Гавриш Ірина – студентка
Львівського державного університету
безпеки життєдіяльності
Популізм як ідеологія в українській політиці
В сучасних умовах, що характеризуються суперечливістю й нестабільністю, глибокою кризою в соціально-економічній, політичній і конституційно-правовій сферах, у нашому суспільстві набуло широкого поширення таке явище, як популізм. Саме популізм став базовою ідеологією багатьох (якщо не переважної більшості) сучасних українських політичних сил. Чому так відбувається і чи є популізм негативним фактором розвитку демократії?
У цій статті популізм розглядатиметься як суто політико-правовий феномен, що «бере участь» у боротьбі за владу. Під цим кутом зору популізм можна визначити як висування нереалістичних, але популярних у конкретній ситуації гасел та обіцянок для досягнення визначених політичних цілей. Популізм часто визначають як «діяльність, котра має за мету забезпечення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел і т.п.» [1]. Популіст у сучасній політиці — діяч, що заграє з масами.
У політичному лексиконі термін «популізм» виник вперше в США наприкінці XIX століття. Америка переживала тоді один із найбурхливіших періодів своє історії. Невдоволення населення, його недовіра до традиційних політичних партій — республіканської та демократичної, — що почергово перебували при владі, привело до усвідомлення необхідності створення незалежної, самостійної партії [2]. У XX столітті він особливо яскраво проявився в 30-і роки також в Сполучених Штатах. Це був час так званої «великої депресії», що наступила слідом за світовою кризою в економіці 1929-1933 років. Ці роки були «золотим століттям» для популістських лідерів, і популістськими засобами користалися в багатьох інших країнах Заходу. Застосовували їх, зокрема, нацисти в Німеччині.
Після другої світової війни популізм у суспільно-політичному житті західних країн став явищем порівняно винятковим, хоча при необхідності ним користалися і користаються різні політичні лідери. Притаманні, наприклад, популістські методи були і для М.Тетчер, і для Р.Рейгана, і для незалежного кандидата на посаду президента США Р.Перо. Останній, зокрема, легко зривав оплески виборців популістськими гаслами.
Які ж основні ознаки популізму, його характерні риси?
По-перше, популізм як політичне явище виникає в країнах, де існують сталі демократичні інститути — загальне виборче право, рівноправність громадян — і де маси як виборці виступають учасниками політичного процесу. Тільки тоді спроби апеляції до настрою населення, спроби під лаштуватися під масову свідомість можуть, власне, і стати засобом завоювання влади.
У зв'язку з тоталітарною державністю СРСР об'єктивно поле для популізму до 1985 року було звужене до мінімуму. І лише зі становленням демократичних паростків епохи «перебудови» популізм розцвів пишними барвами. Вибори народних депутатів СРСР, УРСР у 1990 р. а потім й незалежної України уже проходили на популістській хвилі.
По-друге, з'являючись на історичній арені разом з демократичними інститутами і нормами, популізм розповсюджений найбільшою мірою серед прошарків з низьким рівнем політичної і правової культури й в умовах ще не зміцнілих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу, готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти конкурентів — усе це симптоми низької політичної культури, дуже активно використовуваної популістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки.
По-третє, популізм особливо підсилюється під час криз, переломних періодів у розвитку суспільства, соціально-економічної та політичної нестабільності, коли більшість людей переживають погіршення умов життя та втрачають впевненість у завтрашньому дні. Крім того, різноманітні виборчі кампанії, референдуми та інші політичні заходи теж супроводжуються активізацією популістів. Це — найблагодатніший для них час, тому що саме в такі моменти переоцінки цінностей та жорсткості політичної боротьби народ найбільшою мірою дезорієнтований та підданий гіпнозу обіцянок.
По-четверте, популізм найчастіше обслуговує насамперед політичний радикалізм. Можна навіть виявити наступну закономірність: чим більш радикальний політик, тим у більшій мірі він користається популістськими прийомами.
По-п'яте, популізм — це відхід від дійсно наявних проблем, від об'єктивно існуючих інтересів і потреб людей. У цьому сенсі популізм нагадує своєрідний соціально-політичний наркотик, що веде маси від реальності, що не задовольняє їх, у світ незбутніх очікувань та дива. Після чого, зрозуміло, настає протверезіння, «ломка».
Отже, з одного боку, популізм є ознакою (хоча й негативною), демократичного будівництва суспільства, а з іншого – саме суспільство повинне за допомогою демократичних норм та інститутів створювати умови для мінімізації популістських зазіхань. Якщо цього вчасно не зробити, то останні, безперешкодно поширюючись, завдадуть у кінцевому рахунку великих втрат державі в цілому.
Література:
1. Политология. «Энциклопедический словарь». М., 1993, с. 306.
2. Коновалов И. Н., Кредер А. А., Малько А. В., Плешаков А. П., Фролов Е. А. Популизм: истоки, сущность, проявление. Саратов, 1990, с. 2-3.