10/11/2007
Тамара ШЕВЧУК Національний університет водного господарства та природокористування (м.Рівне)
Пересічні громадяни України, інтелектуали і чиновники всіх рівнів, економічна, владна і культурна еліта останнім часом все частіше обговорюють питання: чи є в Україні громадянське суспільство, чи можливе воно в Україні? Але що ж розуміється під цим соціальним явищем?
Ряд українських науковців у своїх дослідженнях спираються на широке тлумаченнях громадянського суспільства, ототожнюючи його з усією сферою позадержавного суспільного життя, або на підхід, який трактує громадянське суспільство просто як сукупність незалежних від держави громадсько-політичних організацій (інакше „третій сектор”). На думку А.Колодій найрозповсюдженішим залишається погляд політико-юридичний. В його межах ведеться мова про те, на скільки добрі з українців вийшли громадяни та чи є вони визначальною силою в керівництві державою [1.9].
Громадянське суспільство – це самореалізована і саморегульоване публічна сфера, що функціонує незалежно від держави, формуючи соціальний капітал та запобігаючи зловживанню владою.
З одного боку, громадянське суспільство – це таке суспільне життя в якому люди взаємодіють як рівні і вільні індивіди з приводу реалізації та захисту своїх приватних і суспільних інтересів без участі держави. З іншого боку це тип взаємодії, модель соціальної організації про ефективність якої можна судити лише тоді, коли в суспільстві є достатньо розвинена мережа ефективно діючих громадських об’єднань і асоціацій [1.14].
Неурядові організації України привертали увагу урядовців і політиків з моменту створення, тому питання про дальші можливості їх розвитку є дуже важливим. Вивчаючи літературу присвячену проблемам розвитку неурядових організацій можна зустріти різні варіанти їх класифікацій, але спільними для неурядових організацій є соціальний характер їх діяльності [2.478].
Функціонування будь-якої організації опосередковано діяльністю людей, тобто вона має бути забезпечена достатніми діями громадян. Державні організації і підприємницькі структури досягають цього за рахунок виплати заробітної плати, неурядові організації досягають цього іншим шляхом. Така організація існує завдяки тому, що є люди, які, усвідомлюючи свій інтерес, готові і здатні до активних дій, співпраці, компромісу [3.15].
Важливим показником громадянського суспільства є не тільки число громадських організацій, але й участь людей у їх діяльності – громадська залученість або волонтаризм (добровільна активність на ниві громадської праці).
Даючи аналіз функціонування неурядових організацій Рівненщини мною були використані матеріали Головного управління юстиції у Рівненській області про легалізацію неурядових організацій. З 1993 по 2007 роки Головним управлінням юстиції в Рівненській області було зареєстровано 538 громадських організацій соціального спрямування діяльності. Динаміку реєстрації громадських організацій Рівненщини можна звести в таку таблицю.
| Роки | 1993 | 1997 | 2001 | 2003 | 2005 | 2006 | 2007 |
| К-сть організацій | 16 | 80 | 160 | 320 | 360 | 480 | 538 |
По даних опитування Центру Разумкова громадяни України вважають, що неурядові організації або зовсім не діють, або діють неефективно. Лише 10% опитаних заявили, що безпосередньо стикалися з діяльністю громадських організацій (зверталися до них по допомогу, одержували консультації, брали участь у заходах, які вони проводили і інше) [4. 14].
Громадські (неурядові) організації Рівненщини теж є немасовими, але можна виділити групи людей, яким вони надають цільові послуги. Це:
- найбільш незахищені верстви населення;
- жінки;
- діти, молодь;
- студенти;
- молоді підприємці;
- вразливі соціальні групи населення (ВІЛ – інфіковані, наркозалежні, особи, що відбувають покарання);
- багатодітні та малозабезпечені сім’ї;
- бездомні, сироти;
- безробітні;
- особи з вадами зору та слуху;
- одинокі пенсіонери, престарілі, психічно хворі;
- ветерани усіх категорій (в тому числі діти війни);
- лікувально-профілактичні заклади.
Громадськими організаціями надаються різні види послуг, які передбачені в чинному законодавстві України, зокрема:
- соціально-побутові;
- психологічні;
- соціально-педагогічні;
- соціально-медичні;
- соціально-економічні;
- юридичні;
- послуги з працевлаштування;
- послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями;
- інформаційні послуги і інші.
Звичайно діяльність неурядових організацій є корисною але малоефективною, вони неспроможні впливати на ситуацію в регіоні чи країні. Причинами такого становища є:
- відсутність достатніх коштів для їх діяльності;
- слабкість організаційного управління;
- відсутність широкої інформації про діяльність даної організації;
- можливі фінансові зловживання керівного складу;
- відсутність підтримки в діяльності з боку населення;
- неготовність нашого суспільства до широкого поля діяльності таких об’єднань;
- недосконала шкала оподаткування неурядових організацій і ін.
Із вищеназваних причин неефективної діяльності неурядових організацій в сучасній Україні можна виділити дві групи важливих проблем характерних і для Рівненщини :
- відсутність належних ресурсів для діяльності організації;
- відсутність попиту у суспільстві на діяльність певних організацій.
Якими ж ресурсами користуються не урядові організації для забезпечення своєї діяльності? Це членські внески, прямі пожертви фізичних осіб, прибутки від власної діяльності, донорська діяльність вітчизняних фондів, видатки із місцевих і центрального бюджетів, корпоративна благодійна діяльність бізнесу, міжнародні донорські структури і ін.
Неурядова організація не може розраховувати на державне фінансування, але якщо її діяльність спрямована на забезпечення конкретних соціальних потреб суспільства, вона вправі вимагати від держави фінансування, відповідно тому обсягу роботи, яку вона виконала. Фінансуватися державою можуть неурядові організації, якщо вони виконують конкретне соціальне замовлення, наприклад:
- поліпшення матеріального становища;
- сприяння розвитку малозабезпечених, безробітних, інвалідів і осіб що потребують опіки;
- підтримують і реалізують програми і заходи щодо захисту материнства. дитинства і батьківства;
- підтримують і реалізують програми і заходи у сфері освіти, науки, культури, мистецтва та ін.
В Україні ресурси для створення неурядових організацій формуються через державні програми та відповідні гранти. Дуже часто мета з якою це фінансування надається організації та дійсність розходиться. Новостворені організації отримавши грант забувають з якою метою були створенні і займаються іншим проектом, щоб знову отримати грант. Таке „грантоїдство” позбавляє інші неурядові організації, які гідні отримати цей грант, коштів для їхнього розвитку.
Нестача ресурсів пов’язана також з відсутністю попиту на діяльність неурядових організацій. Громадяни України майже не знають про роль, функції та можливості неурядових організацій. Крім незнання українці практично не приймають участі в діяльності неурядових організацій. До активної громадської участі в Україні за даними опитування залучено 4,7% громадян, а не залучено 82,6% опитаних. Стосовно членства то 69,3% заявили, що вони не належать до жодних організацій, 21,2% є членами профспілок, 3,6% - партій, 3% - клубів за інтересами [5.49].
З липня 2003 року в Україні діяв проект „Розвиток громадянського суспільства в Києві та обраних регіонах України”. Регіонами були обрані Рівне, Херсон і Суми. До 2007 року було налагоджено реалізацію Проекту на національному та регіональному рівнях. Створено Центри соціального партнерства в Рівному, Херсоні та Сумах. Головна мета діяльності таких центрів - це вирішення місцевих програм у соціальній сфері. Завдання Проекту полягало в тому, щоб підвищити потенціал соціально орієнтованих недержавних організацій і зміцнити їх так, щоб вони могли виступати в ролі чинників соціальних змін у своїх громадах.
З 2003 по 2007 роки Проект і створені в його рамках Центри соціального партнерства стали стартовим майданчиком для організації взаємодії громадських організацій з місцевими органами влади і місцевими громадами.
В рамках даного Проекту в м.Рівному та в області активізували свою діяльність десятки недержавних громадських організацій [6.42].
Висновки щодо встановлення інститутів громадянському суспільства в Україні – неоднозначні. Якщо судити по темпам щорічного зростання кількості зареєстрованих громадських організацій то можна сказати що „третій сектор” – успішно розвивається. Якщо ж судити про залученість людей до громадських організацій і їх бажання працювати в них, то можна сказати що громадська активність звужується, хоча на місцях (зокрема на Рівненщині) діють достатньо ефективні відомі широкому загалу громадські організації.
Але варто сказати, що активність громадських організацій і їх вплив на свідомість людей в Україні ще недостатні.
За роки незалежності склалась мережа громадських інститутів завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства. Ці риси істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Разом з тим громадянське суспільство в Україні поки, що не заявило про себе, як про силу з якою мусили б рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, характері стосунків між державою і громадянином. Потрібні зусилля як широкого загалу, так і національної еліти, спрямовані на зміцнення інститутів і формування культури громадянського суспільства.
Література:
1.Колодій А.Р. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в України. – Львів, 2002. С.9-10.
2.Основи демократії. За ред. А.Колодій. – К., 2002. С.448-487.
3.Мельниченко В. Чатовий соціальної гармонії – громадянське суспільство // Віче. – 2001. - №8, С.12-28.
4.Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демокартичного політичного режиму // Право України. – 2001. - №5, С.12-17.
5.Довідник неурядових організацій України. – К., 1997.
6.Соціально орієнтовані недержавні організації: наші досягнення. – Рівне, 2006, С.39-42.
Джерело: Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції (Львів, 10 листопада 2007 року) / Укл. Романюк А.С., Скочиляс Л.С., Шиманова О.В. – Львів: Генеза-ЦПД, 2007. – 132 с.