Минулої п’ятниці керівник Центру політичних досліджень, доцент кафедри політології ЛНУ, кандидат політичних наук Любомир Скочиляс відповів на запитання журналістки Роксолани Кривенко з видання НЗЛ (Новини здорової людини), що є проєктом The Ukrainian про нинішню кризу дієздатності Верховної Ради. Частково комнтар використано у публікації видання, за посиланням:
https://theukrainians.org/news/kryza-u-verkhovnij-radi-shcho-vidbuvaietsia-ta-iaki-budut-naslidky/
Повністю текст запитань і відповідей подаємо тут.
Р.К.: Серед тез, які називають причинами кризи зараз: втома від роботи в Раді на сьомий рік поспіль, натягнута комунікація між урядом і парламентом, деякі депутати говорять про страх колег перед підозрами НАБУ та САП, небажання прощатися з рейтингом через непопулярні урядові рішення, яких вимагає МВФ.
Л. С.: Усі зазначені чинники можуть бути частково причетними до нинішньої ситуації у Верховній Раді, проте вони (ні кожен окремо, ні навіть всі загалом) не є вирішальними. Якщо говорити про втому, то так, можливо, в деяких депутатів вона проявляється, і ми вже були свідками того, що низка обранців (за даними ЗМІ – понад 60) позбулися своїх мандатів (або добровільно, або через рішення парламенту). В основному це стосується тих, хто випадково потрапив у політику і чесно зрозумів, що це не його (як свого часу було з Вакарчуком). Але, зважаючи на те, що новітня українська історія знає багато прикладів депутатів багатьох скликань підряд, то для таких політиків втома не властива.
Щодо комунікації між парламентом і урядом, то вона завжди здійснюється в першу чергу з представниками правлячої більшості, і в випадку нинішнього парламенту це було майже виключним вектором: всі розуміли, що уряд – це президент, а президент – це «Слуга народу». Тому по цій лінії, я думаю, досі нема якихось кардинальних змін. Інша справа, що колись переконлива монобільшість зараз вже не є такою однозначною в кількісному плані, тому, швидше за все, це і дається взнаки. Але зрештою, можливий і момент, що нинішній прем’єрці, на відміну від Дениса Шмигаля, не вдається зберігати належний рівень комунікації (але це, якщо вважати, що уряд є самостійною ланкою і найвищої владній комунікації, у чому я трохи сумніваюся).
Стосовно хвилювання за рейтинги, то це може стосуватися хіба що опозиційних фракцій, які, зрештою, і без цього були в опозиції, проте, зважаючи на війну, деколи могли підтримувати уряд, коли очевидним було, що їхня інша позиція буде сприйматися як деструктивна. Можливо, якраз отут можна говорити про втому – втому бути конструктивною опозицією, бо зазвичай опозиція в українських умовах, коли це реально дозволяли демократичні умови, була непримиренною.
Проте загалом електоральний привид – можливість проведення виборів у недалекому майбутньому, очевидно, дається взнаки, особливо в поведінці опозиції. Але монобільшості це ба не мало стосуватися.
Щодо страху перед НАБУ і САП, то я не бачу, який тут прямий зв’язок із турбулентністю у парламенті: ті, хто почувається через це в небезпеці, вже або за межами України, або скоро там будуть.
Як окремий чинник (він не базується на інсайдерській інформації, а напрошується через збіг обставин) – фактор Єрмака. Можливо, йому, як «сірому кардиналу», вдавалося успішно мобілізовувати парламентську більшість на ухвалення потрібних рішень, а новий керівник ОП Буданов не має таких навичок і не бажає до цього вдаватися (поки що).
Р. К.: Які є шляхи виходу з цієї кризи? Який з них зараз видається найбільш реалістичним?
Л.С.: В моєму баченні, на даний момент для забезпечення працездатності парламенту є кілька сценаріїв:
1. «Пожежний» – всіма можливими способами мобілізувати і кількісно підтримувати діяльність депутатів, які налаштовані конструктивна на підтримку уряду і президента (в першу чергу монобільшість але також позафракційні чи депутати з не дуже антагоністичних фракцій). Такий спосіб може давати швидкі о операційні результати, але він не забезпечить стабільну роботу на тривалу перспективу.
2. «Інвентаризація» депутатського складу і його перезавантаження. Тобто визначення тих депутатів, які є «мертвими душами» (рахуються обранцями, але не беруть учасиі у роботі парламенту і пошуки способів або їх все таки повернути до роботи, або спробувати знайти юридичні процедури їх заміни (якщо йдеться про депутатів, які були обрані за списками партій, то там взагалі не проблема, депутатом стає наступний у списку, а от з мажоритарниками складніше, тому що їх треба обирати в округах, а вибори зараз не можливі).
3. «Переформатування» більшості і створення міжфракційної коаліції. Від початку роботи парламенту і до недавнього часу парламент працював у фарватері монобільшості. Пропрезидентська (і проурядова в підсумку) фракція «Слуга народу» мала однопартійну більшість. Це дозволяло, як колись висловлювалися журналісти працювати «в турборежимі», ухвалюючи потрібні президенту і уряду рішення і включати, як знову ж таки висловлювалися журналісти «зелений» принтер (для друку ухвалених законопроєктів). Якщо зараз монобільшість вже де-факто кількісно не існую, то дивлячись стратегічно, правильно би було створити більшість із двох чи кількох фракцій, щоби забезпечувати результативне голосування. Але на це на даному етапі навряд чи підуть. Бо, по-перше, це остаточно поховає монобільшість, а відтак переконливу політичну опору президента. По-друге, технічно нова коаліція вимагатиме формування нового уряду (що за собою тягне розподіл портфелів, торги, домовленості тощо). І по-третє, така коаліція вже не буде суто пропрезидентською і тому з’являється момент часткової когабітації (коли президент і уряд належать не до однієї політичної сили). Звичайно, в ідеалі можна би було говорити про формування широкої коаліції з усіх конструктивних сил у парламенті у формування уряду національної єдності. Це було можливим у певний період на початку повномасштабної війни, коли необхідність політичної мобілізації і національної єдності стояла особливо гостро. Але не зараз, коли, з одного боку відчуття гостроти небезпеки від зовнішньої загрози суттєво притупилося. А з іншого боку, частина політиків, як вже зазначалося, почала першочергово думати про майбутні вибори, а не про інтереси воюючої держави.
Ілюстрацію згенеровано за допомогою ChatGPT
