|
Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень |
Романюк Анатолій Семенович – доктор політичних наук, професор
кафедри політології ЛНУ ім.І.Франка,
керівник Центру політичних досліджень.
Ідейні основи політичних партій та рухів сучасної Європи
Падіння комуністичних режимів у
країнах Південної та Східної Європи, СРСР у 1989-1991 роках поклало край
довготривалій конфронтації на теоретичному та ідеологічному рівнях між
доктриною комунізму і лібералізмом, консерватизмом, соціал-демократією. Це дало
підстави Френсісу Фукуямі у праці “Кінець історії та остання людина” (1992)
сформулювати висновок про “кінець історії” та повну й остаточну перемогу
ліберальної демократії. Зокрема, він констатував, що ліберальна демократія
почергово отримала перевагу над монархією, фашизмом і на кінець – комунізмом.
Відповідно це призвело до остатньої фази ідеологічної еволюції людства та
сприяло конституюванню оптимальної форми урядування, яка засновувалась на
засадах ліберальної демократії.
Рубіж двох тисячоліть засвідчив,
що в ідеологічному спектрі домінували ідеології : лібералізму, консерватизму та
соціал-демократії. Спільним для них було те, що вони разом формували своєрідний
ідеологічний центр. Цьому сприяло і те, що вони в різній мірі зазнали дифузії
цілого ряду ідеологічних конструкцій. Зокрема, доктрина Кейнса була покладена в
основу соціального лібералізму, одночасно вона була дуже близькою до «Беверідж
плану» і змін, які відбулися в концепції демократичного соціалізму. Одночасно
один з домінуючих напрямів в ідеології консерватизму після Другої світової
війни був патерналістський або прагматичний, що було своєрідним консервативним
відповідником соціального лібералізму. Показовим також є те, що лібертаризм
розглядається одночасно, як самостійний напрям в сучасному лібералізмі та
консерватизмі. Що стосується решти політичних ідеологій - екологізму,
пацифізму, фемінізму, популізму та націоналізму, то вони в подальшому своєму
розвитку зіткнулися із системою нових загальних викликів, на які не завжди вони
здатні знайти адекватні відповіді. Ці нові виклики ставлять під сумнів
багато традиційних суспільних цінностей. Серед них передусім треба виділити
виклик глобалізації, взаємозв’язок між вільним ринком та особистою свободою і
демократією та проблему плюралізму/багатокультурності. Своєрідним викликом, на
нашу думку, слід вважати і перетворення ісламського фундаменталізму з окремого
напряму в ісламі в різновид політичної ідеології, яка претендує не лише на
релігійну, але і політичну універсальну парадигму всіх мусульман.
Розвиток політичних ідеологій значною мірою відбувається через/з допомогою політичних партій. Ми розглянемо зміни, які характерні соціал-демократичним політичним партіям на рубежі двох століть/тисячоліть. Вибір цього типу політичних партій зумовлений тим, що протягом післявоєнного періоду дана родина політичних партій стала найбільш впливовою серед інших родин європейських партій. Зокрема протягом 1945-2005р. соціал-демократи входили до 57,9 % урядів.
Крах «реального соціалізму» у другій половині 80-х – на початку 90-х років у країнах колишнього соціалістичного табору та в СРСР збігся і сприяв занепаду комуністичних партій, коли певна частина їх перейшла на платформу соціал-демократії, а ті, що залишились вірними своїм ідеологічним постулатам, або відійшли на маргінес і втратили вплив на виборців, або просто зійшли з політичної сцени. Здавалось, що висновок Ф.Фукуями щодо беззастережної перемоги лібералізму можна було поширити і на соціал-демократію, яка могла вважати себе переможцем у тривалому протистоянні реформістського та революційного напрямів у робітничому русі. Ці події своєрідно вплинули на соціал-демократію, яка хоча і перейшла на соціально-ліберальні засади, проголосивши головною засадою соціальну справедливість, однак вони змушені були дати відповідь собі, своїм прихильникам і загалом суспільству – що таке соціал-демократія в умовах краху «реального соціалізму», які її головні цінності? Важливість відповіді на ці та багато інших питань зумовлювалась і тим, що стосовно соціал-демократії 90-х років почали застосовувати термін «постсоціал-демократія», слідом за Джоном Греєм. Він вважав, що після Другої світової війни соціал-демократія спиралась на ідеї Д.Кейнса та У.Беверіджа, однак у 80-х роках ця концепція не витримала конкуренції з ідеями неолібералізму. Якщо соціал-демократія не здатна буде знайти нові пропозиції для політичного ринку, то вона може зійти з політичної сцени, або бути інкорпорована новими ідейними конструкціями.
Відповіді на ці питання запропонував політичний теоретик зі Сполученого Королівства Ентоні Гідденс (1938 р.н.), багаторічний директор Лондонської школи економіки та політики. До його головних праць належать: «Поза лівими і правими: майбутнє радикальної політики» (1994); «Третя дорога: відновлення соціал-демократії» (1998), «Третя дорога та її критики» (2000). Головні явища, які вирішально впливають на сучасні модерні суспільства, - це глобалізація, зменшення суспільного значення традицій та зростання суспільної рефлексійності. В останній праці він, фактично, задекларував, що новим викликам ліпше всього відповідає модель американського вільного ринку, що вона має більше переваг, ніж поширена у Європі модель бюрократичного неокорпоративізму. Він обстоював необхідність нової змішаної економіки. Стара, попередня, яку підтримувала традиційна соціал-демократія, передбачала співіснування держави та ринку, відповідно державного і приватного секторів, коли держава відігравала провідну роль. Нова економіка мала залишатися змішаною, однак повинна була опиратися на переваги обох секторів, що мало б означати використання динаміки ринку для реалізації суспільних інтересів при активному залученні суспільної власності (в цьому контексті йдеться про власність громадського/не прибуткового сектору). Господарка мала б домагатися рівноваги між регулюванням і дерегулюванням, між дією економічних і суспільних чинників, між ризиками і безпекою. В цьому контексті Е.Гідденс говорить про «суспільство відповідальних ризикуючих». Згідно з Е.Гідденсом сучасна економіка ґрунтується на бурхливому розвитку знань, науки, внаслідок чого вирішального значення набуває гнучкість/еластичність, швидкість реакції на нові виклики, легкість налагодження співпраці між різними секторами та недержавними організаціями, університетами, іншими науковими установами. Все це в сукупності веде до формування своєрідних суспільних мереж.
В останніх двох працях він обґрунтовує конструкцію «нового індивідуалізму». На його думку, головними цінностями сучасної соціал-демократії є: рівність, свобода та індивідуальна відповідальність. Рівність він розглядає як своєрідний процес «включення» - «виключення», поширюючи його на всі верстви населення. «Виключення»/ізоляція стосується в рівній мірі бідних і багатих. Особливу увагу він звертає на проблему нерівності, яка виникає внаслідок можливості «успадкування/передачі привілеїв власним дітям». Під відповідальністю він розуміє здатність кожного індивіда на власний спосіб життя. Зміни в суспільстві ведуть до змін у соціальній структурі, що зумовлює політичні партії уважно ставитись до окреслення кола своїх виборців. Якщо раніше соціал-демократи орієнтувалися на робітників, більшість з яких працювала фізично, то сьогодні головну частку валового національного продукту виробляють з допомогою розумової праці, яка є відповідником інформаційного суспільства. Саме середній клас, люди розумової праці повинні становити основу виборців соціал-демократії, яка в лінійному ідеологічному спектрі займає позицію зліва від центру. Тому сучасна соціал-демократія повинна боротися не за звичайний перерозподіл доходів у межах суспільства, а за перерозподіл знань і вмінь, для того щоб всі шари суспільства, враховуючи найбідніші верстви, мали змогу активно себе реалізувати. Для цього суспільство повинно інвестувати в розвиток людського капіталу за рахунок пріоритетного розвитку освіти. Також важливим інструментом може бути зниження податків, яке здатне призвести до створення нових робочих місць. Чим більший відсоток людей має роботу, тим більше суспільство може спрямувати коштів на розвиток освіти, медицини.
Найдетальніше викладено концепцію «третьої дороги»[1] щодо сучасної соціал-демократії у спільній публікації Т.Блера (1953 -) та Г.Шредера (1944-) «Європа: Третя дорога – Новий центр» (1999), яку багато дослідників кваліфікують як своєрідний маніфест постсоціал-демократії. Обидва автори стверджують, що соціалізм як самостійний державний устрій вже не існує. Водночас вони жодного разу не використали терміну «капіталізм», натомість застосовували поняття: «ринкова господарка», «динамічна ринкова економіка», або «сучасна господарка». Висхідною позицією обох авторів можна вважати тезу, що ринок не суперечить індивідуалізму та соціальній справедливості. Внаслідок процесів глобалізації сучасне їм суспільство трансформувалося у «інформаційне суспільство», або в «економіку, яка опирається на знання». Відповідно, надається перевага інформаційним технологіям, творчому потенціалу індивідів, гнучкому бізнесу та еластичному ринку праці, в основу якого покладено ринок і ринкові відносини. Новій моделі економіки, яка заснована на знаннях, має бути властивий розподіл матеріальних цінностей не на підставі структурно-групових відмінностей, відповідно до більш «м’якої форми розподілу» залежно від вмінь і результатів, особистих досягнень індивідів. Автори наголошують, що на зміну конфліктній парадигмі, яка була властива соціалізму, модерне суспільство опирається на консенсус.
Пропонується
оригінальне бачення ролі держави. Якщо неолібералізм обґрунтовує необхідність
«мінімальної держави», а традиційний соціал-демократизм трактує її як
інструмент для виправлення суспільних недоліків, то Т.Блер і Г.Шредер
пропонують нову конструкцію «конкурентної, або ринкової держави». Головним
завданням цієї держави проголошують реалізацію стратегії народного добробуту в
умовах постійно зростаючої конкуренції у світі. Внаслідок цього держава має
концентрувати свою увагу на питаннях інвестицій у суспільство, які мають бути
спрямованими на розвиток економічної інфраструктури та посилення освіти і
професійного рівня працівників. Має змінитися головний пріоритет державної
політики з суспільної рівності на піднесення рівня освіти. Змінюється
трактування освіти, яка повинна бути не цінністю сама по собі, а як промоутор
подолання безробіття, зростання прибутковості економіки, набуття переваг у
глобальній світовій конкуренції. З цього погляду перед модерною державою стоять
такі завдання: формування або переформування засад, цінностей, вмінь,
переконань і знань людей, а не реалізація програм економічної та суспільної
інженерії. Суспільство ХХІ ст. повинно ґрунтуватися не на привілеях і класових
відмінностях, а на засаді «рівноцінності кожного індивіда». Тому від парадигми
класової боротьби треба перейти до боротьби за реальну рівність.
Постсоціал-демократія повинна стати еластичною й інноваційною щодо вибору
засобів, але також вона повинна зберігати вірність базовим своїм цінностям:
однакова цінність кожного індивіда, рівні шанси для всіх, відповідальність і
спільнота.
Однакова
цінність у сучасній соціал-демократії означає, що кожен індивід повинен мати рівні
шанси щодо виявлення та реалізації своїх творчих здібностей/талантів. Автори
пропонують відмовитись від традиційної конструкції старої соціал-демократії
щодо суспільної рівності на користь боротьби за суспільне «включення». Під ним
вони розуміють рівний доступ всіх громадян до активів і можливостей, які будуть
здатні допомогти кожному індивіду реалізувати власний творчий потенціал.
Завдання держави та громадських структур - створити такі суспільні умови, щоб
творчий потенціал кожного міг виявитись якнайповніше. Влада повинна
сконцентрувати свої зусилля на подоланні існуючих перешкод та поборенні
будь-яких форм дискримінації. Рівні шанси для всіх передбачають прагнення до
поширення/створення передумов набуття багатства, влади та можливостей. В цьому
контексті держава повинна була просувати найефективніші форми колективної
взаємодії та діяльності, мала би підтримувати волонтерські організації, сприяти
їхньому розвитку та здатності задовольняти нові потреби. Трактування
відповідальності як цінності нової соціал-демократії є достатньо показовим і
символічним, оскільки традиційно ця категорія належить до набору цінностей
правих політичних сил. Наголошується, що необмежена свобода індивіда є
суспільно-небезпечною і здатна поставити під сумнів моральність всього суспільства.
Права і обов’язки громадян повинні бути взаємопов’язаними, що виявляється у
конструкції «нового індивідуалізму», який підтримує автономію особи та
наголошує, що визначальною ознакою людської діяльності повинна бути
взаємозалежність. Наголошується на значенні спільноти та моральної
відповідальності. Суспільна допомога повинна стосуватися лише тих, хто
«викинутий із суспільства» і має бути залежною від бажання індивіда шукати
працю та ставати самодостатнім.
Отож, концепція «третього шляху» робить наступний крок і переходить від поєднання соціального лібералізму і традиційних положень демократичного соціалізму, що було характерним для періоду після Другої світової війни, до наступної інкорпорації низки постулатів неолібералізму. Показовими є публічні промови Т.Блера щодо характеристики «нової Лейбористської партії». Вона повинна бути подібною до Ліберальної партії Великобританії ХІХ ст., тобто повинна опиратися на теоретичну спадщину класичного демократичного лібералізму. Партія повинна одночасно протистояти «старим лівим» і консервативним силам. Варто визначити й механізм/інструмент діяльності. Т.Блер і Г.Шредер залишились вірними реформізму щодо вирішення суспільних проблем. У своєму маніфесті вони зазначили: «Наша мета - модернізація опікунської держави, а не її демонтаж». Тобто, революційні методи впровадження змін апріорі не були на порядку денному. Визначеного напряму на сучасному етапі дотримується більшість соціал-демократичних партій Західної Європи.
Отож,
сучасна доктрина соціал-демократії пройшла значну еволюцію, довівши, що вона
здатна змінюватися відповідно до вимог часу. Попри абсорбцію положень
соціального лібералізму і неолібералізму вона продовжує позиціонуватися в
ліво-правому лінійному спектрі в центрі та зліва від центру.
[1] Концепцію
«третього шляху» почали використовувати в середині 30-х років соціал-демократи
Швеції для означення розвитку, який би принципово відрізнявся від класичного
капіталізму та більшовизму в СРСР. У другій половині ХХ ст. ця конструкція
означала відмінний від радянського соціалізму та класичного (американського)
капіталізму шлях соціально-економічного та політичного розвитку. Наприкінці ХХ
ст. формат «третього шляху» означав особливий шлях між традиційною
соціал-демократією та неолібералізмом.
|
Політичні студії в Україні / Сайт Центру політичних досліджень |