Глушко Антон – студент
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво – Могилянська Академія»
Ідеологія та практика націоналізму в контексті сучасних українсько-білоруських стосунків (1991-2009)
Свабода нацыі ўзнікае зь спаборніцтва старым гістарычным шляхам і зьявы новых мэтаў, ўзмацнённых архетыпамі агульнамасавай сьведамасьці.
Початок ХХІ століття характерний стрімким розгортанням глобалізаційних процесів, які напряму впливають на історико – генетичну пам'ять націй. Це є особливо актуальним для споріднених традиціями культури, мови та освіти народів, які протягом багатьох століть мали жваві різногалузеві зв’язки.
Приклад взаємин українців та білорусів і сьогодні багато в чому є типовим. По-перше, асинхронність темпів націотворення, викликане пригніченням архетипів ідентичності наших сусідів. По-друге, різниця у ступені контролю над медіа-простором наших держав з боку Росії. По-третє, відмінність політичних режимів та порядку стратифікації влади у столицях – Мінську та Києві, а відповідно – й ієрархія владних пірамід організована майже протилежно. По-четверте, перцепція націоналізму як терміну та як практики в обох країнах наштовхується на агресивний спротив частини населення, що досі ще мислить радянськими категоріями.
Отже, з усього зазначеного випливає принципово важлива річ: відновлення, прогрес та апробація теорій українського націоналізму (сформульованих Д. І. Донцовим, С. А. Бандерою, М. Сціборським, В. К. Липинським тощо) можлива і набиратиме додаткову потужність лише за умов інтеграції з білоруськими архетипно детермінованними націоналістичними доктринами. Якщо відкинути шовіністичні плани деяких громадських діячів по боротьбі за Полісся в сенсі державотворення та формування нових метаімперських проектів, а, натомість, врахувати унікальну спорідненість наших мов (82% спільних слів та висловів, за даними соціолінгвіста проф. Л. Т. Масенко), то ключ до нашого спільного відродження буде найдений.
Переорієнтація ідеологій «урядових еліт» України та Білорусі з «євроцентризму» й «москвоцентризму» відповідно на «етноісторичний солідаризм» й «неоконсерватизм» сприятиме усвідомленню наших коренів та розбудові спільної «дорожньої карти» на майбутнє.
Маргінальні погляди «старої еліти», які можна умовно назвати «радянським психоемоційним фантомним комплексом», можуть бути трансформовані беззбройним шляхом на ниві проектів «Балто – Чорноморської конфедерації» та відродження «руської ідеї» (до якої дотичні й білоруси - литвини). Ці концепції не є новими та мають певну історичну практику. Привернення уваги населення до них актуалізуватиме наше природне дружнє ставлення до білорусів та навпаки, а також прискорить процес переходу від «постколоніального синдрому» до розбудови суверенних соборних національних держав.
Це особливо актуальне в сенсі мовної політики та ідеології. Старовинна білоруська мова, що перебуває зараз у катастрофічному стані має шанс у «співпраці» з української мовою, котра вже впевнено крокує до свого Ренесансу, стати на свій власний шлях і набути гідного визнання й пошани своїми громадянами.
Таким чином, логістика теорії і практики націоналізму на прикладі Білорусі та України веде нас до тверджнення про природність та необхідність консолідації зусиль сусідніх народів і націй для опору глобалізаційним уніфікаційним процесам й неоімперським доктринам.