший» транзит від авторитарного правління до політичної демократії. Встановлення останньої відкриває дорогу для третього етапу – соціалізації – або «другого» транзиту, який охоплює зміни в соціально-економічній сфері та складається з двох частин. Перша з них пов’язана зі встановленням соціальної демократії (і в цьому аспекті соціалізація ідентична з третьою фазою транзиту в підході Д. Растоу), а друга – зі встановленням економічної демократії, суть якої у впровадженні принципу соціальної справедливості при розподілі благ та послуг, вироблених суспільством (і саме це, на нашу думку, є характерною ознакою цього підходу, яка відрізняє його від багатьох інших подібних досліджень). Таким чином, в ідеалі результат переходу від авторитарного правління постає тут у тривимірному розрізі: це – встановлення політичної, соціальної та економічної демократії.
Зауважмо, що
в контексті транзитологічного підходу ступінь та
ефективність лібералізації, можливість початку демократизації, встановлення
стабільної демократії, а, отже, успішність кожного окремого етапу та усього
переходу загалом, залежить від того, в якій формі відбуватимуться
лібералізація, демократизація та соціалізація. Форму перебігу та динаміку
транзиту, згідно з підходом О’Доннелла та Шміттера, визначають співвідношення сил між політичними
групами всередині керівної авторитарної еліти (між прибічниками твердої (hard-liners) та
м’якої (soft-liners)
лінії [6, с. 16], або, іншими словами, між консерваторами та реформаторами в
межах авторитарного блоку), їхня тактика і стратегія перед початком перехідного
процесу та безпосередньо під час нього, характер взаємовідносин між ними та
представниками опозиційних сил, а також роль, яку відіграють у цих процесах
збройні сили. Як зауважують американські дослідники, саме від перелічених
чинників значною мірою залежить, чи відбудеться відкриття (в сенсі послаблення.
– Г.Ш.) авторитарного режиму, та саме вони встановлюють важливі параметри
можливої лібералізації та ймовірної демократизації [6, с. 48].
Розвиток цієї ідеї у викристалізованому варіанті виявляємо у теоретичному підході американського дослідника А. Пшеворського. У праці «Демократія та ринок. Політичні та економічні перетворення у Східній Європі і Латиській Америці» він визначає перехід як процес, що протікає від ancien regime до Нової Республіки. Відправним пунктом перехідного процесу, отже, є попередній авторитарний status quo, ancien regime та соціальні умови, які сприяли його виникненню, а для позначення його кінцевої точки Пшеворський використовує бразильський термін «Нова Республіка» (так у Бразилії позначено період від вересня 1988 року, якому передувало повалення військового режиму, обрання національного конгресу та ухвалення Конституції. – Г.Ш.) [2, с. 403].
Сам процес переходу вчений розділяє на два великі етапи: лібералізацію та демократизацію, у межах якої він виділяє два аспекти – вивільнення з-під авторитарного режиму та конституювання демократичного правління.
Ознакою початку лібералізації, свідченням утворення тріщин у монолітному блоці авторитарної влади, на думку дослідника, є той момент, коли в якийсь період група, що належить до авторитарного істеблішменту, виявляє терпимість до незалежних організацій, даючи знати громадянському суспільству, що принаймні деякі форми цих організацій не будуть придушуватись. Лібералізація, за словами Пшеворського, або завершуються, приводячи до похмурих періодів, які лицемірно називають нормалізацією, або продовжується та переходить в демократизацію [2, с. 394].
Останню формують два паралельні процеси, які деколи, за словами політолога, на якийсь час зливаються воєдино: вивільнення з-під авторитарного режиму та конституювання демократичного правління. Причому їхня суть визначається природою конфліктів, які виникають в період переходу до демократії.
Для пояснення першого аспекту демократизації Пшеворський, звертаючись до методологічного підходу, запропонованого О’Доннеллом та Шміттером, розрізняє чотири політичні сили: прибічників твердої лінії та реформаторів (які можуть бути, а можуть і не бути лібералізаторами) всередині авторитарного блоку, та поміркованих і радикалів, які перебувають в опозиції. Вивільнення з-під авторитаризму, за його словами, може відбутися лише тоді, коли реформатори порозуміються з поміркованими. Це можливо за таких умов: 1)реформатори та помірковані досягають угоди щодо інститутів, за яких соціальні сили, які вони представляють, мали б помітний політичний вплив в демократичній системі; 2)реформатори можуть досягти згоди прибічників твердої лінії або нейтралізувати їх; 3)помірковані здатні контролювати радикалів. Причому реалізація останніх двох умов має передувати першій [2, с. 396].
Суть другого аспекту демократизації пов’язана з конфліктом навколо майбутньої інституціональної структури. Особливість цього аспекту, на наш погляд, у тому, що конфлікт тут розгортається, з одного боку, між представниками старої авторитарної еліти, які спочатку стали лібералізаторами, а згодом і демократизаторами, та демократичною опозицією, а з іншого – між різними політичними силами, що входять (або входили) до складу цієї об’єднаної опозиції. Подібна ситуація, за словами Пшеворського, виникає внаслідок того, що кожна політична сила обирає саме ту інституціональну структуру, яка сприяє просуненню її цінностей, проектів або інтересів. Тому, як зауважує вчений, в залежності від співвідношення сил (в конфлікті за майбутню інституціональну структуру – Г.Ш.), включаючи здатність деяких діячів нав’язувати недемократичні рішення, відбувається ось що: або впроваджується певна демократична інституціональна структура, або починається боротьба за диктатуру.
Демократія ж встановлюється лише тоді, коли політичні сили, які конфліктують між собою, домовляються про інституціональну структуру, яка допускає відкрите, нехай і обмежене, суперництво, і якщо ця структура породжує тривалу згоду [2, с. 402].
Отже, у
концепції А. Пшеворського увага зосереджена на
аналізі сутності конфліктів, що виникають під час перехідного процесу, а також
різноманітним конфігураціям основних політичних сил, які (конфігурації)
виникають під час цих конфліктів та в процесі їх розв’язання. Саме цілі та
ресурси цих політичних сил, їхня стратегія й тактика під час двох етапів
транзиту – лібералізації та демократизації – визначають динаміку розвитку цього
процесу, інституціональну структуру майбутнього устрою та, зрештою, саму
можливість встановлення демократичного режиму.
Можемо констатувати, що у 1970-1980-х роках у рамках транзитологічного підходу була сформована так звана «класична» модель переходу, яка розглядає цей процес як послідовність трьох етапів: 1) лібералізація авторитарного режиму; 2) встановлення демократичного правління; 3) консолідація демократичного режиму [1, с. 24].
Особливістю цієї моделі, вважаємо, є заданість результату переходу – у якості єдиного можливого кінцевого пункту суспільно-політичних трансформацій розглядається встановлення демократії (демократичного режиму). Тобто перехід у рамках цієї моделі є суто «переходом до демократії».
Своєрідним
апофеозом подібного розуміння історії, на наш погляд, можна вважати працю
американського політолога Ф. Фукуями «Кінець
історії?» (1989), лейтмотивом якої є твердження, що після падіння тоталітарних
режимів двадцятого століття ліберальна демократія не має ні сильних
конкурентів, ні внутрішніх проблем, які могли б знищити її як політичний режим
[3].
Однак уже досить швидко подібний оптимізм, який панував серед учених щодо оцінок перспектив демократії в Східній Європі, змінився на скептицизм, оскільки досвід перших років перетворень у пострадянських країнах поставив під сумнів можливість лінійного руху від авторитаризму до демократії, а, отже, зникнення внутрішніх і зовнішніх ворогів ліберальної демократії. Це змусило дослідників переосмислювати «класичну» модель переходу з її «переходом до демократії».
У статті
«Елементи невизначеності в перехідний період» В. Банс
взагалі відкинула можливість застосування теорії переходу для аналізу змін у
Східній Європі (очевидно, що тут йдеться про класичну модель «переходу до
демократії». – Г.Ш.), оскільки, за її словами, державний соціалізм відрізняється
від бюрократичного авторитаризму за всіма соціальними, економічними та
політичними характеристиками. У цьому контексті, вона наголошує, що транзит від
державного соціалізму (який характеризується сполученням невизначеності
процедур і визначеністю кінцевих результатів) до ліберальної демократії (з
визначеними процедурами та невизначеними результатами) здійснюється через
перехідний період або, за визначенням Банс, хаос,
якому властиві невизначеність як результатів, так і процедур. Таким чином,
перехідний період в східноєвропейських країнах відрізняється подвійною
невизначеністю (інститутів політичної влади та результатів політичного
процесу), а, отже, великою нестабільністю. За такої ситуації ліберальна
демократія стає лише одним з чотирьох варіантів майбутнього, поряд із
«заморожуванням» режиму в перехідному стані, реставрацією державного соціалізму
або диктатурою з її визначеністю процедур та результатів [5, с. 44–51].
Саме такий
підхід до розуміння трансформаційних процесів у Східній Європі ліг в основу
моделі «переходу з відкритим фіналом», яку розробив російський дослідник В. Гельман. Ця модель є альтернативою «класичній» моделі
«переходу до демократії». Вихідною точкою його концепції є розуміння
трансформації політичного режиму як нелінійного процесу, тобто такого, що не
має наперед визначеного закінчення.
Учений пропонує розглядати динаміку перехідного періоду за такою схемою (моделлю): 1) послаблення попереднього режиму; 2) розпад попереднього режиму; 3) невизначеність; 4) вихід з невизначеності = встановлення нового режиму; 5) консолідація нового режиму.
Отже, трансформація політичного режиму, згідно з цим підходом – це процес переходу від одного консолідованого режиму до іншого. Сам же ж процес переходу пов'язаний з браком консолідації політичного режиму, а це, за словами Гельмана, означає, що найважливішою характеристикою переходу, яка виділяє його серед інших змін політичного режиму, є невизначеність елементів політичного режиму в процесі переходу (тут йдеться передусім про невизначеність формальних інститутів політичної влади, а також стратегій та ресурсів політичних акторів. – Г.Ш.) [4, с. 34–36].
Таким чином, транзитологічний підхід до аналізу трансформаційних
процесів виник на початку 1970-х років як результат оновлення теорії
модернізації та був своєрідним перевиданням останньої з максимально можливим
урахуванням тих критичних зауважень, які лунали на її адресу. Однак, принципова
особливість транзитологічного підходу в тому, що на
відміну від теорії модернізації, у якій поставлено питання «чому?» (в тих або
інших країнах демократизація відбувається успішно, а в інших демократичні
реформи зазнають краху), тут на перший план виходить запитання «як?»
(відбувається перехід від авторитарного правління до іншого типу режиму). Тобто
у фокусі аналізу представників цього підходу опинились динаміка, механізми,
головні учасники самого перехідного процесу, стратегії та послідовність рішень
останніх.
На
теперішньому етапі розвитку, для якого характерне застосування транзитологічного підходу для аналізу пострадянських
перетворень, транзитологія постала перед потребою
реформувати свої «класичні» концепти, які розглядають транзит (перехід) лише як
рух від авторитаризму до демократії, тоді як посткомуністична політична
практика заперечує подібну заданість кінцевого результату. Одним із можливих
варіантів розв’язання цього завдання стала розробка моделі «переходу з
відкритим фіналом», у рамках якої встановлення консолідованої демократії є лише
одним із декількох можливих варіантів розвитку поставтократичних
суспільств. Тож, подальший розвиток транзитологічного
підходу, на наш погляд, залежить саме від того, наскільки адекватним щодо
пояснення посткомуністичної реальності, виявляться спроби її модифікації для
аналізу суспільно-політичних перетворень в країнах колишнього СРСР, також і в
Україні.
________________________
1. Гельман В. Трансформация в России: политический режим и демократическая оппозиция. – М.: МОНФ, 1999. – 241 с.
2. Пшеворський А. Переходи до демократії // Політологія: Хрестоматія. – К., 2004. – C. 385–406.
3. Фукуяма Ф. Конец истории?//http://www.netda.ru/belka/texty/nomipor/fukujma.html
4. Россия регионов: трансформация политических режимов // Под общей ред. В.Гельмана, С. Рыженкова, М. Бри. – М.: Весь Мир, 2000. – 376 с.
5. Банс В. Элементы неопределённости в переходной период // Полис. – 1993. – № 1. – С. 44–51.
6.
O’Donnell G., Schmitter P. Transitions from
Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain
Democracies. –
7.
Rustow D. Transition to Democracy: Toward a Dynamics
Model // Comparative Politics. – 1970. – Vol.2, № 3. – P. 337–363.
METHODOLOGY
OF ANALYSIS OF SOCIETIES THAT ARE BEING TRANSFORMED: TRANSITOLOGICAL APPROACH
Analysis
of topical social and political transformations on the post-soviet territory,
including
Key
words: transitology, transition,
authoritarianism, liberalization, democratization, consolidation.
Політична наука в Україні: стан і перспективи:
матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс
Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.