Горбай Богдан – студент
філософського факультету ЛНУ ім. І.Франка
Суспільство критики: ідеологічні основи
Постмодерна традиція, якщо такий термін має логічний зміст, зумовила в науковому дискурсі потребу переосмислення такої широкої соціально-філософської проблеми як співвідношення ідеології і суспільства в межах сучасної соціально-політичної системи. Новітня концепція знання постмодерної людини формується уже не на основі самоствердження себе у розумінні активної суб’єктності чи функціонального важливого елемента соціальної структури, а лише з позиції заперечення того, що знаходиться поза межами власної суб’єктності, до того цей процес зумовлений ситуаційним чинником (просторово-темпоральні умови співставлення себе із середовищем).
Найчастіше постмодерне мислення здійснює таку негацію у формі критики, яку можна визначити як формування теоретичних ідей, які виходять із аналогічних первісних конструктів та одночасно суперечать їм. Першими формами критичного мислення було викриття брехні та логічних помилок [2], тому первісна природа критики полягає у ідеї боротьби за філософську істину. Натомість згодом феномен критики все більше відходив від логічної сфери комунікації, перетворюючись на засіб соціального конструювання. Вже починаючи з Нового часу критика стала соціальним, навіть політичним, явищем, що дало поштовх до переходу критичного мислення з науки на буденний рівень (таке явище особливо загострилося в новітню епоху).
Соціальна критика насамперед
спрямована проти минулого, руйнуючи усе, що є перешкодою для утвердження
нового. [9] На міжособистісному рівні обєктом критики найчастіше виступають
етичні еталони та моделі, відтак вивчення механізму впливу критики на суспільну
свідомість є важливим для розробки і впровадження стратегії соціальної
трансформації через конструктивну переоцінку аксіологічних основ даної
спільноти.
Особливістю сучасних критичних
підходів є відхід від критичного пафосу і намагання вибудувати проект подолання
соціальних протиріч шляхом деконструкції тих існуючих соціальних механізмів,
які не є адекватними динаміці розвитку соціального життя. [4] Якщо говорити про
постмодерну наукову соціальну критику, то в «Енциклопедії постмодернізму»
визначаються такі передумови критичної діяльності, як текстуалізм (вміщення
будь-якого знання в текст, що часто призводить до ситуації, де саме текстова структура,
а не зміст знання може визначати ефективність і доцільність цього ж таки
знання), конструктивізм (сконструйована природа всіх соціальних феноменів, а
відтак і соціального знання), влада-знання (пряма залежність відношення влади
від наявності унікальної інформації-знання на противагу репресивному характеру
владного відношення Просвітництва; у соціології знання це означає, що не
легітимність чи істинність формують суттєвість окремого знання) і партикуляризм
(плюралістична основа соціального простору на противагу універсалізаціям,
характерним домодерним епохам). [3]
Відслідковуючи тенденції розвитку сучасного суспільства неважко помітити утвердження абсолютного партикуляризму на рівні теоретичного знання – почалося розгортання цієї ідеї з науки, зокрема із соціально-політичної філософії 40-60-их рр. (представники Франкфуртської школи: Г.Маркузе, М.Горкгаймер, Т.Адорно, неофройдизм Е.Фромма, а також Р.Арон) і продовжилося у постструктуралістських розробках 70-90-их рр. ХХ ст. (Ж.Дерріда, Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко, Ж.Бодріяр). Сучасна людина унаслідувала, по-своєму прийняла цей принцип, перенісши його на всі відношення себе («Я-концепції») із навколишнім середовищем – розпочався своєрідний «рух спротиву», щоправда на індивідуально-психологічному рівні, соціальним структурам, системам, кодам. Це протистояння не носить інституціонального характеру, а є швидше відображенням відношення «Я – Інший – Світ». [4] Спробою раціоналізації соціальної критики на цьому рівні є розробка теорії «соціального конструктивізму», як конкретної методології побудови соціальних явищ та процесів. Власне ця спроба оптимізації хаотичних інтенцій індивідуальних інтересів в єдиній спільноті свідчить про те, що проблема критично налаштованого індивіда з’явилася відносно недавно – тут ідеться не про звичну тенденцію поширення протестних настроїв в окремому суспільстві на основі соціально-економічних, політичних, етно-мовних, релігійних чи ідеологічних чинників, а йдеться насамперед про масове явище критики, про негативно-критичне мислення, перехід на використання мовних понять і конструкцій із «мінусовим» забарвленням. Громадська активність відбувається на основі мотиву заперечення не лише поширеної панівної думки з певного питання, а і заперечення застосування категоріального та методологічного апарату, що пов’язані з об’єктом критики. Основа індивідуально спрямованої критики стосується моменту узагальненого бачення світу, де на противагу науково-теоретичному знанню висувається суб’єктивно-досвідне, коріння якого в психології та «життєвому» досвіді особи.
М.Уолцер розробив цілу концепцію соціального критика, хоча й пов’язував суспільну роль останнього із маргінальним інтелектуалом, на відміну від Р.Арона («Опій інтелектуалів»), який вказував на об’єднання інтелектуальних елементів для виведення конструктивної критики і ефективного її впливу на реалії економіки, політики та інших сфер суспільного буття. Уолцер виявив тенденцію трансформації позиціонування критика щодо суспільства – раніше той спрямовував свою критику переважно проти окремих осіб та їх думок, окремих інститутів, але залишався в суспільстві як один серед інших, не відчужуючись, але тепер позиція соціального критика радикальна – інтелектуальний аскетизм, викликаний непримиренним ставленням до існуючого соціального порядку загалом. [8, 24] В цьому сенсі думка сучасного критика є значно прийнятливішою з наукової точки зору, оскільки зникли або нівельовані такі елементи соціальної заангажованості особи як соціальний статус, роль, визнання. Постмодерний критик своєю ціллю не має раціонального мотиву всезагального блага, не намагається займатися «просвітництвом темних», а спрямовує всю свою енергію на те, аби якомога більше шокувати ці ж маси, виявити власну відмінність, оригінальність. [8, 25] Відчуження критика викликає ріст революційних настроїв і політичної активності, щоправда прояви цих явищ залишаються непоміченими, бо відбуваються суто на локальному рівні – причиною цього є дуже низька імовірність мобілізації навколо певного лідера. Але водночас сучасний критик у своїй діяльності є насамперед теоретиком, що користується науковими розробками цивілізації, реалізує власну критику проти цих умов і з них виходячи. Іншими словами тут спостерігається «герменевтичне коло» - критика здійснюється з позиції учасника об’єкту критики. Теоретична критика таким чином є корисна суспільству як стимулюючий до будь-якого руху чинник, відповідно сама соціальна система легітимує соціальну критику, вводячи її у свою структуру. Уолцер виявив особливість спеціалізації критика: так чим вищий рівень спеціалізації, тим більша відстань до читача, до того кому адресована критика, а відповідно тим більше критичні ідеї набувають технічного та езотеричного характеру. [8, 30] За кожним критиком закріплена його власна система цінностей і пріоритетів, яку Уолцер називає «дзеркалом», тому що саме ця ідеальна складова є мірилом світу кожного критика – він заглядає у власне дзеркало першим, а потім намагається змусити заглянути у своє дзеркало й інших. [8, 333]
Таким чином ми можемо говорити про «суспільство критиків», чи, як краще на мою думку, «суспільство критики», яке спробуємо визначити так: суспільство критики – соціальна система, елементи якої виконують власні функції способом заперечення теоретичних основ наукового пізнання середовища, як внутрішньосистемного так і зовнішньо системного, наданих їм ззовні. Так суспільство критики не позбавляється структурної риси власної побудови, вводячи водночас новий закон взаємозв’язку елементів в структурі – взаємна негація не лише альтернатив цих елементів, а швидше заперечення науково-теоретичних розробок і моделей, напрацьованих в системі, на основі відділення загального від часткового, практики від теорії, реальності від наукової ретроспективи цієї ж реальності. Особливістю такого суспільства є насамперед постійна розмежованість умовно виділеного загального теоретичного та «пережитого» практичного знання, що утверджує соціальний розрив між інституціолізованими та неформальними структурами.
Модель суспільства критики –
сучасне постіндустріальне суспільство, базоване на постматеріальних цінностях,
закріплене в системі інтенційних інформаційних потоків між мікросуб’єктами
сітки взаємозалежних соціальних елементів. Ідеологічні основи такого
суспільства виходять з принципів толерантності і плюралізму, тобто всяке
судження зустрічає не активний спротив, а терпиме ставлення на мікросуспільному
рівні, а бажання створити власне, відмінне від усіх існуючих тверджень,
спричиняє до появи цілого спектру альтернативних думок. «Сучасне демократичне
суспільство є дружньою бесідою критиків». [8, 40] Іншими передумовами появи
суспільства критики можна виділити констатацію багатоваріантності і вибору, в
загальнофілософському розумінні цього слова. Саме можливість вибору і
можливість помилки звільняють людину від пов’язаності з соціальною традицією, з
потребою дотримання певної лінії мислення і поведінки протягом всього життя.
Постматеріальний характер цінностей сучасного суспільства зумовлює
спрямованість критики проти існуючих вже класичних думок і поглядів, серед яких
ключове місце займають старі ідеології (лібералізм, консерватизм, націоналізм,
соціалізм тощо). Принципи плюралізму інтерпретацій та особистої свободи, що є
підвалинами сучасної демократії, сприяють деідеологізації суспільства із
одночасним встановленням нової ідейної основи, яка носить вже не ідеологічний
характер, а характер методологічних принципів соціального життя взагалі. Таким
чином про сучасне постіндустріальне суспільство можна говорити як про
деідеологізоване, позбавлене цілого ідеологічного виміру, що раніше був
присутній на макросуспільному рівні і проявлявся у класовій соціальній
стратифікації.
Тоді яким чином можна говорити про ідеологічні основи суспільства критики? Хіба в тому сенсі, що існують певні правила ринкової гри на мікро- і макросоціальному рівнях, які прямо виводяться із принципів побудови будь-яких відносин. Такими ідеологічними (краще позначити їх словом «ідейні») основами модерної спільноти можна виділити:
- негацію ствердження;
- гіпераціоналізацію;
- нігілізм;
- пошук альтернатив.
Література:
9. Хомелев, Геннадий Владимирович. Философские основания научной теории критики : диссертация ... доктора философских наук : 09.00.01. - Санкт-Петербург, 2004: http://www.bankrabot.com/work/work_ 35653.html?similar=1