Автор – Любомир Скочиляс, директор Центру політичних досліджень, доцент кафедри політології ЛНУ ім.І.Франка (у політичній науці – з 1993 року, розпочинав у ГО Політологічний центр «Генеза»)
Витоки нової науки: 1990-ті роки
У 1990 році, коли я вступив на факультет журналістики, Україна лише починала входити в добу Незалежності – з її політичними зрушеннями, відкриттям нових тем, інститутів і, зрештою, нових наукових дисциплін. Однією з них стала політична наука – тоді ще майже невідома широкому академічному середовищу. У 1993 році ми вже слухали курс “Політологія”. Його викладали викладачі, котрі раніше працювали на кафедрах наукового комунізму та історії КПРС. Саме ці кафедри стали фундаментом для формування перших кафедр політології в українських університетах.
Спочатку політологія існувала в межах базової гуманітарної підготовки – вона читалася як обов’язковий курс для студентів усіх спеціальностей. Це була радше пропедевтика, ніж фахова підготовка, але саме тоді політологія почала входити в академічний обіг як окрема дисципліна.
Розвиток поза університетами: перші незалежні центри
Паралельно з інституціалізацією в університетах у 1990-х роках почали з’являтися незалежні політологічні інституції. У Львові це був Політологічний центр «Генеза» (1992 рік), у якому я працював з 1993 року по 1997, коли перейшов у газету «Поступ» а на загальноукраїнському рівні – Фонд «Демократичні ініціативи», Український центр економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, УНЦПД, АМУПП та інші.
Також у Львові діяли численні громадські ініціативи, зокрема львівська ГО “Нова Хвиля”, яка поєднувала молодіжну активність, політичну освіту та культурний самовияв. Вона була одним із осередків формування критичної маси мислення про політику як суспільне явище, також її представники активно займалися практичною політикою і її творенням. Серед знакових новохвилівців можна назвати Тараса Стецьківа, Віктора Пинзеника, Ігоря Гриніва. Також до «Нової хвилі» належали Юрій Шведа, Анатолій Романюк, Тарас Батенко, Кость Бондаренко.
У 1993 році ПЦ «Генеза» провів, мабуть, першу такого плану конференцію – «Аналітична карта України», яка зібрала представників політичної аналітики з Києва та регіонів. Тоді серед учасників були Ілько Кучерів, Віктор Небоженко, Микола Томенко, Сергій Телешун – фігури, які згодом стали хедлайнерами української політики (зокрема вони опинилися в штабі, а потім у команді Леоніда Кучми) й політичної науки. Вони представляли новостворені структури і були водночас і політтехнологами, і аналітиками.
Ці організації та особистості стали своєрідним мостом між західними підходами до аналізу політики й українським контекстом, надаючи експертні оцінки та реалізовуючи грантові проекти, спрямовані на розвиток демократії.
Освітній і кадровий аспект: формування політологічного середовища
Оскільки політологія була новою галуззю, то ще до кінця 1990-х років більшість фахівців приходили з інших сфер – історії, філософії, журналістики, подекуди соціології. Чомусь майже не було політологів із юридичною чи економічною освітою, хоча логіка предмету передбачала б і їхню активну участь.
Поступово починається цілеспрямована підготовка політологів як окремої спеціальності. У 1993 році вона була започаткована в Українському державному університеті імені М. П. Драгоманова. Перший набір на соціально-гуманітарному факультеті включав 44 студенти: 25 правознавців, 11 соціальних педагогів і 8 політологів.
У Львівському національному університеті імені Івана Франка спеціальність «Політологія» було започатковано у 1997 році. Перший випуск відбувся у 2002 році. Спочатку готували лише спеціалістів, пізніше з’явився розподіл на спеціалістів і магістрів, а згодом – поділ на бакалаврат (4 роки) та окрему магістратуру (1,5 року).
З початку 2000-х років ситуація змінюється: спеціальність «Політологія» з’являється ще в цілій низці провідних університетів, формуються фахові кафедри, виходять перші україномовні підручники, збірники статей, монографії. Галузь починає диференціюватися за напрямами – вибори і виборчі системи, партії і партійні системи, місцеве самоврядування, політичні конфлікти, політична культура, регіональні студії, політичні інститути і процеси, політична культура.
Окремо варто згадати, що кафедри політології створювалися функціонують на різних факультетах – філософському, історичному, суспільно-гуманітарному, іноді – юридичному (до речі, в ЛНУ на юридичному факультеті політологію викладають власні викладачі – у 2019 році рішенням Вченої ради юридичного факультету курс політології передано на кафедру історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультет).
Загалом існує різноманіття моделей організації політологічної освіти: в одних університетах функціонують окремі кафедри політології, в інших – кафедри політичних наук, або ж навіть дві подібні структури, які формально дублюють одна одну. Наприклад, у КНУ імені Тараса Шевченка існують одночасно кафедра політології і кафедра політичних наук, а в ПНУ – кафедра політології та кафедра політичних інститутів і процесів.
Нерідко кафедри політології інтегруються з іншими напрямками: це можуть бути об’єднані кафедри політології й міжнародних відносин, політології й державного управління, або ж політології та національної безпеки. Існують також міждисциплінарні структури на кшталт «кафедра історії, політології та соціології».
Наукові спеціалізації в межах політології (до 2018 року): теорія та історія політичної науки, політичні інститути та процеси, культура та ідеологія, геополітика. Сьогодні вони всі входять до спеціальності 052 “Політологія”, але в навчальних програмах зберігаються треки:
на бакалавраті – публічна політика, політичний аналіз і консалтинг, міжнародні відносини, політична комунікація;
у магістратурі – політичний маркетинг, громадська думка і реклама.
Академічна і неакадемічна політологія: дві паралельні траєкторії
Від початку 1990-х можна розрізнити два напрями політології – академічний і неакадемічний.
Неакадемічна політологія (НУО, аналітичні центри) існувала завдяки грантам. Вона була гнучкою, живою, інколи надзвичайно впливовою. Я особисто з 1997 року працював у Центрі політичних досліджень, створеному Анатолієм Романюком у 1994 році. Ми з колегами (Миколою Поліщуком, Юрієм Шведою та ін.) провели десятки досліджень, започаткували регулярні конференції «Регіональний процес в Україні», мали широку географію партнерства. Це був наш “золотий вік” просвітницької політології.
Починаючи приблизно з 2000-х років (хоча і до того часу теж були поширені такі практики), у цьому сегменті суттєво активізувалася політична заангажованість. Частина політологів переорієнтовувалася на роботу політтехнологів, брала участь у виборчих кампаніях, виступала в медіа на боці певних політичних сил або ж і сама входила у владні чи партійні структури. Це частково позначалося на довірі до політологічної експертизи в суспільстві й розмивало межу між аналізом і політичним позиціонуванням.
Згодом більшість таких центрів припинили діяльність: ПЦ «Генеза» – у 1999-му, інші – через брак фінансування, ослаблення місцевих ініціатив, втрату лідерів. У нових умовах неакадемічна політологія не витримала конкуренції та ритму змін.
Академічна політологія, навпаки, отримала стабільність через фінансування, інституційну базу, участь у державних структурах. Проблемою було переважання освітньої функції над дослідницькою. Дослідження здійснювалися радше зусиллями окремих науковців або у рамках грантів. Також дослідницькі проекти реалізовуються у профільних науково-дослідних інституціях на кшталт ІПЕНД ім. Ф. Кураса та інших підрозділах НАН України, аналітично-консультативна – і Національному інституті стратегічних досліджень ті ін.
Нові виклики і можливості: конкуренція, реформи і втрати
Суттєвим ударом по політології стало виключення її з обов’язкових курсів. Втрата «видимості» в інших спеціальностях знизила її вагу в академічному просторі. Конкуренція з такими напрямами, як публічне управління, державне управління, європейські студії, ще більше посилила тиск.
Попри труднощі, академічна політологія в Україні сформувалася. Сьогодні більшість викладачів – випускники політологічних програм. Вони захищають дисертації, володіють методологією, орієнтуються на західні підходи. Особливо активно почали реалізовуватися числові і формалізовані методики аналізу політики. На конференціях дедалі частіше, за західним підходом, представляються не загальні рефлексії стосовно політики, а результати емпіричних досліджень.
Неакадемічна політологія, натомість, перебуває в кризі. Інституційно вона знаходиться у завмерлому стані, можливості для фінансування мінімальні, нові проєкти з’являються рідко, організаційне лідерство збідніло. І саме тут стоїть дилема: або визнати її зникнення, або спробувати перезапустити в інших форматах – журналістика, урбаністика, цифрова аналітика. Бо сподіватися на виникнення все ж таки (після 35 років надій) на виникнення чіткого і регулярного запиту на якісний аналітичний продукт, навряд чи ще варто.
Попри ці сумні нотки, загалом українська політологія пройшла становлення. Тепер її завдання – поглиблення і подальша професіоналізація. Потрібне нове бачення, міждисциплінарність, участь у публічному просторі. Позитивом є активізація міжнародної співпраці, проведення з 2016 року щорічної конференції «Партії і вибори» пам’яті Юрія Шведи, а також масштабний 1-й Міжнародний форум політологів України (2024) промоутерами чого є наші викладачі-політологи, професори Анатолій Романюк .
Загалом, у моєму розумінні, подальший розвиток політичної науки має відбуватися синхронно у напрямках як розвитку теорії, так і практики, як напрацювання гносеологічного знання, так і розширення форм і методів реалізації дослідницьких практик. Це якщо ми беремо до уваги науковий напрямок. Якщо говорити про освітньо-фаховий сегмент, то тут так само, на наш погляд, важливо поєднувати фундаментальний та емпіричний виміри. Формувати у студентів, починаючи з першого курсу грунтовний інтелектуально-евристичний світогляд. Одночасно з кожним роком навчання поглиблювати прикладну складову, а також орієнтувати студентів-політологів на формування широкого профілю для діяльності в різних царинах суспільної сфери.
Інші пропозиції
- Однозначно слід повернути політології статусу загальнообов’язкової дисципліни, щоб її викладали на всіх спеціальностях у всіх вишах, адже саме вона формує базові орієнтири політичної свідомості громадянина, забезпечує розуміння принципів функціонування держави, інститутів влади, механізмів демократії, виборчих процесів, прав людини та громадянської участі. При цьому викладання політології (як і інших галузей) має бути виключно прерогативою підтверджених фахівців цієї галузі (освіту, ступінь, навчальні продукти).
- Необхідно сформувати навчальну уніфіковану основу підготовки політологів (з використанням українських напрацювань і західних практик) із подальшою реалізацією освітньої спеціалізації.
- Працювати над інституалізацією фаху політолога в професійній сфері (розвитку ринку політологічних послуг) на рівні місцевого самоврядування, державного управління, партійного консультування, медіааналітики (медіаблогерства).
- Формувати у викладачів, студентів та дотичних кіл бачення політології як широкого освітнього фаху з можливістю роботи в різних суміжних галузях (публічне адміністрування, журналістика, маркетинг, піар, реклама, суспільствознавча педагогіка).
- Активізувати пошуки щодо можливостей реанімації неформальної політології (громадської аналітики) у напрямку реалізації інформаційно-просвітницької функції політичної освіти і політичних досліджень.
- Розвивати академічну дослідницьку політичну науку шляхом впровадження мотиваційних механізмів і нових форматів проведення досліджень в університетах, сприяння з боку держави розвитку неуніверситетських академічних дослідницьких установ.
- Формування інтегрованого середовища фахівців політичної науки (через поглиблення інституалізації співпрацю, реалізацію системних публічних заходів і наукових проектів).
- Дослідження повинні орієнтуватися на загальносуспільну гносеологічну, просвітницьку, інтелектуальну та прикладну значущість результатів, активно використовувати західні напрацювання, генерувати автентичні підходи і поєднувати квантитативні і квалітативний виміри.
Пропозиції Штучного інтелекту
1. Ренесанс теоретико-філософської політології
У добу data-driven research, think-tankів і policy brief’ів політична філософія опинилася на периферії. Але саме вона:
- формує категоріальний апарат дисципліни;
- задає нормативні горизонти мислення (що є добром, справедливістю, владою);
- дозволяє відрефлексувати онтологію ідентичності, нації, держави, суспільного договору.
Що варто зробити:
- запустити теоретичні семінари (філософія демократії, неолібералізм, теорії влади);
- створити платформу діалогу філософів і політологів;
- впровадити у магістерські програми тематичні модулі з сучасної політичної філософії (Rawls, Mouffe, Agamben, Arendt, Foucault, Taylor, Rancière та ін.).
❝ Якщо ми не маємо своєї теорії — ми змушені реалізовувати чужу практику. ❞
2. Формування міждисциплінарних хабів
Українська політологія досі занадто сегментована — вона існує або в ізоляції від інших наук, або у «нав’язано-суміжних» програмах. Важливо створювати реальні простори взаємодії з:
- соціологією (на рівні емпірики),
- психологією (особливо в політичній поведінці),
- правом (інституційні аспекти),
- урбаністикою та архітектурою (просторове моделювання політики),
- культурологією (політичні міфи, наративи, ідентичності).
3. Підтримка політологічного перекладу і термінології
Для формування української політичної мови необхідно:
- відновити й осучаснити переклад класиків і новітніх теоретиків (з французької, італійської, іспанської, німецької);
- створити відкритий онлайн-лексикон політичних понять (на кшталт «Stanford Encyclopedia of Political Philosophy»);
- ініціювати спільноти редагування української Вікіпедії з політологічного контенту.
4. Публічні практики політології
Окрім think-tankів і університетів, слід сприяти появі:
- політичних лабораторій при громадах;
- подкастів, блогів, відеолекцій із поясненням складних явищ простою мовою;
- політичних шкіл для старшокласників і неакадемічної молоді (на кшталт «Літніх шкіл демократії»).
* Доповідь стала основою виступу на міждисциплінарному Форумі студентів філософського факультету ЛНУ ім.І.Франка «Tetra Logos», який відбувався 23-25 квітня 2025 року.
Також за оцим посиланням можна переглянути супровідну презентацію (у форматі PDF) про історію становлення і розвитку політичної науки в Україні.
