Жуковська Аліса – студентка
факультету історії, політології та
міжнародних відносин
ЧНУ ім. Ю. Федьковича
Неоконсерватизм як приклад постмодерної ідеології
Як елемент культури
і форма суспільної свідомості, ідеологія є продуктом соціально-політичної діяльності
людей, їх духовного виробництва. Це система концептуально оформлених уявлень,
ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали,
умонастрої людей, класів, суспільства, політичних партій та інших суб’єктів
політики. Тобто ідеологією можна назвати будь-яку сукупність докладних і не
суперечних ідей, завдяки яким певна соціальна група сприймає та розуміє
навколишній світ.
Відштовхуючись від
самого визначення, очевидним є те, що політичні ідеології змінювалися та
трансформувалися синхронно зі зміною стадій розвитку суспільства.
Постіндустріальне
суспільство характеризується постмодерністським світоглядом, що безсумнівно
знайшло своє вираження у ідейно-теоретичних концепціях. Зокрема, таким проявом
є ідеологія неоконсерватизму. Його ідейними засновниками є Л. Штраус, Д. Белл,
І. Крістолл, Д. Мойніхен, Ф. Хайек, А. Бенуа. На практиці найяскравіше втілення
ця ідеологія отримала в політико-економічних курсах Р. Рейгана і М. Тетчер.
Неоконсерватизм є
суспільно-політичною течією, яка виникла із переходом до інформаційного
суспільства, кризою соціалізму як світової системи. Ця ідеологія є
«соціалізацією» лібералізму, яка пристосувала традиційні цінності консерватизму
до реалій постіндустріального світу. Неоконсерватизм також гуртує колишніх
лібералів, які зрозуміли неефективність соціальної політики урядів і
недієздатність ліберальної ідеології.
Характерні для постмодернізму еклектизм та комбінування виявилися в економічній позиції ідеології – заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва. Разом із тим, багато неоконсерваторів виступають за збереження з певними модифікаціями держави “добробуту”. Як зазначає І. Крістолл, метою неоконсерватизму є “консервативна держава благополуччя”.
Що стосується сфери
політичного, то тут спостерігається неоконсервативна переорієнтація щодо проблем
політичної влади, демократії, політичної участі. Ідеологія ставить завдання
функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів щодо
створення гнучкіших структур влади, забезпечення традиційних
морально-політичних цінностей через розвиток інститутів громадянського
суспільства. Влада постмодерністською ідеологією трактується у певному сенсі
позаісторично. Свої дії вона повинна пристосовувати не до даного конкретного
суспільства, а до “необхідного порядку речей”. Саме тому посягання на владу
розглядається як посягання на саме суспільство. Виконуючи свої функції,
державна влада гуртує людей, підкорює їх єдиній волі, блокує відцентрові та
інші дезінтеграційні тенденції. Держава, стверджують неоконсерватори, не
повинна безкінечно іти назустріч своїм громадянам , інакше вона ослабне і
перетвориться на “колос на глиняних ногах”, втратить авторитет і силу. Найкраще
рішення може забезпечити професійна еліта на основі ділової компетенції, вимога
ж народного самоуправління – безпідставний міф чи демагогія. Попередити
подальшу дезінтеграцію суспільства та його індивідів – ось що допоможе, на
думку неоконсерваторів, зміцненню проміжних соціальних інститутів (сім’ї,
церкви, добровільних об’єднань і асоціацій).
Ідея постмодерна в плані створення єдиної універсальної культури, єдиної науки, історії і нових форм зовсім не означає, що мова тут іде про якийсь єдиний світогляд. Скоріше постмодернізм ставить за мету необхідність прийняття до відома інших культурних традицій, світоглядних орієнтирів, духовних світів інших людей. Сам принцип культурної автономності і взаємної доповнюваності духовних традицій тут розуміється як необхідність взаємного учнівства. Неоконсерватизм дотримується позиції протидії масовій культурі, вважаючи, що повинна існувати сфера високої культури, духовна еліта, “аристократія духу”. Проте така світоглядна основа ідеології не суперечить постмодерним цінностям. Активне звернення неоконсерватизму до традицій і цінностей минулого – це спроба знайти вихід із духовної і моральної кризи, відповісти на ключові питання сучасності, створити національний консенсус на основі традиційно моральних цінностей, які зав’язли в “трясовині” лібералізму. Тобто, справа тут не просто в особливій прив’язаності до минулого, а у зверненні до цілком визначених традицій – тих, які можуть допомогти визволити сучасне суспільство з лещат моральної, економічної і політичної криз. Проявляючи велику гнучкість, неоконсерватизм все ж орієнтований перш за все на сучасність. Властива йому здатність тонко реагувати на суспільні зміни і є однією з причин його помітного суспільного впливу.
Таким чином,
приходимо до висновку, що еволюційна зміна стадій розвитку суспільства
неодмінно спричинює зміну теоретико-політичної парадигми. Отже, неоконсерватизм
як постмодерна ідеологія є яскравим прикладом взаємозалежності між типом
суспільства та ідейно-політичною концепцією.