Войтинська Марія – студентка
фінансового факультету
Львівської державної фінансової академії
Націоналізм очима сучасності
У цьому нестримному життєвому темпі, коли сьогоднішній день змінює вчорашній зі швидкістю мінливого вітру, коли до дій штовхає лише конкуренція, коли Людина знеособлюється в масовій культурі, коли глобалізація захоплює усі сфери життя, не можна не помітити разючу інертність української нації і не можна залишити цей процес на плин часу, бо, як бачимо, існує тенденція зміни від поганого до гіршого. В суспільстві зростає байдужість, пасивність, зневіра.
В розвинених країнах світу давно зрозуміли, що протистояти цьому можна завдяки націоналізму, як провідної ідеології й світогляду, тому що нація – це рідний і комфортний світ для її суб’єктів, де вони не позбавлені взаємопідтримки, спілкування, самоутвердження.
Таким чином, метою даної роботи є обґрунтувати доцільність розвитку українського націоналізму, на основі таких методів дослідження, як анкетування, аналіз, порівняння.
Обґрунтовуючи розвиток націоналізму, в першу чергу, варто визначитись, а що ж саме сучасна українська нація розуміє під поняттям «націоналізм». Власне, найбільш точним тут буде таке твердження, що «націоналізм – це національна ідеологія, що відображає прагнення нації утвердити самобутність та єдність свого існування і вказує шляхи до її всебічного зміцнення та розвитку в інтересах кожного члена, передбачаючи здійснення цих ідеалів без шкоди для інших миролюбних національних спільнот, груп та індивідів чи глобальної безпеки, зокрема через досягнення компромісу з конфліктних питань» [1, С.45].
Як бачимо, український націоналізм постає як ідеологія, спрямована на збереження людства через збереження його окремих видів, як частин цілого. Націоналізм виступає, насамперед, як інструмент реалізації національної ідеї. В Україні ця національна ідея до цього часу на державному рівні витворилась дуже «туманно». Але в загальному, на суспільному рівні, можна визначити національну ідею як мрію про культурне, політичне і економічне утвердження української нації.
В націоналізмі слід розрізняти три головні компоненти, які називаємо вимірами національної ідеології: оборонництво, вивищення і месіанство. Попри наявність усіх цих вимірів у кожній конкретній ідеології, якийсь один з них, як правило, переважає [1, С.33]. В українському націоналізмі дуже переважає оборонництво, що буде підтверджено нижче.
Серед студентів третіх курсів Львівської державної фінансової академії було проведено анкетування, під час якого їм пропонувалося відповісти на такі запитання:
1. Які основні ідеї націоналізму Ви знаєте?
2. Назвіть реальні історичні постаті, яких Ви вважаєте націоналістами і чому?
3. Чи потрібен Україні націоналізм?
І хоч студенти (більшою мірою) мляво і без ентузіазму відповідали на запитання (що підтверджує припущення, висловлене у вступі даної роботи про пасивність і байдужість), але, проаналізувавши їхні відповіді, все-таки, можна зробити напрочуд цікаві висновки.
Зокрема, можна спростувати поширену думку про агресивно і шовіністично налаштованих українців. Серед названих основних ідей націоналізму домінує захист! національної мови, державності, культури і піднесення патріотизму. Таким чином, це підтверджує перевагу лише оборонництва в українському націоналізмі. Щодо цього влучно висловився вчений І.М.Синякевич: «…націоналізм не має нічого спільного з етнічною нетерпимістю, фашизмом, расизмом і шовінізмом, рішуче відмежовується від цих ідеологій і не проголошує зверхність українців над іншими народами, не передбачає фізичного і духовного поневолення інших народів у різноманітних проявах» [2, С.62]. Українці звикли виробляти своє ставлення до інших націй на основі їхнього ставлення до нас, але (аж ніяк!) не на основі етнічних ознак. А захист – природна реакція будь-якого організму, навіть, на ідейному рівні.
Дуже прикро, та лише в одній анкеті можна було прочитати про «почуття гордості кожним громадянином за свою націю»… Цей факт свідчить про дуже мізерний відсоток компоненту вивищення в українському націоналізмі. Відповідно, на місіонерство можемо зовсім не натякати. А дарма! Українці – древній народ, які пройшли довгий шлях формування власної нації. В нас багата культура, традиції, які несправедливо забуваються; в нашій історії творили геніальні люди, митці, духовні і ідейні наставники, національні провідники (які переважно помирали не природною смертю). Нам є чим пишатися! Але ми більшою мірою думаємо про те, чого в нас нема і чого не хватає, ніж про те, що маємо, тим паче зараз, коли нам нав’язують чужі гасла, ідеї, коли зростає соціальна напруженість, коли панує «хронічна криза».
Українців навчили «бідкатися», виробили «синдром постійної жертви». Згадайте лишень ту поширену фразу – «аби не гірше!». Хоча Дмитро Донцов ще на початку минулого століття вчив нас, що «найбільше гнітять того, хто найменше вимагає», а українці чомусь це забувають, а, можливо і не знають, на жаль.
У наступному запитанні в анкеті про націоналістів, серед багатьох лідирують С.Бандера і В.Чорновіл. Друге місце посідає Т.Г.Шевченко. Водночас було названо чимало митців. Більшість студентів не обґрунтовували свого вибору, а якщо й обґрунтовували, то дуже загальними фразами («бо це особлива постать в нашій історії», «зробили великий внесок у творення державності» тощо).
А от на третє запитання – чи потрібен Україні націоналізм – 95% опитаних відповіли «так», причому з їх пояснень «нестерпно віяло» песимізмом і розчаруванням. Більшість вбачає лише у націоналізмі дієвий засіб збереження нації, культури, мови, державності від остаточного занепаду.
Із проведеного соціологічного дослідження (хоч із не великою вибіркою, але із вірогідними результатами), можна зробити такий висновок, що найближча перспективна функція українського націоналізму – захисна, яку треба оперативно трансформувати у такий компонент досліджуваної ідеології, як вивищення. Бо нація, яка таки здобула на своїй землі державу, повинна відбутись не лише впровадженням зовнішніх атрибутів, а й глибокими психологічними й ідейними змінами, перш за все – вкорінити у національну свідомість національну гордість, гідність і любов.
Націоналізм, як ідеологія-світогляд, повинен стати душею нації. А для цього потрібна чітка національна ідея, знання і вшанування історичної спадщини, мови, традицій, зміцнення сім’ї, культ інтелекту і розуму, що, в свою чергу, породжує кричущу потребу України в мудрій і мужній національній еліті.
Все ж таки, національну державність варто зміцнювати не ідеологією, а освітою і наукою. Але реальність, як відомо, починається з мислення і ідеї. Тому слід ідейно озброїти націю (першочергово – молодь!). Це можна зробити через такі універсальні інститути як родина, система освіти, засоби масової інформації, громадські організації. Та найбільш важливим залишається здатність кожного окремого громадянина самостійно розробляти власні цінності і пріоритети, які б відштовхувалися від ідеології націоналізму, що повинен перебувати на рівні свідомості.
Українці прагнуть політичної стабільності, національної безпеки, оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою, добробуту і прогресу тощо. Але, водночас із цими прагненнями, слід чітко усвідомити, що якщо ми хочемо мати щось нове, чого не мали до того часу, то, відповідно, ми і повинні робити те, чого не робили раніше. Все в цьому житті треба заслужити. Доцільно завершити дану роботу словами М.Вебера, який стверджував, що демократія і свобода фактично присутні лише там, де за ними стоїть рішуче прагнення нації не дати правити собою як отарою баранів.
Література:
1. Кузик П.С. Націоналізм і шовінізм у міжнародних відносинах: Монографія/ Львівський національний університет ім. І.Франка. – Л., 2003. – 214с.