|
Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень |
Четверікова Лариса Олегівна – кандидат політичних наук,
асистент кафедри політології ЛНУ ім. І.Франка
Проблема концептуального означення поняття «ідеологія»
Трудно было понять эти корявые строчки, и Пилат морщился и
склонялся к самому пергаменту, водил пальцами по строчкам. Ему удалось все-таки разобрать, что записанное представляет собою несвязную цепь каких-то изречений, каких-то дат, хозяйственных заметок и поэтических отрывков. Кое-что Пилат прочел: «Смерти нет… Вчера мы ели сладкие весенние баккуроты…»
М. А. Булгаков «Мастер и Маргарита»
Неможливість чіткого окреслення поняття «ідеологія» призводить до появи множини визначень, що намагаються втілити сутність вищеозначеного феномену. Ми ж приєднуємося до позиції тих науковців, які вважають, що ««ідеологія» - це текст, зітканий з павутини різних концепцій і який простежується «крізь множину різних історій». А тому, можливо, варто виокремити дійсно суттєве в межах кожної з генеалогічних ліній, інше ж відкинути, «не намагатися примусово поєднати їх в якусь Велику Глобальну Теорію» [1,1]. Тож проблема концептуального означення поняття «ідеологія» виглядає вельми актуальною.
Звертаючись до наукового доробку відомого дослідника політичних систем Г. Алмонда, виокремлюємо інституціональні та неінституціональні (орієнтаційні) компоненти політики. В контексті даного дослідження цікавими є саме неінституціональні компоненти – широкий спектр суб’єктивних елементів, що беруть участь у формуванні політичної складової життя суспільства. Неінституціональні компоненти виокремлюються з політичного життя на рівні з політичними інститутами та суб’єктами політики. Очевидно, що саме в середовищі неінституціональних компонентів політики і слід шукати та пояснювати такий феномен як ідеологія. Разом з тим, необхідно мати на увазі, що складна конфігурація проблемного поля, за допомогою якого намагаються описати термін «ідеологія», призводить до певної неоднозначності у трактуванні цього поняття. Саме тому ми спробуємо сформулювати певну множину підходів, які уможливлять систематизоване (але в жодному разі не вичерпне) дослідження вищеозначеного концепту.
Етимологічно термін «ідеологія» перекладається з грецького як «наука про ідеї» і саме в такому значенні був введений у використання в кінці ХVIII століття засновником Французького національного інституту Дестюттом де Трасі.
Надалі цим терміном послуговуються головним чином в контексті проблем, пов’язаних з дослідженням соціальної реальності. До наукового обігу термін «ідеологія» повертає К. Маркс («Німецька ідеологія»), розглядаючи ідеологію як мислення, яке спотворює соціальну реальність та протиставляє її науці. Оскільки людська свідомість не здатна подолати протиріччя, які ще не вирішені на практиці, виникає «хибна свідомість», що маскує та спотворює реальність [2, 9 - 10].
Тож, починаючи з Маркса, ідеологія розглядається як важливий аспект соціальних відносин. Звідси –розвиток дослідження вищезазначеного концепту в контексті соціальної теорії, вивчення його зв'язку з такими явищами як влада, панування, експлуатація (представлені у роботах М. Вебера) з однієї сторони, та група, ідентичність, колективна дія – з іншої (К. Мангайм).
К. Мангайм виходить з основного тезису соціології знань, що існують типи мислення, які не можуть бути адекватно зрозумілі без вияву їх соціальних коренів. А тому невірно, що всі ідеї та почуття людини можуть бути поясненні лише на підставі її життєвого досвіду. Слід за Дюркгеймом та Лап’єром вчений зазначає, що людина говорить мовою своєї групи, думає в формах мислення своєї групи. «Оскільки окремі виникаючі в потоці подій спостережувані пункти (позиції) дозволяють осягати цей потік з різних розташованих в ньому точок», всяке соціальне пізнання виявляється ідеологічним [3,128 - 129]. Ідеологія – часткове знання, обмежене соціальною та пізнавальною перспективою його носіїв. Таким чином, проблема міститься не в пошуках знання, вільного від ідеології, а в можливості синтезу часткового, неповного знання.
Принципово інший підхід до аналізу концепту ідеології використав Е. Шилс. Застосувавши історичний метод, вчений доходить висновку, що поняття ідеології слід використовувати до систем переконань такого типу, які актуалізуються під час серйозних суспільних криз (криза основ політичного порядку, яка була спровокована на початку Нового часу політичним успіхом Реформації). Ідеологіями є ті системи цінностей, які виступаючи в якості політичного світогляду, що має силу віри, володіють особливо великим орієнтаційним потенціалом, а, отже, в стані приборкати пов’язані з кризою процеси соціальної аномії [4,130–131]. Тож, Е. Шилс виводить поняття ідеології акцентуючи на виконанні нею інтегративної функції.
Відштовхуючись від ідей Е. Шилза про домінування інтегративної функції ідеології, К. Гірц та П. Рікер пов'язують її з символічною структурою соціальної дії. Ідеологія в цьому аспекті виступає як «мова», що робить можливою політичну комунікацію. На рівні соціальної психології це призводить до інтеграції індивідів на основі певних зразків політичної поведінки (пов'язаних з підтримкою або ж критикою системи). На рівні риторики – до формулювання спрощених стилів та символів, здатних захоплювати уяву та підштовхувати до колективних дій. За К. Гірцем («Ідеологія як культурна система») ідеології можна інтерпретувати в якості своєрідних символічних матриць – схематичних образів соціального устрою, що координують людську поведінку. Символи формують у людини суб’єктивне відношення до дійсності, яке забезпечує особливий характер її існування в публічній сфері влади. Подальше дослідження ідеології як матриці символів продовжив Д. Б. Томпсон. На його думку ідеологію слід розуміти як способи, за допомогою яких змісти, що вміщені у символічних формах, слугують встановленню та зміцненню відносин панування.
Американські політологи Р. Лейн та Ф. Конверс використовуючи поведінковий підхід, досліджують ідеологію на рівні масових переконань. В результаті дослідження Ф. Конверс доходить висновків про невідповідність між переконаннями мас та еліт. Як зазначив вчений, по мірі руху від еліти до пересічних громадян ступінь «обмежень», які роблять переконання більш-менш послідовними, знижується, а частка абстрактних ідей зменшується. На думку Ф. Конверса, «загальні контури рішень, які приймає еліта, у часі можуть суттєво залежати від основних напрямків того, що узагальнено називають «історією ідей»… Але для адекватного опису ролі звичних систем переконань… в суспільстві в цілому можливо варто запропонувати аналогію у вигляді сукупності пірамід, де існує широка диференціація переконань на верхівках (еліти), але «масові» основи цих пірамід настільки стикаються одна з одною, що неможливо визначити, де закінчується одна піраміда і починається інша». Як висновок, Р. Лейн запропонував розглядати ідеологію не лише як систему чітко сформульованих політичних аргументів, але й як суму «слабо структурованих суджень» звичайних людей [1,18-19]. Тим самим проблематизуючи роль ідеології як засобу мобілізації участі та легітимації політичного курсу (принаймні, на масовому рівні).
Серед прихильників комунікативного підходу особливу увагу слід приділити російським вченим О. Маліновій та О. Соловйову. Дотримуючись традиції П. Рікера та К. Гірца, російська дослідниця під ідеологією пропонує розуміти набір наявних у соціумі символічних форм (не лише ідей, але й образів, дій і навіть речей). На індивідуальному рівні ідеологія постає у вигляді більш-менш усвідомлених переконань а також інтерпретативних кодів, що засвоюються в процесі соціалізації і не підлягають критичній рефлексії. Символічні форми та інтерпретативні коди стають ідеологією тоді, коли вони починають діяти в політичному контексті (відношеннях розподілу влади та ін.) [5,37-42].
Принципово нову інтерпретацію терміну «політична ідеологія» пропонує О. Соловйов. Щоб зрозуміти, який зміст він вкладає в цей термін, необхідно визначити його трактування неінституціональної сфери політики в цілому. Для цілісного опису неінституціональних компонентів політики він вводить поняття, яке має охопити всі ці компоненти в їх часовому різноманітті. Таким поняттям в його роботах виступає «нормативно-символічна сфера», в якій О. Соловйов виокремлює набір історично змінюючих одна одну «матриць», що особливим чином форматують зміст неінституціональної сфери політики у відповідності з одними і тими ж принципами. Цими матрицями є міф, релігія, ідеологія та «політична рекламістика». Процес розвитку нормативно-символічної сфери політики постає як заміна одними матрицями інших, більш адекватних рівню політичної комунікації. Тобто, у О. Соловйова політична комунікація також постає як детермінанта розвитку неінституціональної сфери політики: одна матриця домінує в нормативно-символічній сфері політики тоді, коли вона здатна запропонувати найбільш ефективне забезпечення комунікації, а коли комунікації потрібне нове «наповнення», попередня матриця витісняється на периферію. Тож політична ідеологія постає як матриця, що форматує нормативно-символічну сферу політики на принципах раціональності і усвідомлення групових інтересів. Так само як і в Е. Шилса політична ідеологія має місце (Західна Європа) і час (епоха Нового часу) зародження (початок домінування), коли раціональна рефлексія закріпились серед політичних еліт і розвивалась як спосіб включення великих соціальних груп (класів) в політичну комунікацію для реалізації своїх групових інтересів. В теперішній час роль політичної ідеології маргіналізується, а раціональність та групові інтереси поступаються місцем образності та індивідуальним зв'язкам громадянина та влади. А тому нормативно-символічна сфера політики на сьогоднішній день організована на принципах політичної рекламістики: основою для участі індивіда в політиці є не груповий інтерес та раціональна модель його реалізації, а привабливість образу (мова йде про імідж), що конструюється ЗМІ. На відміну від ідеології імідж не претендує на формулювання певних об'єднуючих людей смислових метакодів [6].
Підсумовуючи, зазначимо, що в цілому поняття ідеології пройшло тривалий шлях від тлумачення її як системи (раціонально) організованих ідей та переконань (соціальної групи) до матриці символів, що формує так звані «карти соціальної реальності». І, нарешті, остаточний висновок про маргіналізацію ролі політичних ідеологій призводить до зміщення уваги дослідників на нову форму ідеальної матриці нормативно-символічної сфери – політичну рекламістику.
Література:
|
Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень |