Автор – Любомир Скочиляс, доцент кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка, заступник директора Центру політичних досліджень
Виступ на Міжнародній конференції “Ukraina 2024/2025-czas wyzwań i przełomów. Próba bilansu – perspektywy” (Інститут наук про політику і безпеку, Щецінський університет, Польща, 13 червня 2025 року).
Минулий, 2024 рік, ознаменувався трьома ключовими річницями, що символізують історичні віхи європейського вибору України: 30 років Будапештському меморандуму, 20 років з часу Помаранчевої революції, 10 років Революції Гідності. Але витоки цього стратегічного вектору сягають ще 1990 року — Революції на граніті, яка вперше актуалізувала для українського суспільства ідеали свободи, гідності, громадянської відповідальності, вбудовані в європейський політичний код.
Підписання Будапештського меморандуму (1994) мало закріпити поступ України в напрямі західної інтеграції шляхом відмови від ядерної зброї в обмін на гарантії суверенітету. Однак меморандум виявився не інструментом захисту, а початком тривалого періоду ілюзій щодо ефективності міжнародних безпекових зобов’язань.
Три наступні революції — у 2004, 2013–14 і де-факто після 2022 — по-різному виражали одне й те саме прагнення: інтегруватися у простір західної демократії[1]. Проте станом на травень 2025 року ця стратегія знову опинилася під загрозою. Повернення Дональда Трампа до Білого дому ознаменувало радикальний перегляд американської політики щодо України. Його прагнення “за будь-яку ціну” завершити війну через дипломатичний тиск і примус до компромісів на умовах Москви створює безпрецедентні виклики для українського курсу на євроінтеграцію.
У цьому контексті європейський вибір України постає як екзистенційне питання, а не лише як геополітична опція. Мета доповіді — простежити, чому цей вибір залишався незавершеним упродовж трьох десятиліть, які помилки та упущення завадили його реалізації, і що визначає його безальтернативність саме зараз — на тлі нових спроб Заходу “заморозити” конфлікт за рахунок українського суверенітету.
Тепер розглянемо детальніше ці основні етапи європеїзації України.
Революція на граніті: перший ціннісний прорив до Європи
Спочатку – про першу «революцію». Революція на граніті, яка відбулася в жовтні 1990 року (2-17.10.1990) в Києві, стала першим масовим актом громадянського спротиву в радянській Україні. Її організаторами були студенти з різних регіонів, передусім зі Львова, Києва та Дніпра, які виступили проти збереження радянської системи та політичного підпорядкування Москві. Акція розпочалася 2 жовтня у центрі столиці, на площі Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності), де кілька десятків студентів оголосили голодування під гаслом «Голодую за Україну!».
Головні вимоги протестувальників охоплювали відставку голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, недопущення підписання нового союзного договору з СРСР, націоналізацію майна Компартії та комсомолу, гарантії проходження строкової військової служби лише на території України та проведення нових вільних виборів до Верховної Ради. Студенти вимагали реальної політичної незалежності й демократизації — фактично, це була відмова молодого покоління приймати нав’язану Москвою модель розвитку.
Акція швидко набула загальнонаціонального резонансу. До голодувальників приєднувалися нові учасники, їх підтримували кияни та громадські організації. Після двох тижнів тиску, 17 жовтня 1990 року уряд Масола був змушений піти у відставку. Це стало безпрецедентним прикладом перемоги мирного спротиву над авторитарною владою в радянських умовах.
Попри те, що тоді не йшлося прямо про вступ до Європейського Союзу чи НАТО, Революція на граніті мала виразний проєвропейський характер. Її учасники виступали за свободу, політичну відповідальність, повагу до прав людини й національного суверенітету — саме ті цінності, що лежать в основі європейської політичної культури. Більше того, українські студенти орієнтувалися на приклади мирних революцій у Центральній Європі, зокрема «Оксамитову революцію» в Чехословаччині та антикомуністичні виступи в Польщі.
Революція на граніті стала не лише ідеологічним прологом до незалежності України, проголошеної у серпні 1991 року, але й задала модель ненасильницького спротиву, до якої країна поверталася у 2004-му та 2013–2014 роках. Її історичне значення полягає в тому, що вона стала першим ціннісним розривом із радянським минулим і заклала основи українського європейського вибору задовго до його інституційного оформлення.
Будапештський меморандум (1994): геополітичний компроміс чи прорахунок?
Щодо Будапештського меморандуму[2], то слід згадати, що після розпаду СРСР Україна опинилася третьою у світі за розміром ядерним арсеналом. Утім, у 1994 році в Будапешті вона погодилася на його повне роззброєння, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерна держава. В обмін на це США, Велика Британія та Росія надали гарантії суверенітету, територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи України[3].
Для українського керівництва це був акт доброї волі і спроба легітимізувати свою незалежність в архітектурі нової європейської безпеки. Сподівання на те, що ядерне роззброєння відкриє шлях до тіснішої інтеграції з Заходом, були щирими, хоча, як показав час, надмірно оптимістичними.
Ключова вада Будапештського меморандуму полягала в тому, що він не був юридично зобов’язуючим міжнародним договором — це був політичний документ, який не містив механізмів прямого захисту або санкцій у випадку порушення зобов’язань. У 2014 році Росія анексувала Крим, а потім розв’язала війну на Донбасі — фактично порушивши всі основні положення меморандуму. Західні сторони, хоч і висловили підтримку Україні, утрималися від прямої військової допомоги або жорстких заходів на ранньому етапі конфлікту.
Це розчарування стало першим серйозним ударом по довірі України до «паперових» гарантій міжнародної безпеки. Українське суспільство й еліти усвідомили, що жодна угода не замінить здатності до самозахисту, а європейський та євроатлантичний вектори стали розглядатися як інструменти виживання, а не лише модернізації.
Будапештський меморандум став символом втраченого геополітичного шансу і дипломатичної наївності. Його провал актуалізував питання безпекової інтеграції України з НАТО і ЄС, стимулював розвиток власного оборонного потенціалу та радикалізував сприйняття росії як системної загрози.
У 2022 році, під час повномасштабного вторгнення, стало остаточно зрозуміло: тільки інституційно оформлені альянси та системна обороноздатність можуть забезпечити безпеку держави. Відтак урок Будапешта сьогодні читається як остаточне усвідомлення безальтернативності вступу до НАТО і фундаментальної необхідності будувати відносини з Заходом не на основі декларацій, а через формальні зобов’язання, інституційну інтеграцію та реальну взаємодію.
Помаранчева революція (2004): декларація про Європу без наслідків
Помаранчева революція стала другим масштабним зламом в історії пострадянської України — після Революції на граніті та на тлі розчарування в Будапештському меморандумі. У листопаді–грудні 2004 року сотні тисяч українців вийшли на вулиці з протестом проти масових фальсифікацій президентських виборів. У центрі протесту були не лише вимоги чесного підрахунку голосів, а й ціннісна опозиція авторитарній моделі розвитку, що поступово утверджувалася за правління Леоніда Кучми.
Революція від самого початку набрала конотацію демократизму і свободи. яяяяяЦе само по собі відсилало до європейських цінностей. Активно використовувалася символіка Євросоюзу. Учасники ототожнювали демократію, прозорість і свободу з європейською цивілізаційною моделлю. Таким чином, Помаранчева революція стала публічною декларацією про стратегічний вибір на користь Заходу, продовживши ціннісну лінію, започатковану ще Революцією на граніті.
На відміну від періоду після Будапештського меморандуму, коли Україна намагалася інтегруватися до європейської архітектури безпеки через роззброєння та дипломатію, 2004 рік позначився громадянським проривом — суспільство саме почало формувати зовнішньополітичний порядок денний. Але ця активізація знизу не була підкріплена політичною волею зверху.
Після перемоги Віктора Ющенка здавалося, що шлях до Європи відкритий. Проте наступні роки виявилися розчаруванням. Невизначеність, внутрішня політична боротьба, популізм, недосконалість реформ — усе це спричинило поступову деградацію довіри як усередині країни, так і з боку європейських партнерів. Політичні еліти виявилися неспроможними інституційно оформити той цивілізаційний курс, який озвучив Майдан.
Втрачене вікно євроінтеграції 2005–2010 років стало не менш болісним, ніж провал гарантій безпеки 1994 року. Якщо після Будапешта Україна сподівалася на міжнародну підтримку, то після Майдану вона втратила ініціативу власноруч. І хоча Помаранчева революція не призвела до реваншу проросійських сил одразу, внутрішнє виснаження курсу на Європу призвело до повернення авторитарних тенденцій — кульмінацією яких стала відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС у 2013 році.
Таким чином, Помаранчева революція була яскравим маніфестом демократичного вибору, проте без системного політичного підкріплення. Це була революція очікувань, які не справдилися. У цьому сенсі вона є символом нереалізованого потенціалу європеїзації України, на відміну від попередньої революції, яка задала напрям, і наступної — яка цей вибір захистила.
Революція Гідності (2013–2014): точка неповернення
Події осені 2013 – зими 2014 року стали переломним моментом у новітній історії України. Після періоду втраченої євроінтеграційної динаміки, характерної для постпомаранчевої доби, українське суспільство знову вийшло на вулиці — цього разу не лише на знак протесту проти несправедливості, а як рішуче відстоювання ціннісного курсу на європейську інтеграцію. Власне, відмова уряду Миколи Азарова та президента Віктора Януковича від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року стала тією іскрою, яка запалила обурення мільйонів.
На відміну від Помаранчевої революції, де європейська риторика відігравала символічну роль, Революція Гідності поставила європейську інтеграцію у центр протесту, зробивши її чітким політичним маркером і лінією розлому. Власне, Євромайдан — як початкова назва протесту — прямо вказує на те, що європейський вектор перестав бути абстрактною метою, а став елементом національної ідентичності.
Особливістю Революції Гідності було те, що громадянське суспільство виступило не лише як рушій протесту, а й як суб’єкт зовнішньополітичного курсу. Відсутність довіри до державних інституцій, інертність парламенту та агресивна поведінка силових структур спричинили саморганізацію протестного руху, яка охопила всі сфери — від самооборони до дипломатичного представлення інтересів Майдану. У цей період з’являється феномен «горизонтальної політики» — без традиційних партій, без централізованого лідерства, але з потужним спільним ціннісним знаменником.
Насильницьке придушення протестів і масові вбивства мирних громадян у лютому 2014 року стали останньою краплею — суспільний запит трансформувався у революційне оновлення влади. Проте тріумф Майдану став одночасно прологом до нового етапу російської агресії.
Уже в березні 2014 року Росія анексувала Крим, а з квітня розпочала гібридну війну на Донбасі, використовуючи поєднання військової сили, інформаційної пропаганди, політичної дестабілізації та економічного тиску. Таким чином, Революція Гідності стала точкою неповернення не лише для внутрішньої політики, а й для геополітичного розташування України. Відмова від європейського курсу більше не розглядається як варіант — вона вважається зрадою цінностей Майдану.
Цей період також позначився радикальним переглядом міжнародного статусу України. Втрата довіри до Росії, остаточний крах ілюзій щодо Будапештського меморандуму, нова якість відносин з ЄС і НАТО стали логічним продовженням цієї революції. Якщо до 2013 року євроінтеграція розглядалася як стратегічна мета, то після 2014 — як необхідна умова виживання держави і збереження її суверенітету.
Війна як точка незворотності: вторгнення 2022 року і остаточна фіксація європейського курсу
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну 24 лютого 2022 року стало не просто етапом ескалації збройного конфлікту, що тривав з 2014 року. Це було екзистенційне випробування, яке поставило під загрозу саме існування української державності, суверенітету, ідентичності та фізичного виживання нації.
Російська агресія остаточно зруйнувала залишки ілюзій щодо можливості «нейтралітету» чи балансування між геополітичними блоками. Якщо попередні революції (2004 і 2013–14) лише декларували європейський вибір, то війна 2022 року перетворила цей вибір на безальтернативну стратегію збереження держави і народу. Бути частиною Європи — означає мати шанс на виживання; бути поза нею — означає опинитися у сфері російського терору.
На тлі руйнувань, бомбардувань, злочинів проти людяності та геноцидних практик на окупованих територіях, українське суспільство продемонструвало безпрецедентну консолідацію навколо європейської ідентичності. Цінності свободи, гідності, прав людини, самоуправління — ті, що колись були абстрактними, стали елементами повсякденної боротьби. Європа — вже не символ і не обіцянка, а цілком практичний вектор, що протистоїть імперському насильству.
Водночас європейський курс уперше отримав інституційне закріплення. Вже в червні 2022 року Україна отримала статус кандидата в ЄС, а також активізувала стратегічну співпрацю з НАТО. Було запущено масштабні реформи в оборонному секторі, енергетиці, юстиції, цифровій трансформації, антикорупційній політиці — не лише як умову для вступу, а як вимогу часу.
Слід підкреслити, що після 2022 року європейський вектор в Україні перестав бути дискусійним. Якщо у 1990-х і 2000-х роках питання інтеграції в ЄС залежало від політичних коливань чи ідеологічних симпатій лідерів, то нині європейська інтеграція сприймається як стратегія національного самозбереження, що не потребує додаткової легітимізації.
Втрачені можливості та виклики незворотності
Три десятиліття європейського вибору України — це історія не лише поступу, а й втраченої довіри, нереалізованих шансів і жорстоких уроків історії. Від студентських наметів на граніті в 1990 році до окопів Бахмута й Авдіївки в 2022–2025-му — українське суспільство раз за разом змушене було доводити вірність європейським цінностям у боротьбі, а не в умовах стабільного розвитку.
Нереалізація потенціалу Помаранчевої революції, слабкість інституцій після 1994 року, системна корупція та нездатність політичних еліт до консолідованого курсу відкривали вікна можливостей для Росії, яка послідовно використовувала паузи в євроінтеграційній динаміці України для втручання, дестабілізації й гібридної агресії. Водночас пасивність Заходу, зокрема у 1990-х та 2000-х роках, а також політика умиротворення Кремля сприяли накопиченню ризиків, що вибухнули війною.
Проте саме громадянське суспільство — від студентів 1990 року до волонтерів і бійців 2022-го — виявилось справжнім суб’єктом історичних змін. Воно раз за разом виправляло помилки політичного класу, формуючи фундамент того, що сьогодні можна назвати незворотністю європейського курсу України.
Водночас, у 2025 році постає нова хвиля викликів, яка не дозволяє розслабитися. Повернення Дональда Трампа до влади у США супроводжується спробами нав’язати Україні припинення війни за умов, близьких до ультиматумів Кремля — із фактичним запереченням права України на стратегічне самовизначення. У країнах Центрально-Східної Європи, зокрема в Угорщині, Словаччині, а тепер і у Румунії та Польщі, посилюються ультраправі та антиукраїнські політичні сили, які апелюють до втоми від війни, захисту національних інтересів і «реалізму» у відносинах з Росією.
У такому контексті європейський вибір України — це більше не рух до Європи, а боротьба за місце в Європі, яка сама дедалі більше зазнає кризи солідарності. Україна не просто прагне до Європи — вона змушена доводити, що її присутність у європейському політичному і безпековому просторі є життєво необхідною не лише для себе, а й для самого проекту ЄС як такого.
Сценарії розвитку європейського курсу України (2025–2030)
Оптимістичний сценарій: «Інтеграція на тлі викликів»
- Попри зміну політики США під впливом адміністрації Дональда Трампа, основні країни ЄС (Німеччина, Франція, скандинавські держави, країни Балтії) зберігають довгострокову підтримку України.
- Україна проводить структурні реформи: судова система, енергетика, антикорупційні інститути.
- Активізується інтеграція у сфері оборони: спільні проєкти з НАТО, участь у західних військово-промислових ініціативах.
- У 2028–2030 рр. Україна відкриває переговори про вступ до ЄС або підписує нову розширену угоду з політичними гарантіями членства.
- Війна не припиняється повністю, але стає контрольованою та позиційною, без втрати територій.
Реалістичний сценарій: «Контрольована невизначеність»
- США знижують пряму військову допомогу, однак залишають стратегічну присутність у Східній Європі.
- ЄС залишається розділеним: одна частина підтримує Україну, інша (Угорщина, Словаччина, частково Польща, Італія) блокує важливі рішення або відкладає політичне розширення.
- Україна частково реалізує внутрішні реформи, але на тлі війни та економічних труднощів зберігається інституційна нестабільність.
- Війна залишається у форматі «періодичних загострень», Росія утримує окуповані території, але нових масштабних наступів не відбувається.
- Європейський курс зберігається як стратегія, але вступ до ЄС відкладається за горизонт 2030 року.
Песимістичний сценарій: «Компроміс за рахунок України»
- США за ініціативи Трампа укладають угоду з Росією щодо «заморожування конфлікту», що передбачає де-факто визнання російського контролю над частиною українських територій.
- ЄС, під тиском нової влади у Польщі, а також актуальних у Словаччині та Угорщині, і можливих євроскептичних та/або українокритичних в інших країнах відходить від активної підтримки, посилаючись на «втому від війни» та економічні труднощі.
- В Україні розпочинаються внутрішні протести, дестабілізація через спроби політичного реваншу проросійських сил, розкол у питаннях безпеки і зовнішньої політики.
- Громадянське суспільство втрачає ініціативу на тлі мобілізаційної втоми, еміграції й деморалізації.
- Європейський курс демонтовано де-факто, Україна переходить до стану геополітичної «сірої зони».
[1] 2004 — Помаранчева революція
- Масові протести проти фальсифікації виборів.
- Суспільство вийшло на вулиці з вимогою чесних виборів і європейських стандартів демократії.
- Європейська риторика та гасла були одними з головних рушіїв.
2013–2014 — Революція Гідності
- Прямо спровокована відмовою уряду від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
- Це був найбільш чіткий політичний і ціннісний конфлікт між проросійським курсом і євроінтеграційним вибором.
- У цій революції європейський вектор став екзистенційною лінією розлому.
2022+ — «Третя» революція як трансформація через війну
- Хоча не було типових «майданних» подій, повномасштабне вторгнення Росії стало каталізатором глибоких змін у свідомості, державному управлінні та зовнішньому курсі.
- Громадянське суспільство згуртувалося без прямих закликів до повстання — це була революція гідності у дії, коли захист європейських цінностей відбувався на фронті, в тилу, в дипломатичних битвах.
- Була перемога європейської ідентичності над пострадянською амбівалентністю.
- Саме після 2022 року Україна отримала статус кандидата в ЄС, активізувала реформи, почала воювати не лише за себе, а й за архітектуру європейської безпеки.
[2] https://uk.wikipedia.org/wiki/Будапештський_меморандум
[3] Будапештський меморандум був підписаний 5 грудня 1994 року у Будапешті під час саміту Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Сторони-підписанти меморандуму: від України: Леонід Кучма, від росії – Борис Єльцин, від США – Білл Клінтон , від Великобританії Джон Мейджор. Пізніше Франція та Китай надали окремі (не ідентичні) декларації про гарантії безпеки Україні, але вони не були учасниками самого Будапештського меморандуму і не підписували його. За форматом це був не міжнародний договір у класичному юридичному сенсі, а політична декларація про наміри гарантувати Україні безпеку в обмін на її вступ до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерної держави.
Презентація до доповіді (у форматиі PDF)
