Автор – Любомир Скочиляс,кандидат політичних наук, доцент (з 2001 року по цей час) кафедри політології ЛНУ ім.І.Франка, заступник директора Центру політичних досліджень (з 1999 року по цей час), у 1993-1997 рр. також співробітник Політологічного Центру «Генеза»
Знакові особистості української політичної науки
(з нагоди 35 річчя української політології (політичної науки)
У цьому матеріалі представлені особистості, які, на мій погляд, так чи інакше значною мірою спричинилися до розвитку української політичної науки. Абсолютна більшість цих персоналій мені особисто знайомі і тому я, визначаючи їх знаковими, виходив як із своїх знань і вражень про них, так і базуючись на перевірці даних (особливо, там де йдеться про неоднозначні, або із негативним значенням постаті) на основі різних відкритих джерел.
Тому ще раз підкреслю, що поданий нижче перелік є суб’єктивним, його порядковість не є детермінована, а рандомна. Водночас поділ цих особистостей 3 категорії «білі» (wite), «чорні» (black) і «сірі» (gray), є моєю версією визначення їх моральний статус і їх позицію стосовно українських інтересів, знову ж таки на основі власного знання і додаткових джерел.
Там де йдеться про політологів з «чорного» списку, особливо, стосовно тих, яких я дуже добре знав, це викликає певні прикрі відчуття. Але тішить те, що загалом на шляху руху української політології все таки опинялося більше позитивних героїв:
- «білих» – 21 особа
- «чорних» – 6 осіб
- «сірих» – 5 осіб.
І ще один нюанс – я не антифемініст. Але жінок у моєму списку лише 2. Проте обидві – дуже яскраві особистості і обидві – в «білому».
WHITE
Валерій Денисенко – український політолог, який поєднав академічну глибину з художнім світобаченням, залишивши помітний слід як у політичній науці, так і в мистецтві.
Як доктор політичних наук і багаторічний завідувач кафедри, він виховав покоління дослідників, а його наукові інтереси охоплювали політичну філософію, антропологію, а також співвідношення раціоналізму й ірраціоналізму в політичній думці.
У своїх малярських роботах і філософських текстах Денисенко часто осмислював політику як простір метафізичної напруги між владою і свободою, раціо і вірою, перетворюючи абстрактне на особисто пережите.
Микола Поліщук був кандидатом філософських наук і доцентом, який з 1997 по 2016 рік очолював кафедру політології Львівського національного університету імені Івана Франка, а згодом продовжував викладати на цій же кафедрі.
Його наукові інтереси охоплювали політичні конфлікти та політичну соціологію, що відображалося в його науковій і викладацькій діяльності.
Микола Васильович був не лише фахівцем у своїй галузі, але й наставником і порадником для багатьох студентів, залишивши по собі глибокий слід у науковому та освітньому житті Університету.
Юрій Шведа – знаний український політолог, який присвятив життя дослідженню партійної системи, виборів і політичної трансформації в Україні.
Він поєднував академічну роботу з практикою – був не лише теоретиком, а й політтехнологом і аналітиком, який глибоко розумів логіку виборчих кампаній. Автор низки ґрунтовних праць з історії та теорії партій, виборчих систем і виборчих технологій.
Його лекції у Львівському університеті надихали студентів до критичного мислення, а науковий і практичний спадок залишається важливим джерелом для дослідників демократії та політичної культури.
Борис Кухта – український історик і політолог, який стояв біля витоків становлення політичної науки у Львові та очолював авторський колектив фундаментального університетського підручника «Основи політології»у чотирьох частинах.
Він був співавтором ключових праць з теорії еліт, політичного лідерства, влади та історії політичної думки, поєднуючи академічну глибину з доступним стилем викладу.
Як науковець і викладач, він зробив вагомий внесок у формування української політичної термінології та виховання поколінь студентів, для яких політика стала не лише сферою знання, а й громадянської відповідальності.
Сергій Рябовбув одним із перших, хто ще в радянські часи впроваджував політологію як академічну дисципліну в Київському університеті, фактично ставши її першопрохідцем в Україні.
Він не лише викладав, а й творив політичну науку, зокрема досліджуючи категорії влади, держави, легітимності та політичної свідомості у перехідному суспільстві.
Його інтелектуальна сміливість і здатність бачити політику як філософськи насичений процес зробили його одним із тих, хто задавав тон становленню політології як повноцінної науки в незалежній Україні; він пішов із життя у 2008 році, залишивши яскравий слід в університетській традиції.
Ігор Марков був одним із тих, хто створював Товариство Лева, Студентське братство та Політологічний центр «Генеза» – інституції, що відіграли ключову роль у формуванні незалежної інтелектуальної сцени в Україні 1990-х років.
У межах роботи в Інституті народознавства НАН України він досліджував трудову міграцію українців, поєднуючи соціокультурний підхід з політичною аналітикою, а також розвивав міждисциплінарний аналіз ідентичності, влади та модерності.
Його інтелектуальна сміливість, стратегічне мислення і здатність мислити політичне крізь призму філософії зробили його однією з визначних постатей становлення української політичної науки.
Анатолій Романюк – доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка та директор Центру політичних досліджень, один із провідних українських фахівців з електоральної політики, виборчих систем та політичної стратифікації.
У колі його наукових інтересів – політичні доктрини, порівняльна політологія, політичні інститути, партійні системи та трансформаційні процеси у сучасних демократіях, що відображено в низці фундаментальних досліджень і практичних аналітичних проєктів.
Як викладач і організатор наукового середовища, Анатолій Романюк активно формує українську політологічну школу, поєднуючи академічну глибину з активною діяльністю спрямованою на промоцію української політології, а також з прикладним аналізом політичної дійсності та незмінною орієнтацією на демократичні й національні цінності.
Ігор Танчин– український політолог, історик і публіцист, знаний гострим саркастично-іронічним стилем, який вирізняє його аналітичні та публіцистичні виступи у ЗМІ.
Він є автором збірки філософських есеїв «Коани мідної сутри», а також колишнім директором громадської організації «Інститут гуманітарних проблем», що ініціювала суспільні дискусії про культуру, політику та освіту. Також Ігор Танчин стояв біля витоків і до завершення функціонування інституції працював у Політологічному центрі «Генеза».
Нині Танчин обіймає посаду заступника директора з науково-педагогічної роботи у Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти, поєднуючи адміністративну роботу з аналітичними роздумами над станом української політики й культури.
Анатолій Круглашов – відомий український політолог, доктор політичних наук, професор і багаторічний завідувач кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету.
Його наукові інтереси охоплюють порівняльну політологію, етнополітику, європейську інтеграцію та трансформацію політичних режимів, а його праці публікуються в авторитетних українських і міжнародних виданнях.
Як активний учасник академічної і експертної спільноти, він відіграє важливу роль у розвитку української політології, зокрема через участь у професійних асоціаціях, редколегіях наукових журналів і підготовку молодих дослідників.
Ілько Кучерів– один із піонерів розвитку прикладної політичної науки в Україні, засновник і багаторічний керівник Фонду «Демократичні ініціативи», який перетворився на впливовий центр незалежної соціології та політичного аналізу.
Він зробив вагомий внесок у впровадження західних стандартів опитувань громадської думки, виборчого моніторингу та відкритості влади, працюючи на перетині науки, громадянського суспільства та журналістики.
Завдяки його зусиллям соціологія і політологія в Україні стали інструментами суспільного діалогу й демократичного контролю, а його постать залишилася символом чесної аналітики та стратегічного бачення перехідного суспільства.
Віктор Небоженко– український політолог, соціолог і політичний консультант, який поєднує наукову аналітику з активною участю у виборчих кампаніях та медіапросторі.
Як засновник і директор соціологічної служби «Український барометр», він став одним із провідних експертів з аналізу електоральної поведінки та політичних технологій в Україні.
Його коментарі, статті й дослідження вирізняються критичністю, дотепністю й глибоким знанням українського політичного ландшафту, що зробило його впізнаваним аналітиком не лише серед фахівців, а й у публічному просторі.
Галина Зеленько– доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, яка спеціалізується на дослідженні політичних трансформацій у посткомуністичних країнах, зокрема України та держав Вишеградської групи.
Її наукові інтереси охоплюють конституційну інженерію, інституціоналізацію громадянського суспільства, політичні режими та феномен «захопленої держави» (capture state), що відображено в низці монографій та досліджень, присвячених проблемам демократизації та впливу олігархічних структур на політичні процеси в
Активно бере участь у міжнародних наукових проєктах, є членом редакційних колегій низки фахових видань, таких як «Політичні дослідження» та «Studia Politologica Ucraino-Polona», і відома своєю послідовною позицією щодо необхідності зміцнення демократичних інститутів та протидії авторитарним тенденціям у політичному розвитку України.
Володимир Кіпень– один із тих, хто стояв біля витоків становлення української політології та прикладної політичної аналітики, активно поєднуючи академічну працю з громадською діяльністю та просвітницькими ініціативами.
Як засновник Інституту соціальних досліджень і політичного аналізу, він систематично проводить соціологічні дослідження, аналізує політичну поведінку виборців і популяризує політичну культуру в регіонах, зокрема у Вінниці, куди переїхав після окупації Донбасу.
Кіпень послідовно займає україноцентричну позицію, виступає проти будь-яких форм російського впливу та приділяє велику увагу розвитку критичного мислення, медіаграмотності й демократичної свідомості в українському суспільстві.
Микола Томенко– український політичний діяч, науковець і публіцист, доктор політичних наук, який поєднав академічну кар’єру з активною участю в українському державотворенні.
Як викладач і автор наукових праць, він досліджував проблеми політичної культури, громадянського суспільства та національної ідентичності, водночас популяризуючи політичну науку через ЗМІ та просвітницькі ініціативи.
У політичному житті Томенко відзначився як народний депутат, віце-спікер Верховної Ради та ініціатор низки соціокультурних проєктів, зокрема у сфері патріотичного виховання та захисту історичної пам’яті.
Володимир Полохало– український політолог, журналіст і редактор, який заснував і тривалий час очолював аналітичний журнал “Політична думка”, що став майданчиком для формування української політичної науки у 1990-х роках.
Його інтереси охоплювали трансформаційні процеси посткомуністичних суспільств, роль інтелектуалів у політиці та взаємодію політики з медіа, а сам він активно виступав за необхідність критичної і незалежної політології в Україні.
Як народний депутат України VI скликання і голова Комітету з питань науки і освіти, Полохало поєднав академічне мислення з практикою законотворення, захищаючи ідеї гуманітарної модернізації та наукової автономії.
Юрій Якименко– український політолог, кандидат політичних наук, президент Центру Разумкова та шеф-редактор журналу «Національна безпека і оборона», який понад два десятиліття відіграє ключову роль у формуванні експертного бачення державної політики в Україні.
Його наукові інтереси охоплюють політичні інститути, партійні системи, права людини, парламентаризм та конституційний процес, що відображено в понад 40 наукових працях та понад 200 публікаціях у ЗМІ.
Якименко активно поєднує аналітичну роботу з участю в національних і міжнародних експертних дискусіях, виступаючи з виваженими, інституційно орієнтованими оцінками, які суттєво впливають на публічну політику в Україні.
Юрій Остапець– доктор політичних наук, професор, декан факультету суспільних наук Ужгородського національного університету, корифей політичної науки на Закарпатті,
Його наукові інтереси охоплюють електоральні процеси, виборчі системи та політичні технології, що відображено в низці публікацій, зокрема в навчально-методичних рекомендаціях «Виборчі системи і технології» (2024) та монографії «Регіональний вимір розвитку та функціонування партійної системи України» (2020).
Остапець активно поєднує академічну роботу з практичною аналітикою, зокрема бере участь у провідних наукових конференціях, таких як «Політичні партії і вибори: українські та світові практики», де презентує свої дослідження з регіональних електоральних процесів.
Антоніна Колодій– докторка філософських наук, професорка, у минулому завідувачка кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління при Президентові України, одна з фундаторок української політології, зокрема у сферах дослідження демократії, громадянського суспільства та національної ідентичності.
Її наукові інтереси охоплювали питання соціальної справедливості, посткомуністичної трансформації, багатопартійності та методології політичних реформ, що відображено в численних публікаціях, зокрема у підручниках «Політологія» та «Основи демократії».
Колодій активно поєднувала наукову діяльність із громадською активністю, беручи участь у публічних дискусіях, конференціях та просвітницьких заходах, зокрема виступаючи на тему впливу місцевих виборів на розвиток багатопартійності в Україні, однак нині, через вік, відійшла від академічної і публічної діяльності.
Василь Климончук– доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, знаний дослідник політичних свобод, громадянських цінностей та політичної культури.
У 2004 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Політичні та громадянські цінності: особливості становлення та функціонування (історико-методологічний аналіз)», а в 2013 році – докторську дисертацію «Історичні форми політичних свобод: антропологічний та інституційний виміри (теоретико-методологічний аналіз)» .
Василь Климончук є автором понад 130 наукових праць, включаючи монографії, навчальні посібники та статті, зокрема дослідження про роль громадської думки у процесі Брекзиту, а також активно поєднує академічну діяльність із участю в публічних дискусіях та конференціях, присвячених актуальним політичним процесам .
Ігор Доцяк– кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, директор Навчально-наукового центру соціальних досліджень цього університету, знаний дослідник електоральної поведінки та політичної соціології.
Його наукові інтереси охоплюють вибори та виборчу активність, взаємозалежність політики й економіки, політичні основи суспільної стійкості та згуртованості, а також моніторинг якості науково-освітнього процесу.
Доцяк активно поєднує академічну роботу з участю в наукових конференціях, зокрема виступаючи на теми економічної безпеки України в умовах війни, транскордонного співробітництва та електронної демократії.
Юрій Мацієвський– доктор політичних наук, професор кафедри національної безпеки та політології Національного університету «Острозька академія», керівник Центру політичних досліджень цього університету, знаний дослідник політичних режимів, демократизації та неформальних інституцій.
Його наукові інтереси охоплюють трансформацію політичних режимів в Україні, гібридну демократію та авторитаризм, що відображено у численних публікаціях, зокрема у монографії «У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991–2014)» (2016) та статтях у міжнародних наукових журналах.
Мацієвський активно поєднує академічну діяльність із участю в наукових конференціях та публікаціях, зокрема є автором статті «Mixed Values and Societal Constraints: The Weak Prospects for Authoritarianism in Ukraine» у журналі Demokratizatsiya: The Journal of Post-Soviet Democratization (2021), де аналізує перспективи авторитаризму в Україні.
BLACK
Дмитро Видрін– колишній український політолог і політик, який після Революції Гідності втік до Росії, оселився в окупованому Криму та активно виступає в російських ЗМІ з антиукраїнськими та пропутінськими заявами.
У своїх публічних виступах він прославляє російську агресію проти України, називаючи війну “очищенням” для Росії, та пропонує перейменувати “зернову угоду” на “продовольче милосердя Росії” .
За колабораціонізм та антиукраїнську діяльність у січні 2023 року на Видріна були накладені персональні санкції РНБО України .
Артур Білоус– український політолог, який у 1990-х роках позиціонував себе як представник молодої інтелектуальної генерації, проте згодом його діяльність дедалі більше асоціювалася з політичним кон’юнктурництвом та скандалами.
Обіймаючи посади у владних структурах і працюючи народним депутатом III скликання, він більше запам’ятався як фігурант гучних справ і учасник політичних проєктів із сумнівною репутацією.
У 2021–2022 роках Білоус виступав як експерт на проросійських телеканалах, а в липні 2022 року був затриманий за підозрою у вимаганні хабара – цей епізод остаточно підважив його авторитет як публічного інтелектуала.
Юрій Юров, який у 1990-х роках представляв Політологічний центр «Генеза» в Луганську, після початку російської агресії у 2014 році перейшов на бік окупантів, ставши головним редактором проросійської газети «XXI век» у так званій «ЛНР».
Під його керівництвом це видання систематично поширювало кремлівську пропаганду, дискредитуючи Україну та легітимізуючи дії окупаційної адміністрації.
У 2023 році Служба безпеки України оголосила Юрову підозру за статтею 111-1 Кримінального кодексу України (колабораціонізм), а РНБО включила його до санкційного списку за сприяння державі-агресору.
В’ячеслав Піховшек– український журналіст і політкоментатор, який був засновником і багаторічним директором Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), однак з часом від незалежного аналітика перетворився на публічного рупора прорежимної інформаційної політики.
У 1999–2004 роках він став однією з ключових фігур медіа-обслуговування режиму Кучми, активно долучався до маніпулятивних кампаній, дискредитації опозиції, а також отримував доступ до конфіденційної інформації з Адміністрації Президента.
Попри спроби зберегти імідж політолога, після Революції Гідності Піховшек дедалі більше висловлював тези, які співзвучні російській пропаганді, і в 2021 році потрапив до санкційного списку РНБО за поширення дезінформації та підрив інформаційної безпеки України.
Вадим Карасьов– український політолог і політтехнолог, який із початку 2000-х років очолює приватний «Інститут глобальних стратегій», що часто фігурує в медіа як інструмент політичного піару.
Його експертна діяльність нерідко супроводжувалася участю в інформаційних кампаніях на користь різних політичних сил, включаючи проросійські партії, що викликало критику за відсутність об’єктивності та незалежності.
У 2024 році Карасьов потрапив під санкції РНБО України за поширення проросійської пропаганди та дезінформації, що підриває національну безпеку та інформаційний суверенітет країни.
Кость Бондаренко – український політолог і історик, кандидат історичних наук, який очолював Інститут української політики та Фонд «Українська політика», а також був заступником голови партії «Сильна Україна» Сергія Тігіпка.
Його діяльність часто асоціюється з просуванням інтересів колишніх представників Партії регіонів, таких як Олександр Вілкул, Наталія Королевська та Сергій Льовочкін, а також із використанням маніпулятивних соціологічних опитувань для піару політичних сил.
Буквально 1 травня 2025 року Кость Бондаренко потрапив під санкції Ради національної безпеки і оборони України за проросійську діяльність та поширення деструктивних наративів, що підривають національну безпеку. Його діяльність викликає значну критику через проросійські погляди та участь у політичних проєктах, що суперечать національним інтересам України.
GRAY
Остап Семків, колишній викладач кафедри історії КПРС і заступник секретаря парткому ЛДУ ім.І.Франка у 1970-х, був контраверсійною постаттю, яка з початком 1990-х очолила новостворену кафедру політології, поєднавши радянський досвід із новими викликами незалежної України.
Незважаючи на минуле, саме він у критичний момент захищав викладання політології перед партійними функціонерами, ініціював створення підручника «Політологія»(Львів, 1994) за своєю редакцією, який став першою системною спробою академічного викладу дисципліни в університетському просторі.
Під його керівництвом кафедра стала осередком наукового розвитку: були відкриті спеціалізовані ради, захищено десятки дисертацій, а «Хрестоматія української політичної думки» стала важливою спробою відновлення інтелектуальної традиції в галузі.
Володимир Фесенко– український політолог, кандидат філософських наук, засновник Центру прикладних політичних досліджень «Пента» і лауреат премії Celebrity Awards 2020у номінації «Політолог року».
Його перехід до Інституту Горшеніна він пояснював давніми партнерськими відносинами з Костем Бондаренком, з яким упродовж останніх років тісно співпрацював у межах спільних аналітичних ініціатив Центру «Пента» та Інституту Горшеніна; втім, його участь у просуванні політичних проєктів (Королевської, Тігіпка, Ляшка), а також використання маніпулятивної соціології не раз викликали критику за політичну заангажованість.
Попри заявлену неупередженість, експертна діяльність Фесенка регулярно піддається сумніву через очевидну медійну присутність на користь окремих політичних сил і участь в інформаційних кампаніях із сумнівною репутацією.
Андрій Єрмолаєв – український політолог і філософ, який обіймав посаду директора Національного інституту стратегічних досліджень у 2010–2014 роках, а також очолював Інститут стратегічних досліджень.
Його діяльність часто асоціюється з проросійськими наративами, зокрема через участь у медіа, де поширюються антиукраїнські тези, що викликає критику з боку громадськості та експертного середовища .
Попри заперечення співпраці з Віктором Медведчуком, Єрмолаєв фігурує в реєстрі осіб, підозрюваних у проросійській діяльності, що ставить під сумнів його неупередженість як експерта .
Тарас Батенко– кандидат політичних наук, доцент, автор низки публіцистично-аналітичних праць про політичні режими, персоналістське лідерство та регіональні особливості української політики, зокрема «Королі СНД»(2000), «Прелюдія Путіна» (2001), «Галицькі намісники»(2004) та «Путін. Народження диктатора» (2014).
У 2003–2005 роках він був одним із керівників виборчого штабу Віктора Ющенка на Львівщині, згодом обіймав посаду заступника голови Львівської ОДА з політико-правових питань (2005–2008) і очолював фракцію «Нашої України» у Львівській облраді (2009–2010), а також працював директором «Магістральних нафтопроводів «Дружба»» ПАТ «Укртранснафта» (2009–2014).
У 2010-х роках Батенко активно перейшов у загальнонаціональну політику, ставши народним депутатом України, а у Верховній Раді IX скликання очолив депутатську групу «За майбутнє», поєднуючи парламентську діяльність із публіцистичною рефлексією над викликами українського державотворення.
Олексій Мустафін– український історик, журналіст і медіаменеджер, який у 1990-х роках був членом Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) та співпрацював з Віктором Медведчуком, а також у 2012–2013 роках виступав медіаконсультантом Партії регіонів.
У 2018 році він оголосив про початок співпраці з партією «Батьківщина» на ниві медіаконсультування, що викликало критику через його попередні зв’язки з проросійськими політичними силами.
Попри це, Мустафін продовжує активну діяльність у медіа, зокрема як ведучий програми «Деокупована історія», де висвітлює історичні аспекти південних регіонів України та спростовує російські історичні міфи.
На завершення ще раз відзначу, що як підбірка знакових постатей, так і їх градація на «білі”, «чорні» і «сірі», відображають виключно мою особисту суб’єктивну позицію і не претендують на повноту, об’єктивність і тип паче істинність. Хоча ці ярлики навішувалися остаточно після скрупульозного вивчення і аналізу відкритих джерел. Окрім того, хочу ще дати додаткове пояснення до категорії «сірі» – це не завжди і не конче особистості, що наближаються до «чорного» статусу. Це можуть бути просто політологи, які змішували цей свій статус із прикладною політичною діяльністю. Або ж ті, хто характеризувалися «політичною неблагонадійністю», але на сьогодні, виглядає, повернулися з манівців на праведний шлях. А от що стосується «чорних», то це про тих, які остаточно і демонстративно перейшли на сторону зла.
Також якщо хтось виявить в текстах кричущі неточності чи моральну несправедливість, то я завжди готовий до них дослухатися і внести правки.
