Купченко Олександра – студентка
філософського факультету ЛНУ ім. І.Франка
Постмодерний марксизм: наддетермінація як фактор впливу ідеологічних конструктів
«В. - А світ? Життя? Людина ж доросла
Щоб знати відповідь на всі свої здогадки.
Ф. – Що значить знати? Ось, мій друже, в чому неполадки.
Цих суперечок край людина ще не досягла».
Й.Ф.Гете «Фауст»
Ключові слова: наддетермінація, структура, інвертування, епістемологічний злам, трансцендування, протиріччя
Метою цього короткого екскурсу в інтерпретацію марксизму є негація недостатнього розуміння тієї соціальної теорії, яка стала не лише фундаментальною для побудови концепту ідеології, але й детермінувала подальший розвиток усіх сучасних суспільних наук. Не зупиняючись на значенні марксизму, хотілося все ж звернутися до М.К.Мамардашвілі, до тих слів, якими один з найвидатніших філософів сучасності, розпочинає свої роздуми на тему марксизму, де зазначає, що після Марксових доробків «новий предметний континент відкритий для подальшої роботи, та мислити по-старому вже неможливо»[1].
Залишаючись у полі дискурсу мисленевих конструктів, варто зазначити, що сутність поняття «постмодерний марксизм» полягає саме у конструюванні нового смислу Марксової теорії тими категоріями та схемами, які стали закономірністю епохи постмодерну. Так ствердження значення наддетермінації, надструктури у концепції інтерпретації марксизму Л.Альтюссера, стало можливим лише у межах того «архіву знання»(М.Фуко), який актуальний для сучасного періоду епістемологічної генеалогії.
1. Наддетермінація. Наддетермінація як категорія у неомарксизмі Л.Альтюссера виникла не просто як наголошення на принципах класичного детермінізму буття та мислення, на якому акцентували увагу усі інтерпретатори К.Маркса, сам цей термін імпліцитно містить у собі усі ті принципи трансцендування (Ж.Дельоз), трансгресії (М.Бланшо), індетермінізму (Й.Прігожин), структуралістського аналізу системи, архіву, навколо яких актуалізуються концепції постмодерного мислення. В першу чергу структуралістська методологія штовхає Л.Альтуссера шукати глибоких відмінностей між діалектикою Г.Гегеля та К.Маркса, наголошуючи на принциповій несумісності простих та складних протиріч, які роблять такий детермінізм можливим. Філософ змушений трансформувати поняття детермінації як фактору змін, коли всезагального протиріччя(між продуктивними силами та виробничими відносинами) є недостатньо для того щоб викликати «революційну ситуацію». Говорячи про злиття величезної кількості протиріч, ми акцентуємо увагу на відмінних смислах та точках дотику цих протиріч, які зливаючись формують, власне, розривну єдність. Саме тому, зміни відбулися свого часу у найменш розвинутій країні, коли така проста квінтесенція протиріч була б абстракцією для більш розвинутих соціальних систем. На думку Л.Альтюссера екстраполяція діалектичного методу гегелівської філософії (який імпліцитно несе у собі відбиток її специфічних рис, він наче «забруднений» ілюзіями абстрактної системи) на дослідження соціальних процесів, про що стверджували марксисти, є неможливою, адже метод Г.Гегеля доречний лише у межах його філософської системи. Невірність детермінізму гегелівської філософії полягає у тому, що її тотальність знаходить прояв у єдиному внутрішньому принципі. Натомість якщо ми б аналізували динаміку змін реальних станів системи, ми б не могли обійти стороною жодного з можливих чинників впливу, і таким чином навіть просте протиріччя мислиться нами як наддетерміноване.
2. Поняття структури є невід’ємною рисою соціальної доктрини постмодерну. У Л.Альтюссера поряд із категорією наддетермінації з’являється категорія надструктури. Дуже важливо, що фактично усі ті елементи, які автор відносить до надструктури ототожнюються в його концепції із ідеологічним комплексом. Акцентуючи на тому, що усі політичні, правові, релігійні форми визначаються як символічні мисленеві конструкти, в даному випадку тотожні ідеології, сама держава тут виступає ідеологічною структурою. Себто виводячи ці дві вище означені категорії Л.Альтюссер надає якщо не базисного то точно завершального значення у динаміці соціальних процесів власне ідеології. Цікаво, що такого поняття як «політичне» філософ не вживає взагалі, замінюючи його поняттям «політико-ідеологічне».
3. До самого поняття ідеології Л.Альтюссер підходить з позицій тієї ж таки критики Г.Гегеля та інтерпретаторів К.Маркса. В той час як останні прямо цитуючи Марксові твори наголошували на ідеологічних конструкціях як на інвертуванні реальності, Л.Альтюссер аналізуючи кореляцію науки та ідеології, та принцип класичного детермінізму, говорить про неможливість такої інверсії. Кореляція між першим та другим типом знання (між наукою та ідеологією) відображається у їх послідовності (принцип Б.Спінози), коли як зазначає П.Рікер, «хоча другий тип знання уможливлює розуміння першого, проте він не є його істиною». Науці така істина є недосяжна. Натомість ідеологія претендує на універсальність у істинному пізнанні реальності. Це фактично принцип близький до трактування ідеології К.Мангаймом, коли остання визнавалася не як щось що ми пізнаємо, а радше те, в межах чого ми мислимо. Тут проте додається контекст базисної детермінації марксизму, коли аналізується атемпоральність ідеології, як чогось такого що не має історії (це добре прослідковується ще у Марксовій «Німецькій ідеології»).
Зміна поля ідеології, звісно ж імпліцитно детермінованого «економічним базисом», що веде до зміни самої соціальної структури, можливе лише як акт трансцендування – переходу неперехідної межі в рамках існуючого символічного архіву. Сам Л.Альтюссер застосовує у даному випадку поняття «епістемологічного зламу», що стосується як герменевтичного аналізу робіт К.Маркса(злам між «Німецькою ідеологією» та пізніми працями), так і самого розвитку системи у її символічному означенні. Так, власне кажучи, теорія К.Маркса була актом трансцендування за межі усіх можливих, сучасних йому мисленевих конструктів. Як висловився б Ж.Дельоз: «…тут виявляється безвимірність пустого часу, де в абсолюті миттєвої свідомості вгадується передбачуване та вже минувше»[2].
Література: