10/11/2007
Христина ПОЛІЩУК, Львівський національний університет імені Івана Франка
Глобалізація та „ущільнення” світу вимагає від суб’єктів політичного процесу вироблення єдиних правил політичної діяльності. Політико-правові відносини у міжнародній системі звичайно, регулює міжнародне право, але регіональні підсистеми повні політико-культурних відмінностей, що й зумовлює труднощі у діалозі та співпраці заради сталого розвитку.
Близькосхідний регіон виділяється своєю непересічною роллю у світі завдяки значним економічним, демографічним, культурним і релігійним ресурсам (святині двох із трьох світових релігій знаходяться саме тут). Відтак, вивчення країн цього регіону є надзвичайно актуальним для подальшої двосторонньої співпраці нашої держави з кожною із близькосхідних країн, особливо з АР Єгипет та Королівством Саудівська Аравія. Припускаємо, що досвід України у проходження шляху лібералізації до демократичних ідеалів може також бути корисним і для вище названих держав, хоча їхні політичні системи однозначно належать до відмінних. Згідно з методологією порівняльного аналізу відмінні системи можна порівнювати за допомогою виділення загальних змінних, що будуть достатньо універсальними для вироблення подальших узагальнень. Цю думку також висловлюють М. Доган та Д. Пелассі. Отже, даючи відповідь на питання, як досліджувати несхожі країни, автори зазначають: "Порівняння між контрастуючими країнами завжди визначається виділенням певної екстремальної, дивної, майже наднормальної змінної" [1]. Мається на увазі те, що порівняльний аналіз контрастуючи країн виділяється двома тенденціями:
1) Привертанням уваги до ситуації, яка сама по собі є найбільшим контрастом;
2) Цей (ці) контраст(и) повинні мати значний вплив і носити системний характер.
Ми припускаємо, що лібералізаційні процеси у Єгипті та Саудівській Аравії мають місце, натомість в Україні вони наблизились до свого завершення і зараз тут триває фаза демократизації із потенційними загрозами зміщення у бік встановлення нового авторитарного режиму через неузгодженості, а подекуди й прямі протилежності у таборі демократичних сил.
Як і чим лібералізація відрізняється від демократизації? Відповідь на це питання дають ідеологи теорії демократії Р. Даль та А. Пшеворський. Відтак, на думку Даля, такими критеріями демократії є вибори посадових осіб, вільні вибори, що проводяться часто, свобода вираження, альтернативні джерела інформації, автономія асоціацій, всезагальні громадянські права [2]. В Україні ці процеси відбуваються, за виключенням „виборів посадових осіб” (голови обладміністрацій призначаються Президентом України). Втім, такий стан речей не завадив Freedom House віднести Україну до вільних країн, надавши їй за критерієм політичних прав 3 бали, а за критерієм громадянських свобод – 2 [3]. Натомість АР Єгипет отримала у графі „політичні права” – 6, а Саудівська Аравія – 7. „Громадянські свободи” – 5 і 6 відповідно, що, за індексом демократичності Freedom House змушує відносити ці дві близькосхідні держави до невільних.
У звіті за 2007 рік експерти Freedom House вказують на такі порушення політичних прав громадян у Саудівській Аравії як відсутність виборності та представництва, відсутність політичних партій, хабарництво у всіх ешелонах влади, тиск на ЗМІ, відсутність НУО, залежність судової гілки влади від уряду. Громадянські свободи, такі як расова та релігійна рівність, свобода асоціацій, складнощі у започаткуванні власної справи, права жінок, розвиток місцевих громад також не перебувають на належному рівні.
Єгипет характеризується вищим рівнем прав і свобод, ніж Саудівська Аравія, проте й тут спостерігаються стійкі тенденції повільного темпу лібералізаційних процесів. Відтак, Freedom House акцентує свою увагу на складній процедурі реєстрації політичної партії, тиском на опозицію, відкладенням дати проведення муніципальних виборів з 2006 до 2008 року, пряму залежність НУО від уряду, повернення до впливу на суддів після здобуття ними у 2005 р. права спостерігати на виборах, обмежена свобода наукових досліджень, складнощі в отриманні дозволів на проведення демонстрацій і поширені арешти демонстрантів, існування так званого „Надзвичайного закону”, згідно з яким особа, підозрювана у тероризмі, піддається Державному Надзвичайному Суду з Безпеки, вердикт якого не підлягає апеляції чи президентській амністії. Напередодні виборів 2005 р. Х. Мубарак пообіцяв змінити цю судову систему на основі перспективного антитерористичного законодавства. Однак, обіцянка й досі не виконана.
Серед лібералізаційних кроків уперед, можна назвати введення прямої виборності президента (до 2005 року його обирав парламент і єдина обрана кандидатура виносилась на всенародний референдум), публічна дискусія у медіа напередодні президентських виборів, проведення загальнонаціонального референдуму щодо підтвердження конституційних змін, відносно вільний доступ громадян до альтернативних джерел інформації, свобода здійснення релігійних ритуалів не-мусульманами (щоправда, уряд зазвичай відхиляє звернення християн щодо спорудження нових церков чи ремонт існуючих), зростання рівня писемності (34% - жінки та 64% - чоловіки)[4].
А. Пшеворський виділив окремі критерії, згідно з якими можна вважати, що у державі відбуваються лібералізаційні процеси. Це - наявність колективних альтернатив авторитарному режиму, поява тріщин у монолітному блоці авторитарного режиму, нестабільність і поширення масових рухів [5].
Аналізуючи проходження лібералізаційних процесів в Україні (до 2005 р.), ми цілком можемо підтвердити коректність цих критеріїв, адже колективною альтернативою кучмізму слугувала об’єднана помаранчева парламентська опозиція як політичний інститут та значна кількість активних неурядових організацій як інститути громадянського суспільства. „Монолітний” правлячий режим виявися теж не особливо монолітним, що, наприклад, вилилось у переході окремих силових відомств („міліція з народом”) на бік учасників помаранчевої революції. Масові рухи також мали місце в Україні (студентське голодування, акція „Україна без Кучми”, численні регіональні мітинги, вреші-решт, Помаранчева революція). Тут варто підкреслити дії тодішньої (кучмістської) влади, яка не застосувала силових методів тиску на демонстрантів.
На жаль, у досліджуваних нами АР Єгипет та КСА ознаки лібералізації спостерігаються лише частково. Наприклад, Саудівська Аравія характеризується протистояннями всередині королівської родини, проте протилежні сили ніколи не переростають в опозицію, адже інституційно вона забороняється. Відсутність представницького інституту вказує на абсолютизацію влади. Жорстка цензура та заборона НУО не створює підстав для розвитку громадянського суспільства, а, отже, його зміцнення з метою подальших антиурядових виступів. Колишній глава держави – король Фахд ініціював у 2003 р. вибори до органів місцевого самоврядування, але вони й досі не мали місця.
Арабська республіка Єгипет проходить свій специфічний шлях лібералізації: з одного боку глава держави здійснює кроки для посилення участі громадян у виборчому процесі, а з іншого - опозиція існує лише формально, критика носіїв влади у пресі не призводить до зміни їхнього курсу, громадянське суспільство і надалі жорстко контролюється урядом. Відтак, можемо стверджувати, що лібералізаційна політика президента Єгипту носить показовий, а не реальний характер.
Так, порівнюючи лібералізаційні процеси в Україні, КСА та АР Єгипет ми можемо виділити одну спільну змінну: ініціаторами лібералізаційних змін виступають носії влади. І цей процес залежить саме від їхньої діяльності у всіх трьох країнах. Відтак, приходимо до висновку, що подальша демократизація за моделлю „зверху-вниз” є найбільш відповідною для держав Близького Сходу. Звичайно, і носіям влади у Єгипті та КСА належить провести значну освітньо-просвітницьку діяльність і, що найголовніше, самим бути переконаними у необхідності лібералізаційних змін та поділу своїх офіційно або реально абсолютистських повноважень. На жаль, з огляду на вищезгадані прийняті кроки Х. Мубараком та королем Абдаллою, не можна говорити про їхню зацікавленість у лібералізаційному процесі.
Окремо варто підкреслити специфіку політичної культури громадян АР Єгипет та Королівства Саудівська Аравія, яку ми характеризуємо як традиціоналістську. Як відомо, цей тип не можна вважати детонатором або хоча б вдалим політико-культурним плацдармом для проведення лібералізаційних змін. Проте, політична культура у політичних системах близькосхідних країн – це тема для подальших наукових досліджень.
Література:
1. Dogan Mattei and Pelassy Dominigue. Hоw to compare nations: strategies in comparative politics. - New Jersy: Chatham House Publishers, Inc. Chatham, 1990. 352 рр.146
2. Даль Р. О демократии/ Пер. с англ. А.С. Богдановского; под. Ред. О.А. Алякринского. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 208 с. 85.
3. http://www.freedomhouse.org/inc/content/pubs/fiw/inc_country_deta...
4. Freedom in the World. Freedom House index //
http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=22&year=2007&country=7170
5. Пшеворский А.Переходы к демократии // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Hrestom/72.php
Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с.