МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ: ПРОБЛЕМИ СТАБІЛЬНОСТІ
Леся Угрин
Проаналізовано особливості міжнародних систем як різновиду суспільних, традиційні механізми досягнення ними стабільності (баланс сил), розглянуто нові підходи до досягнення стабільності міжнародної системи в контексті глобалізації, передовсім глобальне управління
Ключові слова: міжнародна система, міжнародна анархія, системна рівновага, світопорядок, структура системи, баланс сил, гегемонія, турбулентність, міжнародні режими, глобальне управління.
Стабільність є важливою і бажаною, але не завжди досяжною характеристикою буття людини і міжнародної спільноти також. Як стан міжнародного середовища стабільність визначається через мир (на противагу війні та конфлікту), статус-кво, порядок (впорядкованість процесів та взаємодій), а отже, пов’язана з системністю. Стабільність міжнародної системи як стан, що дозволяє суб’єктам міжнародних відносин реалізовувати свої цілі, передбачає наявність механізмів досягнення рівноваги в системі. Якщо у внутрішній політиці стабільність залежить від стійкості та ефективності владних інститутів, консенсусу щодо спільних цінностей, то міжнародні відносини реалізуються в анархічному середовищі, де нема традиційних для внутрішньополітичних відносин інтегруючого та управлінського чинників – легітимної влади, що має повноваження на застосування примусу. Міжнародні системи характеризуються, з одного боку, нестійкістю об’єднувальних чинників (міжнародне право, міжнародні організації, розвиток засобів комунікації, взаємопроникнення у сфері економіки), а з іншого – вагомим впливом диференційних чинників (національний егоїзм, нерівномірність розподілу ресурсів, соціокультурні (цивілізаційні) та ідеологічні відмінності), які є постійною загрозою для стабільності міжнародних систем. Загрозою для стабільності міжнародних систем є значна автономія елементів, передовсім держав, які володіють суверенітетом. Проте ця автономія не абсолютна, вона постійно зменшується зі зростанням взаємозалежності всіх учасників міжнародних відносин. Ці ознаки міжнародних систем дають змогу визначити їх як децентралізовані, що функціонують на засадах самоорганізації (синергетики). В термінах синергетики формування і постійна трансформація міжнародних систем може розглядатися як процес виникнення порядку з хаосу [3]. Світовий порядок на певному історичному відрізку часу визначається системою взаємовідносин активних акторів світової спільноти, що володіють значною потугою, базується на сукупності офіційних і неофіційних норм поведінки, а також створених на їх основі інститутів, організацій і союзів.
Особливості суперечливого руху міжнародних систем, як і інших типів систем, що поєднують статику та динаміку, одноманітність та різноманітність, лінійність та циклічність, визначаються їхнім прагненням до рівноваги, що постійно порушується розвитком. Без стану рівноваги один елемент може одержати перевагу чи підпорядкувати собі інших. У ситуації відсутності центру влади та силового характеру відносин між державами (елементами) системна рівновага може бути досягнута через реалізацію принципу силової рівноваги (баланс сил). Сила в цьому контексті – це категорія системних відносин, оскільки визначеності та змісту набуває у співвідношенні з силою інших держав, що опосередковується структурними характеристиками системи, її полярністю.
Міжнародна система прагне зберегти стабільність системи й одночасно автономність її елементів, оскільки принцип суверенітету, невтручання у внутрішню політику є основою функціонування міжнародних систем Вестфальської моделі. В такому сенсі динамічна рівновага міжнародних систем засновується на збалансованості двох протилежних тенденцій їх функціонування: 1) змінності окремих елементів (держав), які у своїх діях на міжнародній арені керуються егоїстичними інтересами, і загрожують рівновазі, та 2) відносній стійкості зв’язків між ними, тобто структури системи.
Структуру системи формує взаємодія елементів, тому вона не передує елементам, вона формується та розвивається разом з ними, іншими словами, система та елементи взаємно формують один одного. Водночас структура, створена взаємодією елементів, впливає на їх поведінку, інтереси, мотивацію діяльності, ідентичності; загалом вона “задає” принципи розподілу можливостей серед елементів (держав) у системі, регулюючи їх поведінку.
Однак структура міжнародних відносин формується відносно невеликою кількістю держав-акторів, здатних підтримувати та гарантувати принципи функціонування системи та правила гри у ній. «Коли кількість дійових осіб (на міжнародній арені) зростає..., кількість головних дійових осіб не зростає в тій самі пропорції, а часто й узагалі не зростає», – зазначає Р. Арон (R. Aron) [1, c. 109]. Ситуацію, в якій одна держава достатньо сильна для того, щоб підтримувати обов’язкові правила функціонування міжнародних відносин, і прагне цього, Р. Кохейн (R. Keohane) та Дж. Най (J. Nye) визначають як гегемонію. Отже, гегемонія встановлює та забезпечує контроль лише над загальними правилами зовнішніх відносин між державами, тоді як імперія контролює внутрішні та зовнішні процеси підкорених політичних одиниць, що може так само бути моделлю жорсткої ієрархізації та стабілізації міжнародного середовища. Р. Ґілпін (R. Gilpin), один з представників теорії гегемоністської стабільності, стверджує, що період найбільшої стабільності міжнародної системи, що перебуває в постійному розвитку, припадає на період стійкого впливу чергового гегемона. Крім гегемоністської структури міжнародної системи, Р. Ґілпін виділяє також біполярну та багатополярну, принципами яких були відповідно стримування та баланс сил.
Структура в контексті функціонування міжнародних систем визначається як принципи, за якими: а) елементи розташовуються стосовно один з одного точки зору їх здатності до взаємодії; б) визначаються функціональні (рольові) відмінності між елементами; в) розподіляються можливості серед елементів (держав) системи. Так структура опирається поведінці елементів (держав), які за висловом Р. Роузкранца (R.Rosecrance), «збурюють» систему, дестабілізуючи її, нейтралізує їх, відновлюючи стан рівноваги – певну модель балансу сил. Структура виступає своєрідним гарантом системної рівноваги, а отже, і стабільності міжнародної системи, не знищуючи плюралізму та різноманітності елементів, гарантуючи їм певну міру автономності. Якщо дестабілізуючі дії держав-елементів переважають, то система впадає у стан нестійкості, кризи (війни), які є передумовою формування нового типу балансу сил та іншої моделі міжнародної системи. Структура системи, стверджує К. Волтц (K.Waltz), дає змогу обмежувати, мотивувати і передбачати поведінку держав, вона зумовлює деяку схожість в їхній поведінці. Іншими словами, міжнародна система, володіючи специфічними, тільки їй властивими (системними) якостями, здійснює визначальний вплив на загальний характер міжнародних відносин та на окремі її елементи, впорядковуючи їх. К. Волтц, представник неореалізму, сформулював структурні принципи міжнародних систем:
– держави в міжнародних відносинах керуються мотивом виживання;
– основними учасниками міжнародних відносин залишаються лише держави; транснаціональні актори можуть відігравати в системі вирішальну роль лише тоді, коли будуть мати більше владних повноважень та можливостей, ніж держави;
– держави не є однорідними елементами, а володіють різними можливостями (потенціалом). Вони намагаються збільшити цей потенціал, що може привести до зміни структури міжнародних відносин.
К. Волтц вважає стабільністю стан системи, при якому вона здатна подовжувати своє існування, не руйнуючись. Це можливо, коли а) система міждержавних відносин функціонує як саморегулювальна система; б) стабільність є системним станом, а не набором певних умов (наприклад, відсутність війни); в) існує зв’язок між виживанням системи та її здатністю адаптуватися до змін. Отже, стабільність містить два аспекти – динаміку (розвиток, трансформації) і статику (порядок) [6]. Останній передбачає домінуючий тип (модель) зовнішньополітичної поведінки держав, а також системні правила, які відображають загальні принципи та моральні цінності, і забезпечують стабільність. На системних правилах, які формуються на основі спільних інтересів, інститутів та цінностей в процесі співпраці держав, наголошують представники неоліберального напряму в теорії міжнародних відносин. Проте неореалісти в досягненні стабільності міжнародної системи більше ваги надають державі-гегемону, яка здатна гарантувати дотримання цих правил. Ця традиція також пов’язує стабільність з політикою балансу сил, коли жодна держава не розраховує одержати вигоду від його порушення. Вирішальна роль належить державам – світовими лідерам.
Баланс сил є виявом процесів саморегуляції та самоорганізації міжнародної системи в умовах відсутності легітимних центрів влади, тобто її розвитку без зовнішнього структурного впливу. Такий принцип досягнення стабільності домінував у міжнародних системах Вестфальської моделі, державоцентричних за своєю сутністю. Він доповнювався нормативним регулюванням, наприклад, через норми міжнародного права, правила дипломатії, які, проте, були вторинними й маловпливовими.
Проте на мікрорівні міжнародної системи завжди виникали чинники, які загрожували стабільності міжнародної системи. До таких Р. Джервіс (R. Jervis) відносить непередбачувані наслідки окремих взаємодій і взаємодій стратегій акторів, які в сукупності можуть мати руйнівний вплив на систему, а також суб’єктивні чинники пов’язані з помилковим сприйняттям явищ міжнародної політики, що впливають на ухвалення рішень та вибір стратегій [8]. Дж. Розенау (J. Rosenau) розглядає цей набір чинників як здатність сприйняття навколишнього світу, або як досвід [9]. Чинники мікрорівня можуть впливати на структурні характеристики, обмеження, що визначають розподіл владних повноважень всередині світової системи, спричинити структурні зміни, порушувати системну рівновагу.
Вплив чинників мікрорівня на стабільність системи посилюється в глобалізованому світі, характеристиками якого є зростання взаємозалежності, нерівномірності розвитку (диференціація світу на бідні та багаті суспільства), хаотичність, непередбачуваність змін, які Дж. Розенау називає турбулентністю міжнародної політики. Концепція турбулентності «припускає напруженість і зміни, коли структури й процеси, що зазвичай творять політику, нестійкі й у них відбувається перебудова» [9]. Головною ознакою турбулентної політики є непевність, яка доповнюється складністю та динамізмом змін. В сукупності це приводить до того, що чинні правила уже більше не служать стримуванню дій і наслідків, а це ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил. «Механізм балансу сил успішно функціонує лише тоді, коли дії невеликої групи лідерів, які знайомі з правилами гри і відстоюють інтереси своїх держав, передбачувані й не виходять за наперед обумовлені рамки», – стверджує Л. Річардсон (L. Richardson) [4, с. 100]. Тобто традиційні механізми рівноваги, що засновувалися на силі та визначальному впливі кількох (або однієї) держав не можуть подолати турбулентності світової політики. Причина цього в джерелах змін, що привели до турбулентності політики. Серед них Дж. Розенау вирізняє п’ять основних: 1) перехід до постіндустріального світопорядку, пов'язаний з розвитком техніки й технологій; 2) наслідки застосування технологій та взаємозалежності – забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні кризи й СНІД, що мають транснаціональний характер; 3) менша самодостатність держав та їх здатність знаходити прийнятні рішення головних політичних проблем; 4) тенденції до децентралізації у міжнародній системі, більша ефективність та самостійність підсистем; 5) нове сприйняття світу та досвід людей, що є результатом впливу чотирьох вище зазначених чинників [9]. На нашу думку, найвагомішими чинниками змін є: 1) втрата державами монополії на силу та вплив у міжнародній системі, поява транснаціональних акторів, які обмежують вплив держав, що дало змогу Дж. Розенау назвати її постміжнародною; 2) трансформація (чи ерозія, розмивання) суверенітету держав, добровільна передача його на локальний чи транснаціональний рівень, що дає підстави визначати майбутні моделі міжнародної системи як Поствестфальські; 3) трансформація сили на міжнародній арені, застосування якої в умовах взаємозалежності стає щораз менше ефективним. Транснаціоналізація світової політики, взаємозалежність поставили під сумнім основні механізми стабілізації попередніх міжнародних систем - перерозподіл сили, силову рівновагy, яку підтримували великі держави як основні актори міжнародних відносин.
Вплив цих змін, на думку Е. Баталова, відкриває перед людством дві альтернативи: «або зростання керованості і програмованості політик розвитку міжнародних відносин, або зростання некерованих змін у світовому порядку, можливо з катастрофічними наслідками» [2, с. 363] і відповідно актуалізує проблему пошуку адекватних механізмів досягнення стабільності та безпеки міжнародної спільноти.
Непевність, невизначеність у розвитку міжнародної спільноти, що є результатом збігу процесів глобалізації й структурної трансформації міжнародної системи після розпаду біполярності, привела до усвідомлення важливості регулювального начала в функціонуванні міжнародної системи, механізмів контролю і раціональної спрямованості головних процесів та тенденцій у ній – тобто керованості розвитком міжнародної системи. Можна погодитися, що керованість, це умова досягнення міжнародною системою стабільності в умовах глобалізації [5]. У такому сенсі керованість стає важливою характеристикою міжнародної системи поряд зі стабільністю та безпекою. Вона може бути досягнута взаємоузгодженими діями основних акторів міжнародної політики на основі кодифікованих норм та правил транснаціонального характеру в рамках спільно створених міжнародних інститутів. Тому новими організуючими елементами сучасної міжнародної системи, чинниками її стабільності, стають: міжнародні режими, регіоналізм та регіональні інститути, системи колективної безпеки, транснаціональні спільноти та глобальне регулювання. Найважливішим та синтетичним елементом серед них є Global Governance. Це поняття визначає дії учасників міжнародних відносин, спрямовані на досягнення керованості, а отже, і стабільності міжнародної системи. Глобальне регулювання передбачає добровільні та злагоджені дії з узгодження інтересів та створення на цій основі спільних інститутів та режимів.
На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі [6]. Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та інституціоналізації, оскільки функціонують в контексті трансформації самої міжнародної системи.
Одночасно глобальне регулювання як спосіб досягнення стану керованості міжнародної системи передбачає з’ясування проблеми суб’єкта управління (регулювання). В західній науці поширені кілька підходів до розуміння Global Governance, які по-різному відповідають на питання суб’єктності. Насамперед це неоліберальна концепція «управління без уряду», яка акцентує увагу на неформальних консенсусних механізмах прийняття міжнародних рішень; концепція інституціональних трансформацій, що розглядає посилення повноважень міжнародних інституцій, насамперед ООН та Бреттон-Вудських інститутів. Неорелістські традиції розвиває теорія інституціоналізованої гегемонії [7], яка розглядає основними суб’єктами Global Governance міжнародні інституції, створені могутніми державами для співпраці та колективного управління міжнародними економічними кризами, іншими словами, мова йде про змінy лідерства однієї держави, колективним лідерством наймогутніших держав, потенціал яких дає їм змогу виконувати роль глобального менеджера в рамках міжнародних інститутів. До таких інститутів передовсім відносять G-7 (G-8) та меншою мірою МВФ, Світовий банк, які допомагають державам – глобальним лідерам узгоджувати свої інтереси, регулювати проблеми економічної і особливо актуальної на сучасному етапі енергетичної безпеки, формувати нові стандарти поведінки в міжнародних відносинах. Саме ці інституції можуть розглядатися як глобальні стабілізатори в контексті глобального ринку та глобальних криз, породжених непевністю в розвитку міжнародної системи та браку одностайних правил поведінки її учасників.
Отже, проблема керованості міжнародної системи як механізму її стабілізації в умовах трансформації та глобалізації зумовлена слабкістю держав, тобто кризою державоцетричної моделі міжнародної системи, збільшенням впливу та автономії транснаціональних акторів, неможливістю застосовувати силові (воєнні) методи узгодження конфліктів та збільшення ваги економічних і культурних елементів сили, посиленням хаотичності та непередбачуваності поведінки акторів, вразливості міжнародної системи, що загрожує стабільності на глобальному рівні.
____________________
1. Арон Р. Мир і війна між націями: Пер з фр. – К.: МП: «Юніверс», 2000. – 688 с.
2. Баталов Э. Я. Мировое развитие и мировой порядок. Анализ современных американских концепций. – М.: РОССПЭН, 2005. – 366 с.
3. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой: Пер. с англ./ Общ. ред. В. И. Аршинова, Ю. Л. Климонтовича и Ю. В. Сачкова. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.
4. Ричардсон Л. За пределами традиционного баланса сил // Pro et Contra. – 2007. – ноябрь–декабрь. – № 3. – С. 95–102.
5. Суслов Д. Управляемость как категория анализа международной системы //URL: http://www.wpec.ru/text/200709171301.htm
6. Цыганков П. А. Мировая политика и ее содержание // Международные процессы. –2005. – №1.
7. Bailin А. From Traditional to Institutionalized Hegemony // G8 Governance. – 2001. – №. 6, February// URL: www.g7.utoronto.ca/scholar/bailin/bailin2000.pdf
8. Jervis R. Perception and Misperception and International Politics. – Princeton, New Jersey. – 1976. – 445 p.
9. Rosenau J. Turbulence in World Politics. A Theory of Change and Continuity. – Princeton University Press, 1990. – 504 p.
INTERNATIONAL SYSTEMS: THE PROBLEMS OF STABILITY
Lesya Uhryn
The peculiarities of international systems as a kind of social, traditional mechanism of reaching of the stability (balance of forces) are analyzed, the new approaches of achieving stability of the international system in a context of globalization, first of all global governance are shown down.
Key words: international system, international anarchy, systematical balance, world order, the structure of the system, balance of forces, hegemony, turbulence, international regimes, global governance.