КОНЦЕПЦІЇ В. КУЧАБСЬКОГО
Ігор Вдовичин
Проаналізовано роль і місце свободи особи та демократії у державотворчій концепції В. Кучабського.
Ключові слова: В. Кучабський , свобода, демократія, особа.
Сучасні неоднозначні політичні процеси, і не тільки в Україні, стимулюють
особливу увагу до тих мислителів, що творили в переломові моменти світової
історії і зуміли серед потоку бурхливих політичних подій визначити
глибинні тенденції. Ідеї В. Кучабського своєю нетрафаретністю, інтелектуальною
мужністю дають змогу оцінити багато явищ української політики під новим кутом
зору.
Дослідженню ідейної спадщини В.Кучабського присвячені праці таких учених як С. Гелея, Б. Кухти, І. Лисяка-Рудницького, В. Потульницького. Та вони перш за все зорієнтовані на аналіз ідей щодо державного будівництва, поминаючи не менш важливі питання людської свободи.
Об’єктивний
аналіз свободи людини і потрібних для цього інститутів неможливий поза
конкретною культурною традицією і політичною історією. Карл Ясперс писав:
“Заходу відома ідея політичної свободи. У Греції – правда короткочасно –
існувала свобода, яка не виникла більше ніде. Співдружність вільних людей
вистояла під натиском універсальної деспотії, тотальної організації, що
облагоденствувала народи. Тим самим поліс заклав основи всього західного
усвідомлення свободи – як реальність свободи, так і її ідеї”. [7, с. 85].
Своєю чергою
В. Кучабський так характеризував європейськість: “Це є ґрунт з одного боку
індивідуалізму, з другої ж самосвідомої громадської дисципліни, яка виявилася в
західно-європейському почуттю права, закону й обов’язку” <…> “І власне
вся суть боротьби большевиків проти “пересудів” і “буржуазної” – себто
побудованої під західноєвропейськими впливами, - культури в тому, щоб знищити
все, що могло б розвивати в населення індивідуалізм і побудоване на ньому
почуття права і закону, і щоб таким чином перетяти в того населення зв'язок між
особистим, приватним життям і громадським, політичним. Щоб замість того
розвинути в ньому покору для “колєктивного” інтересу, який рахується з одиницею
лише постільки, поскільки це “доцільно, але не признає одиницю саму по собі
ніякою цінністю” [1, с .81 - 83]. Як
ми бачимо, ідеї В. Кучабського перебувають у річищі магістрального напряму
європейської інтелектуальної і духовної традиції і недостатня увага до них,
навіть в Україні, засвідчує нашу декларативну, поверхову європейськість,
підміну змісту формою.
У цьому контексті єдиним позитивним наслідком для
українців у катастрофі 1917 - 1920
років була, на думку В. Кучабського, щаслива випадковість, яка відкинула
Галичину до польської держави і захистила
від безпосереднього нівелюючого впливу політики Радянської Росії. Польща, виходячи з історичних
традицій Речі Посполитої, буде забороняти національні українські прояви, тим самим лише скріплюючи почуття індивідуальності
української нації [6, с.162]. Інакше, на думку В. Кучабського, стоїть
питання з “українізуючим” більшовизмом, який нищить саме почуття
індивідуальності української нації, замінюючи його почуттям інтернаціональної солідарності,
що дає змогу будь-який національний
вияв визначати як зраду інтересам
усесвітнього братства робітників. Не можна однак повністю погодитись з
твердженням В. Кучабського, що “українізація”, яка проводилася в 1920-х роках в
Україні була виявом не сили, а слабкості українства. “Адже ясно, - пише
В.Кучабський, що коли б большевикам було чого нас боятися і коли б іще
“українізація” могла скріпити нашу грізність, то ніякий здоровий на розум
большевик “українізації” не наказував би” [1,
с. 53]. Так, “українізація” розпочалась як суто пропагандистський захід, однак
досить швидко вона дала небажаний для тоталітарної влади результат – духовне
усамостійнення людей, усвідомлення ними власної індивідуальності, потреби в
інших ідеях і цінностях, відмінних від тих, які пропагувала офіційна влада.
В таких обставинах, на думку вченого, роль українського П'ємонту мала здійснити Галичина, грунтувалось на двох основних засадах: 1)
реальних потребах народу; 2) існуванні
провідної аристократичної верстви — людей, спроможних здійснити цю ідею і
повести за собою інших. Ця провідна
верства має вождівський сильний характер, військовий хист, аристократизм національного почування, “для якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють
суспільно-творчі, організаційні здібності населення, і які на всю національну боротьбу кладуть відбиток не сліпого
істеричного бунту, а лише етично високого лицарського подвигу” [1, с.122
- 123].
Інша позитивна риса Галичини, що особливо виявилася у
1918-1919 роках, — це енергія, розпорядливість і професіоналізм місцевих
політиків, які виявили здатність до організації та самоврядування, вміло
використовуючи відповідні етнічні якості західноукраїнського населення [6,
с.165]. Реальне відновлення наступить лише тоді, коли станеться “така
переміна, яка б сприяла на
Україні людей зовсім нового духовного і політичного типу” [5, с. 68].
Учений вважає, що держава — це продукт не технічної організованості народу, а, передовсім, його духовності. Власне через призму
морально-етичних засад В. Кучабський обстоював ідею свободи людини.
Оцінюючи
ставлення консерваторів до радикальних соціальних експериментів, він писав:
“Ми мусимо збуджувати серед них (консервативних кіл.— І. В.) свідомість, що
спричинником соціяльних революцій не є сам по собі анархізм нижчих, тільки
щойно розклад думки і волі серед вищих суспільних верств, який веде до
занедбання ними їхніх позитивних суспільних функцій в їхній країні” [4, с. 53].
Свобода є позитивною і доцільною у контексті відповідальності індивіда як
суб’єкта а не як об’єкта.
Вимога
змістовної праці є, напевне, чи не основним завданням, яке ставив український
консерватизм перед усіма верствами суспільства. І «перевага» еліти насамперед
у тому, що до неї висувають набагато більші вимоги і на неї покладають більші
обов'язки. В. Кучабський, обстоюючи такий погляд на покликання провідної
верстви суспільства, мав мужність стверджувати, що “без уваги на те, що
соціяльна революція завсіди приносить краям руїну і що вона не лише не веде до
заснування нових держав, а навпаки, дуже часто повалює вже істнуючі — вона є
невідхильний і природний процес, яким нижчі суспільні верстви заступають давні
провідні, новими, революційними, якщо давні провідники внутрішньо вже
здегенерувалиса і — переставши бути здібними до позитивних провідних суспільних
функцій — стали здібними ще тільки до паразитарного, їхнього краю й народу
непожиточного буття” [4, с. 54].
Український
консерватизм добачав основний засіб проти руїни (розуміючи її широко — як
занепад, повернення до варварських часів, коли груба сила і негайні
матеріальні потреби визначають поведінку індивіда й долю суспільства) в
духовному піднесенні людей. Полишення суспільства в полоні ірраціональних
потягів не є ані свободою, ані демократією.
Перед нами
стисло викладена суть поглядів ідеолога українського консерватизму на
призначення еліти — бути вищою не походженням, не майном чи посадою, а за
внутрішньою готовністю брати важку ношу на власні плечі, мати достатньо інтелектуальних,
моральних і психологічних якостей, яких вимагає лідерство.
Еліта не
суперечить свободі, власне її існування у зазначених вище параметрах
уможливлює буття свободи не в сенсі потурання людським слабкостям, що часто
подають як суть свободи, а через піднесення людини над переважно несприятливими
політичними і життєвими обставинами, їх подолання. По-сучасному актуально
звучить застереження В. Кучабського стосовно того, що “ні тероризм, ні
“політика” демонстрації взагалі ні до чого не веде, - тільки ходить
тут про той невловимий, бо елементарний, бо десятками тисяч одиниць у їхньому
щоденному особистому і громадянському діланню довершений наступ за здобуття
нових культурних, соціально-економічних, нових позицій внутрішньої політичної зорганізованості,
якого ніякими законодавчими рестрикціями ніяка держава спинити не в силі…” [4,
с.218 - 219].
Еліта
підтримує свободу, бо вона сама є результатом свободи, ґрунтованої на праці та
взаємодії. Українець В. Кучабський тлумачив свободу людини в річищі ідей Дж.
Локка і Ш. Л. Монтеск’є.
________________________
1.
Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського Заходу
(національно-політичні замітки). – Львів, 1925. – 128 с.
2.
Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил Східної
Європи на переломі 1918-1919-ого року // Дзвони. – 1932. – Т.2. – С.111–121.
3.
3. Кучабський В. Зміна поглядів на політику як науку //
Політика. – 1925. – Ч.1. – С.14–16.
4.
Кучабський В. Отверта відповідь польському консерватисту. – Львів, 1932. –
236с.
5.
Кучабський В. Українська державна путь // Дзвони. –1934. –
Ч. 1–2. – С. 61–68.
6.
Потульницький В. А. Історія української політології
(Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – К.: Либідь, 1992. – 232с.
7. Ясперс К. Смысл и назначение истории // Истоки истории и ее цель. – М.: Республика, 1994. – 520 с.
FREEDOM
OF PERSON AND DEMOCRACY IN STATE CREATIVE
BY
V. KUCHABSKY
Ihor Vdovychyn
The
lecture analyses the role and place of the Freedom of Person and Democracy in
State creative Conception by V. Kuchabsky.
Key
words: Kuchabsky, freedom, democracy,
and person.
Політична наука в Україні: стан і перспективи:
матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів,
10-11 травня 2007 року) /
Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.
return_links();
?>