ПРОБЛЕМА ЛЮБОВІ ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ПОТРЕБИ
В. Буркало
В статті аналізуються деякі методологічні аспекти любові як потреби та її значення в кризовому суспільстві доби глобалізації.
Ключові слова: проблеми любові, політичні потреби, кризове суспільство, глобалізація.
Функціонування політичної системи залежить від знань про потреби та інтереси соціальних суб’єктів. Потреби є елементом перетворення політичної системи на саморегулятивний організм. Політична система не тільки пасивно сприймає потреби й вимоги з боку громадян та їхніх об’єднань, а й активно спроможна впливати на їх формування, усвідомлення, відбір, актуалізацію. Тільки задовольняючи засадничі людські потреби, вона може розрахувати на підтримку громади [4, с. 58–59]. Утім виникає низка запитань: які потреби людини та суспільства засадничі? Чи відбуваються зміни в структурі потреб з розвитком індивіда, соціуму, зі зміною цивілізаційної доби? Який взаємозв’язок існує між розвинутою індивідуальністю, розвинутими потребами та зрілою політичною системою початку третього тисячоліття? Отже, з’ясування засадничих потреб – це насамперед осмислення родових потреб людини. Важливим є наукове розуміння того, яке місце серед цих потреб посідає потреба в любові, яка природа цієї потреби, її перспективи на порозі глобалізаційних змін.
Проблема людських потреб належить до ”вічних” в науковому знанні [5, с. 199]. Її не могли оминути філософи, які розглядали Людину як мікрокосм цілісності Макрокосму, де наука, теологія, психологія, філософія і етика були злиті в єдине сакральне ціле. Згодом психологи [3, с. 91–92, 245, 254–255; 7, с. 255, 261–262; 8; 9, с. 60–214; 10, с. 417–418, 433] та соціологи [12, с. 12–32] прагнули зазирнути у внутрішню природу цього явища, дедалі відсторонюючись від етичних і трансцендентних елементів проблеми. Сьогоднішній розвиток філософії, етики і психології, природничих і гуманітарних наук загалом, як і криза релігії, знов актуалізують проблему засадничих потреб людини.
В науковій політологічній літературі аналіз потреб трапляється, але зрідка. Часом навіть в спеціальній навчальній літературі потреби згадуються скоромовкою, натомість ретельно виписані мотиви політичної участі [10]. Проблема ж потреби в любові й потреби любити, по суті, обійдена увагою і радше є маргінальною. Та навіть в умовах посттоталітарних зрушень її подибуємо [4 , с. 102–106].
В рамцях гомеостазної теорії потреба в любові виникає внаслідок порушення внутрішнього гомеостазу системи (суб’єктa) і може мати ієрархічний рівневий характер – індивідуальний, груповий, соцієтальний, цивілізаційний та глобальний (планетарний). На індивідуальному рівні потреба в любові постає як відображення в свідомості індивіда вади (дефіциту) любові в своєму ”Я”, як порушення своєї внутрішньої душевної рівноваги. Підсвідомо це може сприйматись як брак теплоти, затишку чи захисту в сім’ї, колі ровесників, в суспільстві, в бутті. Або ж відсутність того (тих), на кого (чи на що) можна було б вилити свою внутрішню теплоту і душевну щедрість. При розвиненій саморефлексії індивід може усвідомлювати, що розвиток своїх інтелектуальних сил, волі, спрямованих на задоволення власних бажань, штовхає його до індивідуалізму та інтелектуалізму, роблячи його душу черствою й негармонійною. Однак усвідомлення індивідом потреби в любові вимагає від нього глибокої внутрішньої рефлексії, ґрунтовного ознайомлення зі знаннями, представленими в найрізноманітніших (філософських, наукових, релігійних, мистецько-літературних) джерелах. Утім самого усвідомлення потреби в любові замало. Потрібні власні активні зусилля, часом неймовірні душевні сили для набуття в собі та інших любові, її підтримання в активному стані.
На груповому рівні потреба в любові постає як: а) підсвідоме, у межах соціально-групової психології, сприйняття спотворень, антигуманних деформацій у взаєминах своєї групи з іншими групами як таких, що не відповідають добролюдським, християнським (релігійним) чеснотам. Підсвідомо людина відчуває дефіцит теплоти душевності й прагне його компенсувати; б) свідоме, у межах групової ідеології, устремління до відновлення міжгрупової братерської рівноваги, висловлене в ідеологічних закликах до групової чи міжгрупової солідарності (патріотизм у національній ідеології, ідеал братства в комунітаризмі, солідаризм у соціал-демократії). На соцієтальному – гостро відчутна в період глибоких соціальних криз у чутливих серцях сучасників, які відчувають і розуміють всю безперспективність і антигуманізм внутрішнього розбрату, взаємних підозр й звинувачень. На цивілізаційному і, тим паче, планетарному рівнях потребу в любові усвідомлюють хіба що окремі високорозвинені індивідуальності або духовні еліти, якщо такі витворились в надрах окремих народів і цивілізацій.
Інший підхід наголошує, що відносини людини з природою і соціальним середовищем спонукають особистість до діяльності. Тоді потреба – це ”об’єктивно-суб’єктивне” явище, яке охоплює: а) об’єктивні відносини, що стимулюють до дій (об’єктивний бік потреб); б) ті внутрішні стани суб’єкта, що зумовлені об’єктивними відносинами, тобто суб’єктивно-психологічна потреба (вивчають психологи). Ж. Нюттен вважає, що активність щодо середовища є основою потреб [6,с. 72] і властива всьому живому. Вона наче первинна потреба, яка спонукає шукати і формувати відносини, оптимальні для функціонування індивіда. Тоді потреба – відшукувана відносина, яка оптимальна для індивіда і приносить йому задоволення. Норми і стандарти, засвоєні або самостійно вироблені індивідом, є критерієм оптимальності, якщо їх дотримання приносить йому задоволення. Таке пояснення стосовно потреби в любові вірогідне, якщо припустити, що ”всередині” людини є інший ”суб’єкт”, який спонукає до пошуку любові та відносин любові як більш оптимальних, ніж, скажімо, потреба у відносинах домінування чи експлуатації. Наразі суб’єктивне (емоційне) сприйняття громадою лідерів політичних опонентів веде сьогодні до ,,об’єктивного’’ поділу України ледь не навпіл. Політтехнологи, політики навіюють страхи (емоційний та ментальний бруд) , не даючи любові (почуттю та усвідомленню) долати власні упередження.
Згідно з А. Н. Леонтьєвим, потреба має свою генезу і стадію ”опредметнення”. На стадії генези предмета потреби немає, він невиділений, це зумовлює ”пошукову поведінку”, співвідносну саме потребі, а не предметові. Потреба, сама собою, як внутрішня умова діяльності суб’єкта є негативним станом, станом браку чогось [8, с. 2–6]. В нашому випадку – це брак, дефіцит любові, який людина відчуває. Свою позитивну характеристику потреба в любові набуває тільки в результаті зустрічі з: а) об’єктом любові, тобто тим, хто (або що) викликає в людині любов до себе; б) або суб’єктом любові, котрий своєю любов’ю до нас пробуджує в нас відповідну зустрічну любов; в) суб’єкт-об’єктом – джерелом любові в собі, себто в результаті зустрічі людини зі своєю істинною духовною реальністю, зі своїм трансцендентним ”Я”, духовним наставником нашим. Вони (об’єкт, суб’єкт, суб’єкт-об’єкт) є ”реалізаторами” потреби в любові, сприяючи її опредметненню. На наявність в природі людини деякого абсолюту, що робить людину людиною, тобто соціальною, моральнісною істотою наголошувало чимало мислителів [1; 12, с. 258; 14, с. 140,161–162]. Так чи так, але проблема потреби в любові безпосередньо пов’язана з природою людини, її сутністю та сенсом існування. В ”Мистецтві любити”, розробляючи теорію любові, Е. Фромм власне цю думку озвучує, коли пише, що будь-яка ”теорія любові повинна починатися з теорії людини, людського існування” [17, с. 178]. І для Е. Фромма саме любов є повним розв’язанням проблеми людського існування [17, 178, 187]. Любов як розв’язок цієї проблеми – це постійний зв’язок завдяки любові індивідуальності з Єдиним Життям. Брак такої любові зумовлює відчуття одинокості, відчуженості, тривоги, покинутості й закинутості в чужий для людини світ. Це яскраво описано в екзистенціалізмі, марксизмі (проблема відчуження). Тому варто погодитись з Е. Фроммом, що потреба в любові – це ”екзистенційна потреба з’єднання” [17, с. 200], ”прагнення до єдності…, що сильніше всіх інших прагнень”, ”сила, що кріпить в єдине ціле сім’ю, клан, суспільство, весь людський рід”. І ”без любові людство не могло б проіснувати жодного дня” [17, с. 187]. Тому потреба в любові є властивістю людей як вияв важливих для них любовних відносин. І ця потреба в любові властива для кожної людини, творячи її родову природу. Але вона не автоматизує поведінку людей. Як одна з найвищих соціокультурних потреб, вона реалізується тільки за умови, якщо її усвідомлюють люди, пройшла через ідеально-регулятивний механізм поведінки особи, тобто через її свідомість. Потреба в любові, знайшовши свій предмет, себто саму любов в собі, перетворюється на мотив – безпосередній стимул діяльності.
Любов, пропущена через свідомість, самоіндукує себе завдяки свободі волі. Інакше кажучи свідомість, запліднена любов’ю, виробляє такі імпульси поведінки, які не задані напряму умовами буття, сферою сущого, але виявляють уявлення людини про належну поведінку. Заклик Христа: ”Я кажу вам: не протився злому. Та хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього і другу, хто захоче судитися з тобою і взяти в тебе сорочку, віддай йому і верхню одежу...” [2, Мф 5, 38–40] й досі є малозрозуміле і неприйнятне для чималої кількості землян. Не противитися злому ще не означає заклику до повної пасивності й бездіяльності. Вона розм’якшує зло зсередини, робить його безсилим, а відтак і малодієвим та бездієвим, розчиненим. Розчиненість є його самотрансформацією у протилежний феномен. Ісус Христос, його учні збагнули цю таємницю внутрішньої сили любові, і всі свої зусилля скерували на розвиток сили любові в масштабі всього людства, на усвідомлення її як життєвої потреби для кожного.
Означеного завдання не можна розв’язати вмить, це потребує а, може й століття, тисячоліття. Така часова протяжність засвідчує: 1) високу ступінь засмічення людської природи енергіями зла; 2) повільну (відносно) трансформацію людських негативів у позитив любові, мудрості, добра; 3) недостатню кількість осіб, які хоча б на теоретичному (ментальному) рівні збагнули всю історичну значущість потреби накопичення в собі і в суспільстві альтруїстичної любові; 4) недостатні зусилля свідомих прихильників світових релігій, прикладувані для переходу від зовнішнього вербального сприйняття сутності своєї релігії до безпосереднього життя в діяльній любові (”життя у Христі” в термінології християнства”); 5) світська влада й інтелектуали різних націй шукають найперше зовнішні чинники (право, закон, накази) приборкання стихії людських егокомплексів, що нуртують в підвалинах підсвідомого, раз за разом виявляючись у неврозах політичних чи соціальних рухів; 6) всі сучасні соціальні технології майже повністю або переважно не враховують цілющої сили любові, яка в цих технологіях не є внутрішнім системоутворюючим і системоперетворуючим інградієнтом та конструктом; 7) метою суспільного прогресу всіх провідних націй є матеріальний добробут, комфорт, підвищення рівня інтелекту нації, технічного і промислово-наукового поступу, тоді ж як свідоме накопичення особою, нацією, людством енергії любові як умови самозвільнення себе від егобруду в найрізноманітніших формах чого вони навіть не усвідомлюють, а тому й не є усвідомленою життєвою потребою й метою суспільного прогресу.
В конституціях сучасних держав задекларована потреба духовного прогресу й вдосконалення, однак в них ці поняття доволі розмиті й абстрактні, без чіткої націленості соціуму, його соціальних інститутів на свідоме накопичення й примноження найціннішого духовного скарбу – любові. П. Сорокін категоричний: ”... в цій історичній фазі найвеличніше завдання людства полягає в збільшенні виробництва, накопичення і можливого використання (неегоїстичної любовної – прим. Б. В.) енергії ... любовна енергія не виростає сама собою: якимось чином вона повинна бути вироблена чи, щонайменше, зібрана і збережена із ”природного” джерела для того, щоб всі суспільства могли мати свою мінімальну долю” [13, с. 150]. І цьому ”практично у всіх суспільствах на цьому зосереджують мало уваги, часу й зусиль” [13, с. 151]. ”Без любові, – переконаний П. Сорокін, – всі біллі про права і всі конституційні гарантії свободи – порожня шкаралупа” [13 , с. 150].
Діти, яких не люблять і які не люблять, поповнюють групу девіантів. Ворожа налаштованість й нестійкість в дорослому віці у них вища, ніж у дітей, що виросли під опроміненням благотворної любові. І навпаки, ”майже всі великі альтруїсти, які спокійно, без трагедій чи раптових перетворень виростали в апостолів любові, прийшли із гармонійних сімей, де вони були бажаними й любими” [13, с. 131]. Е. Фромм уточнює, що для більшості дітей віком до 8,5–10 років “проблема майже виключно в тому, щоби їх любили (курсив – Е. Фромма), … за те, що вони є” [17, с. 206]. До цього віку дитина ще не може любити, а тільки радісно і вдячно відповідає на любов до неї. А вже із 8,5–10 років поняття любов у її свідомості перетворюється із “бути любленим” на “любити”, “творити любов” [17, с. 206]. Це дозрівання є стадіями: 1) подолання свого егоцентризму; 2) відмови від сприйняття іншого як засобу задоволення її (дитини) потреб; 3) прийняття потреб інших як однаково чи навіть важливіших за свої; 4) відчуття більшої насолоди від давання, ніж отримання; 5) відчуття нового почуття єдності, участі. Тобто відбувається розвиток здібності любити та об’єкта любові. До шести років дитина потребує безумовної (фізіологічної та психологічної) материнської любові, після шести – потреба в батьківській любові, в його авторитеті та керівництві. Функції матері – гарантування безпеки в житті, батька – вчити, спрямовувати дитину на розв’язання завдань, які ставить суспільство [17, с. 207–208]. Дозрівання суспільства вимагає інстиціоналізації проблеми.
Отже, потреба любові: 1) є родовою; 2) виражає божественність людини; 3) її зрілість (агапе) – це перехід від потреби в любові до потреби любити; 4) в свідомості політиків вона “присипана” їхнім меркантилізмом; 5) її звільнення – умова єдності долання розколів вад (корупції); 6) її інституціоналізація (дискусії, наука про любов, ін.) – засіб одужання кризового суспільства.
________________________
1. Айванхов О.М. Жизнь и работа в божественной школе // Полн. собр. соч. – М.,1998. –Т.30.
2. Біблія.
3. Годффруа Ж. Что такое психология? – М.,1999. – Т.1.
4. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. – Ростов-на-Дону, 1996.
5. Диллигенский Г. Г. Исследование человеческих потребностей: проблемы, методы, гипотезы // Будущее науки. Международный ежегодник. – Вып. 11. – М., 1978.
6. Диллигенский Г.Г. Социально-политическая психология. – М.,1996.
7. Ждан А. Н. История психологии. – М., 1971.
8. Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы, эмоции. – М., 1971.
9. Обуховский К. Психология влечений человека. – М., 1971.
10. Ольшанский Д.В. Политическая психология. – М., 2002.
11. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. – Л., 1979.
12. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. – Л.,1990.
13. Сорокин П. Таинственная энергия любви // Социс. – 1992. – № 8.
14. Сковорода Г. Наркис // Соч. в двух томах. – Т.1. – М.,1973.
15. Теория личности А. Маслоу // Теория личности в западно-европейской и американской психологии. – Самара, 1991.
16. Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1986.
17. Фромм Э. Искусство любви // Душа человека. – М., 1998.
18. Юрьев А. И. Введение в политическую психологию. – СПб.,1992.
THE PROBLEM OF LOVE AS SOCIAL AND POLITICAL NEED
V. Burkalo
The article deals with some methodological aspects of love as need and its importance for the crisis society in the globalization era.
Key words: the problem of love, political need, the crisis society, globalization era.